Розділ 14. Весільні дзвони та тіні розлуки

Палац у Манісі нарешті зітхнув із полегшенням. Завдяки таланту Глінди та її невпинній турботі, шехзаде Мехмет не просто вижив — він зміцнів. Віспа відступила, залишивши лише бліді спогади про той жах, що панував у коридорах. Глінда, як почесна гостя, ще залишалася в палаці; Хюррем Султан не хотіла відпускати «венеційського ангела», поки не переконалася, що здоров’ю сина нічого не загрожує. Кожен її крок, кожне слово було сповнене ніжності й обережності, ніби вона боялася, що раптом щось знову порушить мир.

Але головною новиною дня став наказ Повелителя. Хюррем дотримала слова, даного Джихангіру, і тепер на дворі відчувалася легкість — неначе тінь тривог поступилася місцем світлу надії.

Майсун Султан стояла в альтанці, притискаючи до грудей шовкову хустку. Її очі сяяли так яскраво, що могли затьмарити сонце; у них блищали сльози радості й трепет перед майбутнім. Вона обережно виводила пальцями дрібні складки тканини, ніби намагаючись заспокоїти серце.

Поруч стояв Джихангір, спостерігаючи за нею з легкою, ніжною посмішкою. Його погляд був спокійний зовні, але всередині бушував шторм емоцій — радість за сестру і одночасно гострий укол власної самотності.

— Я досі не можу повірити, брате... — прошепотіла Майсун, її голос тремтів від хвилювання. — Валіде сказала, що батько дав згоду. Шлюб із Касимом... Це здається сном.

— Це не сон, Майсун. Це справедливість, — Джихангір м’яко поклав руку їй на плече, відчуваючи, як тепло його долоні передається їй. — Ти заслуговуєш бути з тим, кого кохаєш.

Вона вперше за день дозволила собі повністю розслабитися, притискаючись до брата. У її обіймах він відчув, як серце її б’ється рівно і спокійно — це був момент істинного щастя, чистої радості.

— Касим каже, що ти розмовляв із Валіде... Це ти врятував нас? — запитала вона, поглядом шукаючи підтвердження.

— Я лише підказав напрямок, а решту зробило ваше кохання. Будь щаслива, сестро. Тепер Лале не зможе використати твою таємницю як зброю, — відповів Джихангір, і його очі на мить затуманилися сумом. Він відчував, що щастя Майсун — це одночасно нагадування про власну відсутність близькості, про Кеті, яку він ще не може обійняти відкрито.

Майсун міцно обійняла брата, і в цей момент Джихангір відчув гострий укол самотності. Його сестра знайшла свій берег, а його власна «зіронька» була так близько, і водночас так недосяжно. Він ковтнув повітря, ніби намагаючись наповнити грудну клітку теплом, яке вирує між закоханими.

Поки палац готувався до свята, Кеті проходила через своє власне пекло. Фахріє Хатун, за вказівкою Лале, навантажувала дівчину новим навчанням. Тепер Кеті не просто прибирала — вона вчила правила етикету, ведення гаремних книг та нагляду за молодшими наложницями. Кожен рух під суворим оком Фахріє був випробуванням терпіння та сили духу.

— Спину рівніше, Кеті Хатун! — суворо вигукувала Фахріє, проходячи повз дівчину, її очі були пронизливими, а постава бездоганною. — Калфа має бути взірцем гідності, а не розхлябаною рабинею.

— Я стараюся, Хатун, — смиренно відповідала Кеті, хоча ноги все ще нили після жорстокого покарання. Кожен її крок відчувався, як танець на крихкому льоду — одна невірна дія могла викрити її секрет.

Вночі, коли гарем затихав, Кеті діставала схований ланцюжок із діамантом — подарунок Джихангіра. Холодний камінь зігрівав її серце, нагадуючи, що десь там, за стінами, хтось думає про неї з такою ж ніжністю. Вона знала, що Лале стежить за нею через Айтюрк, тому кожен рух був обережним, кожен подих — контрольованим. Єдиною втіхою залишалися короткі зустрічі з Гліндою, яка іноді заходила до гарему, даруючи дівчині світло та підтримку.

— Він питає про тебе, — пошепки сказала Глінда одного дня, коли вони разом розбирали лікувальні трави. — Шехзаде Джихангір... Його очі шукають тебе кожного разу, коли він бачить мене.

— Скажи йому... скажи, що я вчуся. І що я пам’ятаю про лінію Любові на його долоні, — прошепотіла Кеті, стримуючи сльози. Її пальці стиснули тканину халата, ніби в ній можна було сховати весь біль та надію одночасно.

Настав день, коли всі Династійці, в також слуги та гарем Шехзаде відправилися у Топ-Капи для весілля. Стамбул вибухнув музикою та квітами. Весілля Майсун Султан і Касим-бея було пишним, але в кожному моменті — у сміху, у шелесті шовків, у дзюркоті фонтанів — відчувалася легка тривога. Гарем був прикрашений золотими стрічками, усюди подавали солодощі та щербет.

Джихангір стояв на балконі, спостерігаючи за святковою процесією внизу. Він бачив щасливого Касима на коні, карету сестри, усмішки гостей, але його очі весь час шукали її. Його погляд зупинився на групі калф і наложниць, що стояли в стороні, і серце здригнулося, коли він помітив знайомий силует.

Раптом він побачив її.

Кеті стояла в новій, суворій сукні калфи темного смарагдового кольору. Її волосся було акуратно зібране, обличчя спокійне й зосереджене, але очі видавали внутрішню боротьбу та рішучість. Вона підняла голову, ніби відчуваючи його погляд. Їхні очі зустрілися лише на мить, і цього було достатньо, щоб відчути тяжіння, яке не можна описати словами. Вона ледь помітно кивнула, торкнувшись рукою грудей, де під тканиною був схований діамант.

Джихангір відчув, як серце наповнюється теплом. Вона була тут. Вона боролася. Його розум на мить перестав існувати, залишивши лише серце, що сповнювалося гордістю й турботою.

— Я дочекаюся тебе, Кеті, — прошепотів він у повітря, наповнене ароматом троянд і звуками зурни. Його голос був тихим, майже німим обітницям, але наповнений щирістю.

Проте за кілька кроків від нього, у тіні колони, стояла Лале Султан. Вона погладжувала свій живіт і з холодною, лукавою посмішкою спостерігала за цією німою сценою. Кожен її рух, кожен погляд відчувався як передвісник майбутньої гри, у якій Кеті й Джихангір опинилися в ролі пташок, що самі вплуталися у павутину.

— Бачиш, Айтюрк? — тихо мовила Лале. — Вони думають, що перехитрили долю. Але вони лише пташки, які самі залітають у мою клітку.