Розділ 30. Падіння фаворитки

Поки Джихангір рятував свою кохану, у головних покоях Шехзаде Мехмета панувала важка, гнітюча тиша.

Вона була не просто відсутністю звуків — це була тиша після удару, після катастрофи, коли повітря ще тремтить від лиха, що сталося. Навіть полум’я ламп здавалося притлумленим, ніби боялося ворухнутися, аби не порушити крихку рівновагу в цій кімнаті.

Лист Глінди лежав на столі, наче оголений нерв.

Свічка поруч кидала тремтливе світло на рядки, і кожна літера здавалася вирізаною ножем. У цьому листі не було звинувачень — лише спокійна правда. Саме вона різала найболючіше.

Мехмет стояв біля вікна, стиснувши руки за спиною так міцно, що побіліли кісточки пальців.

Він дивився в темряву саду, але нічого не бачив. Перед очима знову і знову спливали обличчя: Джихангір — блідий, майже неживий; Лале — усміхнена, покірна, ніжна; і Глінда — тиха, стримана, з поглядом, у якому завжди жила тривога за нього.

Кожен вдих давався йому з болем.

Це був не фізичний біль — це було усвідомлення. Гірке, нищівне, таке, що ламало хребет гордості.

Людина, якій він довірив своє життя, матір його дітей, виявилася холоднокровною вбивцею.

Двері відчинилися, і до покоїв увійшла Лале Султан.

Шурхіт її шовків був занадто гучним у цій тиші. Вона йшла повільно, впевнено — як завжди. Як та, що звикла бути господинею ситуації.

Вона пливла по кімнаті з притаманною їй грацією, на її обличчі сяяла лагідна, майже свята посмішка.

Посмішка жінки, яка вірила у власну непогрішність. Посмішка фаворитки, котра ще не знала, що ґрунт під ногами вже розсипався.

Вона ще не знала, що Шах Хатун уже все розповіла.

— Мій Шехзаде, ви кликали мене? — солодко промовила вона, схиляючись у глибокому поклоні. — Сподіваюся, пожежа в палаці більше не турбує Ваше серце. Кажуть, ту негідницю Кеті вже повели на страту. Нарешті справедливість...

Її голос був медовим, обволікаючим. Вона говорила так, ніби все сталося саме так, як мало. Ніби світ повернувся на свої місця.

Мехмет повільно повернувся.

Цей рух був неквапливим, майже ледачим — і від того ще страшнішим.

Його погляд був настільки крижаним, що Лале мимоволі здригнулася, а посмішка миттю зникла з її вуст.

Вона вперше за довгий час побачила в його очах не коханця й не союзника — суддю.

— Справедливість, Лале? — голос Мехмета звучав глухо, наче з-під землі. — Ти справді хочеш поговорити про справедливість? Тоді поясни мені, як у моєму домі, під моїм захистом, ледь не загинув мій рідний брат? Мій Джихангір!

Це ім’я він вимовив із болем, що прорвався крізь стриманість. У ньому була і лють, і страх, і вина.

Лале зблідла, але швидко опанувала себе.

Вона була занадто досвідченою, щоб дозволити емоціям видати її одразу.

Вона приклала руку до грудей, вдаючи щире здивування.

— О Аллаху! Невже Шехзаде знову зле? Я так і знала, що та венеційка Кеті щось підсипала йому! Я попереджала...

Вона говорила впевнено, майже натхненно, повторюючи вже знайому версію — ту, яка раніше завжди працювала.

— Досить! — вигукнув Мехмет, ударивши кулаком по столу.

Свічки здригнулися, чорнильниця ледь не перекинулася.

— Твоя служниця Шах Хатун розповіла все. Про отруєний щербет, про лукум, про те, як ви з Айтюрк приспали Кеті й підпалили штори! Як ти могла, Лале? Це мій брат! Моя кров!

Кожне слово було, мов удар. Він дивився на неї так, ніби бачив уперше — без прикрас, без обману.

Султана впала на коліна, її очі наповнилися сльозами — зброєю, яка завжди безвідмовно діяла на Мехмета.

Вона знала, коли ламатися. Знала, як виглядати слабкою. Як нагадати йому, ким вона для нього була.

— Мехмете, це наклеп! Вони заздрять моєму становищу! Я робила все лише заради тебе, заради нашого сина Орхана! Джихангір... він завжди був слабким, він — тягар для Династії... Я хотіла вберегти твій трон! Повелитель не пробачить слабкості, а я хотіла, щоб ти був єдиним...

Її слова були отрутою, загорнутою в турботу. Вона намагалася виправдати злочин величчю мети.

— Ти хотіла вбити дитину Хюррем Султан і мого найближчого друга заради влади? — Мехмет дивився на неї з такою огидою, ніби перед ним була отруйна змія. — Ти прикриваєшся моїм сином, щоб виправдати свою чорну душу. Ти не Султана, Лале. Ти — чудовисько.

Ці слова відрізали останню надію.

— Я кохаю тебе! — закричала вона, намагаючись схопити його за край кафтана, але він різко відсахнувся.

— Кохання не будується на крові братів. Ти зрадила мою довіру. Ти зрадила все, у що я вірив.

Мехмет різко змахнув рукою, і до покоїв увійшли вартові.

— Заберіть її. Киньте в темницю — у ту саму камеру, де ще годину тому сиділа невинна дівчина, яку вона хотіла стратити. Нехай чекає рішення Повелителя.

— Мехмете! Не треба! Змилуйся! Я мати твоїх дітей! — крики Лале відлунювали в коридорі, поки її силоміць тягли геть, але Шехзаде навіть не здригнувся.

Коли двері зачинилися, він важко впав у крісло.

Сила залишила його разом із її криками. Залишилася лише порожнеча.

Його погляд знову впав на лист Глінди.

Тонкі рядки здавалися тепер єдиною точкою опори в цьому морі зради.

Лише зараз, серед цього бруду та зради, він зрозумів істинну цінність тієї дівчини, яку відпустив.

«Гліндо...» — прошепотів він, проводячи пальцями по її почерку. — «Лише ти була щирою зі мною. Лише ти нічого не просила натомість, крім мого здоров’я та спокою. Ти бачила цю отруту ще тоді, коли я був засліплений...»

Він зрозумів, що в цьому палаці, повному золота та шовку, Глінда була єдиною людиною, якій він міг довіряти без вагань.

Вона пішла, пожертвувавши собою, а всі інші — залишилися, щоб рвати його душу.

Вона пішла, щоб врятувати його від гніву султана, а Лале залишилася, щоб нищити його сім’ю зсередини.

Мехмет підвівся, взяв перо і почав писати звіт батькові — Султану Сулейману.