Розділ 16. Тіні в коридорах та кайдани волі

Весільний бенкет добігав кінця. Золотаві вогні смолоскипів мерехтіли у вологому нічному повітрі, відбиваючись від мармурових колон та сяючих кришталевих люстр, а відлуння музики ще довго блукало високими склепіннями палацу. Гості розходилися, а сміх і дзвін келихів поступово затихали, залишаючи після себе тишу, наповнену лише шелестом тканин і тихим шепотом охоронців.

Джихангір, чиє серце після танцю Кеті палало від неспокою, не міг просто повернутися до своїх порожніх покоїв. Його думки постійно поверталися до фіалкової постаті, до м’якої грації рухів, до карих очей, які на мить змусили його забути всі закони палацу. Він знав шлях, яким наложниці повертатимуться до гарему, і, вислизнувши з-за столу, причаївся у темній ніші довгого переходу. Холодне повітря стікало по його шиї, а серце билося так швидко, що здавалось — воно зараз вискочить із грудей.

Він чекав недовго. Почувся шурхіт спідниць та тихий, дзвінкий сміх дівчат. Шехзаде затамував подих, вдивляючись у темряву. Коли знайома тонка постать у фіалковій сукні трохи відстала від гурту, він різко, але обережно витягнув її за руку в тінь колони.

Кеті ледь не скрикнула, але, відчувши тепло його долоні та знайомий аромат сандалу, завмерла. Їхні обличчя опинилися так близько, що вона бачила відблиски зірок у його зіницях — білі точки світла, що віддзеркалювали його суміш бажання та страху.

— Ти божевільна… — прошепотів Джихангір, його голос тремтів від захвату й болю водночас. — Той танець… Ти хотіла, щоб моє серце зупинилося прямо там, на очах у Валіде?

Кеті ледь помітно всміхнулася, її пальці на мить торкнулися рукава його каптана.

— Я хотіла, щоб ти згадав, як ми сміялися тієї ночі. Щоб ти знав — я тут, навіть якщо між нами стіни.

Джихангір відчув, як у грудях знову стискається крижаний вузол тривоги.

— Кеті, я більше не можу… Я знайду спосіб визволити тебе з цього пекла калф та прибирання, — він гарячково стиснув її руку, відчуваючи, як сили і надія б’ються всередині нього.

— Не зараз, Джихангіре, — вона раптом стала серйозною, озирнувшись на порожній коридор. — Лале стежить. Вона хоче, щоб я була її очима. Кожен твій крок до мене — це ніж, який вона занесе над нами обома. Чекай… просто чекай на мій знак.

Вона вислизнула з його обіймів так швидко, що він не встиг нічого відповісти. Лише аромат її волосся залишився в холодному повітрі, а постать у фіалковому вбранні миттю розчинилася в темряві, наздоганяючи інших. Джихангір лишився стояти один, відчуваючи, як радість змішується з гірким усвідомленням: вони обоє ведуть небезпечну гру, і кожен крок у темряві може обернутися катастрофою.

***

Тим часом у другому крилі палацу інший спадкоємець престолу, Мехмет, не знаходив собі місця. Він стояв на терасі, дивлячись у бік будинку для гостей, де жила Глінда. Нічна прохолода обвивала його плечі, а легкий вітер ніс запахи троянд із саду. Його серце розривалося від суперечливих почуттів. Він одужав, і з кожним днем причина перебування цілительки в палаці зникала. Глінда була вільною жінкою, іноземкою з гордою душею, і він не міг просто наказати їй залишитися поруч.

— Чому все так складно? — прошепотів Мехмет сам до себе, стискаючи мармурові перила. Його пальці відчували холод каменю, який здавався таким же непохитним, як і закони Османів.

Він згадував її ніжні руки, безстрашний погляд, коли вона боролася з його хворобою, кожен рух — щиру турботу, яку він ніколи не зможе виразити повністю. Вона не була рабинею, яку можна купити чи завоювати. Щоб залишити її поруч, він мав би одружитися, але шехзаде не мали права на нікях із вільними жінками, особливо іноземками. Це вважалося загрозою для трону, а для серця Мехмета — катастрофою.

«Я — майбутній правитель цих земель, — думав він із гіркотою, — але я не маю влади над власним щастям. Якщо я візьму її силою — зневажу її волю. Якщо дозволю їй піти — назавжди втрачу свою душу».

Він знав, що Глінда сумує за свободою, за своєю Венецією, про яку вони так багато розмовляли з Кеті. Він бачив, як вона дивиться на горизонт, і розумів: рано чи пізно вона попросить відпустити її. І саме цього моменту він боявся найбільше у світі. Його велич, титул і любов матері Хюррем Султан нічого не значили перед цим вибором.

Мехмет не міг залишатися осторонь. Він рушив до будинку для гостей, серце билося швидко, а думки плуталися. У кімнаті Глінда сиділа біля вікна, дивлячись на місячний промінь, що стікав по мармуровій підлозі.

— Гліндо, — тихо почав Мехмет, сподіваючись, що вона почує його серце крізь слова. — Я… хочу, щоб ти залишилася. Я не можу уявити себе без тебе. Я можу боротися проти всього світу, але не проти твоєї волі.

Глінда підвела голову, її карі очі блищали холодом і сумом одночасно.

— Мехмете… — її голос був тихий, але рішучий. — Нічого не вийде. Я не можу залишитися тут назавжди. Скоро мені доведеться повертатися додому. Не мрій, бо кожна твоя надія зараз — це кайдани, які ти одягаєш на власне серце.

Вона піднялася й рушила до дверей, залишаючи Мехмета стояти в тиші. Він відчував гіркий присмак неминучості: навіть коли він мав усе, що міг дати йому світ, він не міг мати головного — її свободи й любові, яка не знала кайданів.