Розділ 24. Між материнською радістю та подихом смерті

Велика Хасекі гордо сиділа на своїй тахті, сонно потираючи очі. Вона не лягала спати, оскільки чекала на важливі новини від своєї головної служниці, яка досі не квапилася з'являтися. У покоях панувала нічна тиша, порушувана лише потріскуванням ґноту в срібній лампі. Важкі завіси майже не пропускали повітря, і Хюррем відчувала, як втому змішується з тривожним очікуванням. Її думки металися між материнською надією та холодною обережністю жінки, що звикла чекати удару навіть у хвилини спокою.

— Чогось бажаєте, Султано? — почувся голос Есми. Руда Хасекі лише заперечно похитала головою.

— Нічого не хочу, крім спокою, але його ти мені не принесеш на срібній таці.

— Повелитель приїжджає до Маніси вже завтра. Нарешті ви побачитеся знову, — всміхнулася калфа. Хюррем лише кивнула. Авжеж вона сумувала за коханим чоловіком, але рішення жити якийсь час у санджаці сина було правильним. Вона має вберегти свого первістка, що б там не було. А решта дітей і сам Падишах часто навідувати їх тут.

Султанша повільно випросталася, вдивляючись у темряву, немов там могли критися відповіді на всі її страхи. За роки у палаці вона навчилася читати тіні так само добре, як і людські обличчя.

— Лале Султан була якоюсь схвильованою, Султано, коли приходила до вас, — зауважила служниця.

— Ти теж помітила? Напевно, страждає, що Мехмет залишається до неї холодним... Але мені якось тривожно на душі. Наче передчуваю біду. Мехмет, мій лев, досі не може забути ту дівчину, Глінду. Вони так дивилися одне на одного в день її від’їзду, що я запитала себе: «Хюррем, що ж ти робиш? Хіба щастя твоєї дитини не важливіше за владу?».

Її голос став тихішим, майже ламким. У цю мить у ній говорила не Хасекі, не володарка гарему, а мати, яка усвідомлює, що навіть трон не здатен захистити серце дитини від болю.

— Ви ні в чому не винні, Султано...

— Ні, я винна, Есмо... Він намагається не показувати свого стану, та я ж бачу. Якщо з сином щось станеться, моє серце цього не витримає, — зітхнула жінка. Її материнська душа передчувала біду, та не відала, що горе підкрадається з іншого боку.

В повітрі повисла важка пауза — та сама, що з’являється перед бурею. Навіть полум’я лампи на мить здригнулося, немов відчувши зміну долі.

В цю мить у покоях з’явилася стара скарбнича.

— Де ж ти пропадаєш, Фахріє? Сил немає чекати! Ну що там? Ти все зробила? — допитувалася Хюррем. На обличчі Фахріє грала усмішка.

— Дівчина пройшла випробування, Султано.

Хюррем подалася вперед, ніби кожне слово могло змінити майбутнє її синів. У її очах загорівся той особливий блиск — поєднання владності й материнської надії.

— Та розповідай же в деталях, ідеться про мого сина! — вигукнула Хасекі й указала служниці на місце поруч.

Присівши, Хатун мовила:

— Коли я сказала їй про хелвет, вона дуже зраділа. Аж засяяла щастям. Певно, вирішила, що я говорю про Шехзаде Джихангіра. Ми вже мали виходити з гарему, як я оголосила, що вона піде до Мехмета. Що тоді сталося — ви б бачили! Вона вперлася, схопила мене за руку: «Фахріє, я не піду до Шехзаде Мехмета! Не можу!». Питаю: «Чому?», а вона мені: «Я кохаю Шехзаде Джихангіра! Лише йому належу!». Я наказала їй замовкнути, а вона як зарепетує: «Можеш мене вбити, а віри моєї в Шехзаде Джихангіра не вб’єш!». Зрештою, вона вирвалася від агів і втекла до нашого принца. Наскільки я знаю, вона й досі в його покоях...

— Он як? — Хюррем здивовано підняла брову. — Що ж, якщо так, то нехай хоч один мій син буде щасливим. Ходімо до них, Фахріє. Порадую їх благою звісткою: відтепер ця Кеті належатиме гарему Джихангіра.

Це рішення було несподівано легким — немов саме серце Хюррем штовхнуло її вперед, обминаючи холодний розрахунок. Вона дозволила собі розкіш бути матір’ю, а не політиком.

У гарному настрої дві жінки поспішали палацовим коридором. Світильники кидали м’яке світло на мармурові стіни, і кроки Хасекі звучали незвично легкими. Зупинившись навпроти покоїв сина, Султанша якусь мить вагалася, чи варто заходити серед ніч. Однак, знаючи шляхетність сина, вона вирішила, що заходити можна сміливо. Фахріє прочинила двері.

Тихо зайшовши всередину, Хюррем зупинилася на порозі. Жестом вона наказала скарбничій бути обережною, а сама милувалася цією картиною. Джихангір мирно спав, ніжно обіймаючи дівчину. На його вустах іскрилася посмішка — така ж чарівна, як у дитинстві, коли мати співала йому колискову. Кеті теж виглядала щасливою, дрімаючи на плечі принца.

— Мій Джихангіре, — прошепотіла Хасекі, покидаючи покої. Серце її наповнилося бальзамом. Її нещасний син, що так довго страждав, нарешті знайшов свою пристань. Ту, що не побоялася смерті й відмовилася від влади заради нього.

Коридори знову поглинули її постать, а разом із нею — й мить спокою, подаровану долею лише на кілька годин.

Ранок наближався, а зла Доля готувала новий сюрприз закоханим. Вони й не здогадувалися про милість Хюррем Султан. Деніз прокинулася першою. Відчувши навколо свого тіла сильні руки принца, вона щасливо посміхнулася, та в ту ж мить її охопив страх. Що буде, коли її знайдуть? Лале не зупиниться...

Серце Деніз стиснулося. Щастя в палаці завжди було крихким, мов тонке скло, яке розбивається від одного необережного кроку.

Раптом двері покоїв відчинилися. На порозі з’явилася єхидна постать Айтюрк. У її руці блищало лезо ножа.

— Якщо хочеш, щоб він залишився живим — негайно йди за мною, — прошепотіла Хатун і зникла в коридорі.

Деніз застигла. Кров у її жилах захолола.

— Як шкода, що ми не зможемо бути разом, — прошепотіла венеційка, дивлячись на коханого. Вона востаннє торкнулася його вуст ніжним поцілунком. — Я кохаю тебе, не забувай цього... Прощавай, мій Шехзаде.

Її серце кричало, але тіло рухалося тихо й обережно, ніби саме повітря могло зрадити її.

Вона обережно вибралася з обіймів принца, поправила сукню і тихо вийшла з покоїв, маючи лише одну мету: відвести від нього лихо. Відбігши вбік, вона злякано завмерла, відчувши терпкий запах небезпеки. Раптом чиїсь руки грубо схопили її ззаду, затиснувши рота тканиною, що пахла димом і сонною травою. В голові Деніз запаморочилося, і за мить вона втратила свідомість.