Тиша кухні була густою, майже липкою. У вогнищі тихо потріскували поліна, чайник на жару видавав ледь чутне сичання, а ніч за вікнами здавалася бездонною. Джихангір сидів, схилившись уперед, стискаючи пальці так сильно, що кісточки побіліли. Він збирався з духом, ніби перед останнім боєм.
— Кеті Хатун... Ти ж добре знаєш її, правда? — голос Джихангіра тремтів від хвилювання. — Моя кохана Кеті, яка належить гарему мого брата, зараз у темниці. Її отруєно якоюсь гидотою... Вона помирає, а я вмираю разом із нею. Благаю, допоможи нам! Мене теж намагалися отруїти, а потім підпалили штори навпроти моїх покоїв. Звинуватили в усьому Кеті, хоча це справа рук Лале Султан. Мехмет не повірить моїм словам, але тобі — повірить. Я привіз лукум, яким хотіли мене вбити. Ти зможеш з’ясувати, що це за отрута? Гліндо, благаю, повернися в Топ-Капи й урятуй мою Деніз!
Його слова сипалися уривками, ніби він боявся, що не встигне сказати головного. У грудях пекло, подих раз по раз збивався, а перед очима знову й знову поставав образ знесиленої дівчини в холодній темниці.
Свідомість Глінди була приголомшена. Вона різко підвелася, ніби від удару, і кілька секунд просто стояла, не в змозі зібрати думки. Взявшись за голову, вона округлила свої прекрасні блакитні очі, запитально поглянувши на принца.
— Ви жартуєте, мій Шехзаде? Що ж у вас там коїться? Кеті помирає? Лале — вбивця? Я нічого не розумію...
Її голос зірвався, а в погляді вперше з’явився страх — не за себе, а за тих, кого вона залишила.
— Я розповім усе по порядку, — важко зітхнув Джихангір.
Він провів долонею по обличчю, ніби стираючи втому, і заговорив знову — тихіше, глибше, дозволяючи болю вирватися назовні.
Він повів Глінду в далеку подорож спогадами, описуючи події, що сталися за час її відсутності. Принц не впустив жодної дрібниці: розповів про їхню з Кеті боротьбу проти інтриг Лале, про склянку з отруєним щербетом, про пожежу та жахливий наклеп. Він згадував запах диму, крики, холод кам’яних стін темниці, власну безпорадність і її бліде обличчя. Глінда тремтіла від жаху, слухаючи цю сповідь, але водночас напружено шукала вихід, перебираючи в думках рослини, порошки, настоянки, які могли б допомогти.
— Ох, Шехзаде, я вражена до глибини душі... — мовила вона нарешті, після довгої мовчанки. — Зробимо ось що: я проведу тести з цим лукумом. Щодо Кеті... здається, я знаю, про яку отруту йдеться. Я приготую протиотруту, але ви маєте змусити її випити ліки. Я не можу повернутися в палац, тому все залежить від вас. А ще я напишу листа Мехмету, де підтверджу ваші слова.
У цих словах прозвучала твердість, що дала Джихангирові сили знову дихати.
— Хай віддячить тобі Аллах, Гліндо! — вигукнув Джихангір, віддаючи їй скриньку.
Він дивився, як її пальці обережно торкаються солодощів, ніби це була не їжа, а сама смерть.
Цілу ніч Глінда «чаклувала» над сумішами: товкла трави, кип’ятила настої, вдивлялася в зміну кольору рідин при світлі лампи. За вікном тьмяніла ніч, а принц не змикав очей, сидячи, мов тінь, і рахуючи удари власного серця. Під ранок вона вийшла до втомленого принца.
— Вирушайте негайно! — наказала вона. — Ця отрута діє підступно: жертва згасає за два дні. Нехай Кеті вип’є це, навіть якщо вона буде непритомною — влийте рідину в рот. Ось ліки на наступний тиждень. А тут... три листи. Один — для Мехмета про отруту, другий — дуже особистий, передайте йому з рук у руки. І третій — для моєї подруги Кеті. Поспішайте!
— Дякую, Гліндо. До речі, Кеті просила передати: «За кохання треба боротися, мила сестричко».
Глінда сумно всміхнулася, і в її очах заблищали сльози.
— Ці слова я сказала їй на прощання... Бережіть її, Шехзаде.
Джихангір мчав до палацу так, ніби за ним гналися всі демони пекла. Холодне повітря різало легені, коні хропли, а світанок застав його вже біля мурів. З першими променями сонця він увірвався в темницю. Камінь під ногами був крижаний, вологий. Деніз безсило схилилася до холодної стіни, її очі були заплющені. Вона горіла в лихоманці.
— Деніз, кохана моя... — прошепотів він, обережно підтримуючи її голову. Його руки тремтіли, коли він допоміг їй проковтнути ліки Глінди й лишився поруч, зігріваючи її холодні руки своїм диханням, шепочучи молитви.
Раптом у темниці з’явилася Сезен — служниця, що колись була вірна Глінді. Вона озиралася, боячись кожного шороху.
— Шехзаде, я допоможу вам довести її невинуватість, — прошепотіла вона. — Я бачила, як Айтюрк та служниця Лале, Шах Хатун, напали на Кеті, приспали її та підпалили штори. Я мовчала, бо боялася, але сьогодні Кеті хочуть стратити... Я буду свідчити!
Слова Сезен стали для Джихангіра променем надії, що пробив темряву. Разом вони розробили план. Повернувши ключі Сюмбулю, принц знайшов Шах Хатун і заманив її до порожньої кімнати. Повітря там було важким, а його погляд — настільки крижаним, що дівчина затремтіла.
— Я знаю все, Шах Хатун. Хто труїв мене, хто підпалив палац. Зізнання полегшить твої страждання. Якщо ти розповіси правду про накази Лале — я спробую тебе врятувати. Якщо ні — ти підеш на плаху замість неї.
Зломлена страхом, Шах розповіла про всі злочини своєї господині, ковтаючи сльози й слова. Тепер, маючи свідка, Джихангір поспішив до покоїв Мехмета.
Старший брат зустрів його тривожними новинами:
— Джихангіре, Повелитель виніс вирок. Опівдні — страта Кеті.
— Брате, я маю розповісти тобі історію своєї долі, — перебив його Джихангір, набравши повні легені повітря. — Ти завжди був моєю опорою. Тепер вирішуй: підтримати мене чи покарати.
І Джихангір почав свою довгу розповідь. Він розповів про зустріч у лісі Маніси, про те, як ця «фея» врятувала його від самотності й болю. Як вона приходила до нього вночі, робила масаж, щоб вгамувати напади хвороби, і як вона терпіла побої Фахріє, аби лише не зрадити їхню таємницю.
— Вона навчила мене жити, Мехмете! Вона вилікувала мою душу, і завдяки їй я вперше за тиждень не відчуваю болю в тілі. Я кохаю її більше за життя. Вона — це Кеті. Вона не винна, брате. Ту ніч вона провела в моїх обіймах, рятуючи мене від чергового нападу. Вона не підпалювала палац — її підставила Лале. Мехмете, не дозволь їй загинути...