Розділ 20. Політ віри

Увесь цей час Джихангір напружено вгадував, чи відчуває венеційка те ж, що і він... Чи теж її тіло здригається при найменшому дотику? Чи теж її серце так пришвидшено калатає? О Всевишній, як хочеться, аби це було взаємно! Але в цю мить страх полишив його, а він загорівся бажанням дізнатися смак її першого ніжного поцілунку. Проте замість того Шехзаде несподівано навіть для себе палко пригорнув дівчину. Це було не схоже на попередні дружні жести, бо в молодому спраглому серці народилося інше почуття.

Через кілька хвилин, взявши юнака за руку, Кеті безмовно підвелася, зачекала, доки встане й хлопець, а тоді повільно повела його на терасу до величних перил.

— Скажи, Джихангіре, якби ти міг мати якусь одну надзвичайну здібність, яку б ти обрав? — зацікавлено поглянула вона, ставши трішки позаду Шехзаде і обнявши його за руку.

— Я... — мить подумавши, принц усвідомив лиш одне: більше за все на світі він хоче, аби між ним і цією прекрасною венеційкою не стояв той факт, що вона власність Шехзаде Мехмета. Аби вона належала йому за законом, бо ж якби так було, він, не задумуючись, поцілував би її зараз... Однак лякало принца й ще те, що між ними немає взаємності, хоч дівочі дії й красномовно запевняли у зворотному. Проте питання її було іншим, отож він всміхнувся і щиро відповів: — Я б хотів вміти літати... Кажуть, кохання — це теж політ... Щоб злетіти, треба відчути биття серця.

— Ммм, як гарно... Хто ж тобі заважає, Джихангіре? Лети... — посміхнулася дівчина. На відміну від землячки, вона не боялася зізнатися в тому, що попри все, вона відчуває себе поруч з принцом так, наче він — її дім.

— А ти полетиш зі мною? — хитро поглянув юнак.

— Не сумнівайся, але перший політ за тобою. Доведи, що це реально, і я піду слідом, — навіть не розуміючи, що патякає, сміялася кароока. Для неї це були жарти, але тільки не для юнака, кров у якого починала вирувати в усіх артеріях і венах.

— Нехай буде так, — прийняв виклик Шехзаде, жваво підійшовши до краю тераси та знайшовши там прив'язаний до перил та захований в зелені мотузок.

— Джихангіре? Що ти задумав? — уже тривожно запитала чорнявка, передчуваючи лихе. — Давай спустимося у сад, я так давно не гуляла на свіжому повітрі...

— Є короткий шлях. Я тебе чекаю в майбутньому, — посміхнувся принц, жваво перестрибнувши через перила та безпечно заклавши ноги на вузлики, спеціально зав'язані на мотузці.

Нещасна Кеті ж ледь не збожеволіла від страху та несподіванки, коли спостерігала за тим, як милий Шехзаде стояв по той бік тераси... Які лиш жахливі повороти не виписувала їй розбурхана уява! Однак Шехзаде стояв — чи то висів — цілий-цілісінький і виявляв бажання злізти вниз по мотузці. Дивовижно: ще кілька хвилин тому він страждав від болю, а зараз витворяє такі небезпечні трюки. Глінда мала рацію: відчуття того, що його любитимуть навіть таким, робить дивовижні речі.

— Джихангіре, ти збожеволів? Негайно перелазь назад, чуєш мене? — злякано майже кричала красуня, вчепившись за комір дорогого каптана принца, наче вона могла б втримати дужого чоловіка в разі катастрофи. Самообман, всього лиш фікція. Ця спроба досить повеселила Шехзаде, бо ж означала для нього багато.

— Не хвилюйся, це безпечно. Відпусти, я покажу тобі, — намагався щось пояснити юнак.

— Нізащо! Чи ти хочеш вбитися? Не дозволю. Джихангірчику, будь ласка, залазь на терасу... — просила вона, все міцніше стискаючи каптан принца.

— Але тоді я не доведу тобі, що політ реальний. Як же ми не полетимо в майбутнє? Як не гулятимемо в саду? Сама знаєш, коридором вийти не можна. І головне — як я не поверну тебе додому? Без ризиків не буває мрій, — ніжно посміхнувся кароокий.

— Це все не важливо... — прошепотіла красуня. — Ти краще уяви, як я житиму, якщо тебе не буде поруч? Бо я не можу уявити... Будь ласка, Джихангіре, не треба. Якщо з тобою щось станеться...

Договорити їй Шехзаде не дозволив, дещо невпевнено наблизившись до її вуст і ледь торкнувшись їх своїми у лагідному невагомому поцілунку. За ту коротку мить цілий вулкан почуттів вибухнув у серцях молодих людей.

— Іди до мене, вір мені, Кеті, — прошепотів принц, ніжно милуючись її вродливим, здивованим і ледь сором'язливим обличчям.

— Що? — відсахнулася чорнявка.

— Лети зі мною, — знову прошепотів юнак, вмить зробившись серйозним.

В очах венеційки засяяло збентеження. "Кеті, навіть не думай! Ти збожеволіла! Не роби цього!" — твердив розум, але серце воліло грати на рівних. Та був тут ще один порадник — панічний страх висоти... Довгих кілька хвилин вона сперечалася із собою, як враз на сутичку, що відбувалася всередині венеційки, завітала пані Пам’ять, нагадуючи кожне слово, кожну обіцянку, кожен погляд Джихангіра.

"Треба йти, виходу немає". А якби й був, вона все одно обере шлях, що веде до її Шехзаде. Шехзаде, котрий змінив її і подарував сенс для життя у цьому чужому страшному місці... Пересиливши себе, вона подала руку принцу і дозволила допомогти їй перелізти через перила. Кеті заплющила очі від страху, опинившись в міцних обіймах коханого. Коханого, котрий до жаху боявся, що вона все ж не наважиться або не захоче піти на такий вчинок разом з ним. На жаль, про страх висоти він навіть не здогадувався.

Спритно злізши по мотузці з обожнюваною феєю на руках, юнак впевнено ступив на тверду поверхню. Кароока тремтіла, мов осока в долині, пригортаючись кожною клітинкою тіла до свого Джихангіра, а він, мов закам'янілий, міцно тримав її в своїх руках — таку легеньку, мов пушинку. Все ж наважилась! Через кілька хвилин, поставивши на землю дівчину, він прибрав теплими руками її волосся з прекрасного обличчя, заглянувши у ті прекрасні волошкові очі.

— Кеті, мила моя, ти так тремтиш... Ти злякалася? Ну що ти, хіба ж я міг тобою ризикувати? Це абсолютно безпечно, я б зловив тебе...

— Я знаю, знаю, мій Шехзаде, — посміхнулася чорнявка, поглядом оцінивши відстань, яку вони щойно подолали.