Розділ 26. Обіцянка на межі вічності

— Деніз, прокинься, кохана, — ніжно прошепотів Джихангір, і в цій фразі було стільки гіркоти, що вона, здавалося, заповнила весь лазарет. Він нахилився над дівчиною, цілуючи її гаряче чоло. — Прокинься, не залишай мене... Я знаю, ти не винна. Тебе підставили. Обіцяю: всі, хто скривдив нас, впадуть навколішки і благатимуть пробачення. Тільки розплющ очі... Я врятую тебе, будь-що врятую. Якби мені хоч краплю твоєї сміливості... Я помру без твоєї усмішки. Без тебе життя втрачає сенс.

Його пекучі сльози падали на подушку дівчини, яка, здавалося, не чула слів або просто не могла відповісти. Розпач поглинув юнака, що побивався біля ліжка своєї єдиної відради.

— Я знайду вихід, — прошепотів він і кулею вилетів із лазарету. Саме в ту мить Деніз, збираючись із силами, ледь чутно вимовила в маренні його ім’я:

— Джихангір...

Юнак мчав до покоїв свого лютого ворога. Не зважаючи на охорону, він рвучко відчинив двері й залетів до апартаментів Лале Султан, змусивши ту здригнутися від несподіванки.

— Шехзаде... — Лале не змогла приховати жаху, що з’явився на її обличчі.

— Як ти посміла, Лале? Як посміла скривдити її? Вона — все, що я маю! Ти хотіла моєї смерті, то чому не взяла моє життя? Навіщо змусила страждати її? Ти настільки кровожерна, що готова знищити все, що я люблю? Чому ж не почала з власних дітей, адже я так любив племінників? Чи вони теж на черзі?

Лале поблідла, мов смерть. Заїкаючись, вона ледь промовила:

— Мій Шехзаде, я не розумію вас. Мене обмовили...

— Не смій брехати! Я знаю про все з самого початку! Ти огидна жінка, Лале! Ти негайно розкажеш, як її врятувати! Якщо вона помре, я розчавлю тебе, не змигнувши й оком! За Деніз я здатний на все!

З очей принца сипалися іскри, проте Султанша змогла опанувати себе:

— Видно, вона справді дорога вам. Але, думаю, ви погано її знаєте. Може, вона комусь служить і просто виконувала наказ? Я ні в чому не винна.

Не тямлячи себе від люті, Джихангір повернувся до своїх покоїв. Він метався кімнатою, ламаючи голову: як знайти вихід? Як довести вину Лале? Раптом у пам’яті постали слова коханої про Глінду, про допомогу Мехмету... Глінда була далеко, і Джихангір розумів: це його битва. Він покликав вірного вартового Бунджука, дав кілька наказів і вирушив до брата.

У покоях Мехмета Шехзаде Алі-ага приніс тривожну звістку:

— Кеті Хатун стало краще. Зараз вона в темниці.

— Хто наказав? — здивувався Мехмет.

— Наказ Повелителя, — відповів ага.

Джихангір ледь не знепритомнів. Мехмет лише важко зітхнув — проти волі батька він був безсилий. Покинувши брата, молодший принц, мов у маренні, наблизився до в’язниці. Він боявся цієї миті: що він скаже їй? Як погляне в очі, якщо не зміг захистити?

Спустившись зловісними сходами, Шехзаде побачив постать коханої. Вона безсило сиділа на землі, обхопивши коліна руками.

— Деніз... — ніжно й болісно прошепотів він, хапаючись за грати.

Дівчина підвела голову, не вірячи, що це його голос. Вона важко підвелася і, хитаючись, підійшла до грат, накриваючи його пальці своїми.

— Таке життя, мій Шехзаде, — видавила вона посмішку. — Вчора народився, а нині помер...

— Розкажи мені, що сталося? — благав він. — Хто викрав тебе з моїх обіймів? Мені снилося, що ти прощалася...

— Це був не сон, — зітхнула Деніз. — Це все Лале, Джихангіре. Перед світанком у покої зайшла Айтюрк. Сказала, якщо я хочу, щоб ти залишився живий, маю йти за нею. Коли ми вийшли, мені затулили рот тканиною з жахливим запахом... Лале сподівалася, що ти задихнешся від диму. Як ти врятувався?

Джихангір розповів про пожежу та звинувачення Фахріє.

— Я врятую тебе, Деніз. Обіцяю!

— Джихангіре, зупинися... — перервала його венеційка. Їй раптом запаморочилося в голові, і вона притулилася до холодного металу. — Це не від голоду, мій Шехзаде... Це отрута, що була на тій тканині. Я покину тебе. Навіть не намагайся мене врятувати: якщо не від руки палача, то від цієї отрути я помру. Вона перестрахувалася. Мені залишилося день-два.

Джихангір застиг у німому жаху.

— Я покину тебе лише тілом, душею я завжди буду поруч, — шепотіла Деніз. — Не горюй, відпусти мене. Щоб врятуватися від Лале, ти маєш зробити лише одне: відмовся від права на трон і їдь звідси якомога далі. Обіцяй мені це!

Слова Деніз, наче укуси сотні отруйних змій, вразили все тіло Джихангіра. Він не зміг ні поворухнутися, ні вимовити й слова, бо розпач скував його. Здавалося, повітря в темниці раптом стало густим і важким, кожен вдих давався з болем. Чисті карі очі зволожилися, однак він доклав неймовірних зусиль, щоб не показати сліз дівчині. Він не мав права зламатися перед нею — не тепер, коли вона трималася на межі життя і смерті. Як же їй було важко вимовляти це прощання? Кожне слово Деніз різало його серце, мов ніж, залишаючи глибокі, криваві рани. Міцно стиснувши ніжні пальці красуні й набравшись мужності, він тихо заговорив.

— Не смій здаватися... Хвороби, смерті, пожежі — ми пройшли разом через занадто багато, щоб тепер прощатися. Деніз, ти ж незламна! Ти казала, що пишаєшся мною, але сильна насправді — ти. Скажи, де в тобі береться ця мужність? Ти з легкістю робила те, про що я боявся й думати. Ти не здасися, чуєш? На зло всім, хто бажає твоєї смерті, ти переможеш. Ти обіцяла не відпускати моєї руки... і я не відпущу твоєї, навіть якщо по тебе прийде сама смерть. Лале все продумала, але я викраду тебе. У мене є маєток, там про тебе подбають. Хай шукають вітра в полі, але я більше не дозволю нікому тебе торкнутися.

Його голос тремтів, хоча він намагався говорити впевнено. У цих словах було все — страх, любов, відчай і відчайдушна віра, що ще можна змінити долю, якщо кинути їй виклик.

— Джихангіре, я не піду, — важко зітхнула дівчина. — Це не має сенсу. Я можу не доїхати... Та й не личить мені ховатися. Я не винна. Я — італійська сеньйорита, донька купця й онука губернатора Венеції. В моїх жилах тече шляхетна кров предків, що вмирали на полях битв за те, у що вірили. Я вірю в тебе! Ти маєш вижити, щоб моя смерть не була марною. Йди, поки тебе не помітили. Навідай Глінду, поверни її Мехмету, щоб він не страждав. Передай їй: «За кохання треба боротися, сестричко». Йди... у мене немає сил говорити.