Розділ 13. Між світлом надії та тінню змови

Повітря було солодким і п'янким — зовсім не таким, як важкий дух лазарету, що місяцями тримав Мехмета у своїх обіймах. Сьогодні був перший день, коли лікарі дозволили Шехзаде залишити покої, і Глінда, не довіряючи його слабкості нікому іншому, сама супроводжувала його в глибину саду Топкапи.

Мехмет ішов повільно, спираючись на руку дівчини. Кожен крок давався йому з зусиллям, але він не відчував тягаря. Навпаки, близькість Глінди, тепло її руки та легкий аромат польових квітів, що завжди линув від її волосся, дарували йому сили, яких не могли дати жодні ліки.

Вони зупинилися біля фонтану, прихованого в затінку квітучих магнолій. Мехмет обережно присів на мармурову лаву і глибоко вдихнув.

— Я вже й забув, що світ може бути таким яскравим, — тихо мовив він, мружичись на сонці. — Здавалося, моє життя назавжди залишиться замкненим у чотирьох стінах.

— Світ не змінився, Шехзаде, — Глінда присіла поруч, розправляючи спідницю. У її рухах не було запобігливості, лише спокійна гідність. — Це ви змінилися. Ви пройшли крізь вогонь, а він завжди загартовує сталь. Тепер ви бачите те, повз що раніше проходили б, не озирнувшись.

Мехмет уважно подивився на неї. Вона не була схожа на наложниць, яких він зустрічав раніше. Ті намагалися спокусити його танцями, поглядами чи покірністю. Глінда ж розмовляла з ним як із рівним. Вона була для нього мудрим порадником, який не боявся вказувати на його помилки, і вірним товаришем, що пройшов із ним по самому краю безодні.

Проте саме зараз, коли промені сонця золотили її волосся, а легкий вітерець грався з пасмом біля її скроні, Мехмет відчув щось нове. Він усвідомив, що його вабить не лише її розум. Його серце калатало швидше від її випадкового дотику, а від її щирої, теплої посмішки в його душі розливався вогонь, сильніший за будь-яку гарячку.

— Ти дивовижна, Гліндо, — раптово мовив він, перебиваючи її розповідь про цілющі властивості весняних трав. — Ти стала для мене більше, ніж просто лікарем. Ти — мій спокій. Мій найближчий друг. І водночас... я не можу відвести від тебе очей.

Глінда зніяковіла, на її щоках з’явився ніжний рум’янець, але вона не відвела погляду. У цих блакитних очах Мехмет побачив відображення своїх власних почуттів — таку ж несміливу, але неминучу ніжність.

— Шехзаде... — почала вона, але він м'яко зупинив її, накривши її долоню своєю.

— Не треба титулів. Не зараз. Тут, у цьому саду, я — просто чоловік, який завдячує тобі життям. І цей чоловік починає розуміти, що не хоче бачити поруч із собою нікого іншого. Ти стала моїм усім, Гліндо. Ти — те повітря, яким я дихаю після довгої ядухи.

Він зрозумів: вона була тією жінкою, яку він шукав у своїх мріях. Рівна йому за силою духу, незалежна, горда і неймовірно приваблива у своїй природності. Саме тоді, під покровом магнолій, Мехмет усвідомив, що боротьба за його життя закінчилася, але почалася інша боротьба — за серце цієї дівчини, яку він більше ніколи не збирався відпускати.

***

Сьогоднішній день обіцяв бути таким же прекрасним, як і минула ніч. Джихангір не міг дочекатися вечора, коли його «лісова німфа» знову переступить поріг покоїв. Він готувався ретельно: обрав найкращий каптан, подбав про вишукану вечерю і приготував особливий подарунок — тонкий золотий ланцюжок із діамантом. Кожен його рух, кожне складення тканини, кожне вирівнювання келиха на столі були наповнені передчуттям зустрічі. Шехзаде сподівався, що таку дрібницю дівчині буде легко сховати в гаремі, і мимоволі посміхався своїй обережності.

Він стояв біля вікна, повільно попиваючи прохолодний щербет, прислухаючись до відлуння кроків у порожньому коридорі. Серце билося частіше з кожним шумом — навіть віддалений шелест тканини міг видатися сигналом. І ось — довгоочікуваний стукіт. Джихангір миттєво відчув хвилю радості і тривоги одночасно, і поспішив відчинити двері. Але на порозі замість Кеті побачив незнайому русяву дівчину.

— Ти хто? — його брови здивовано піднялися. Його очі блищали від хвилювання і легкого страху: чи все гаразд із Кеті?

— Мішель, я подруга Кеті, Шехзаде, — прошепотіла вона, озираючись навколо, ніби боючись, що хтось почує їхній секрет.

— Проходь, — сказав Джихангір, намагаючись стримати серце, що шалено калатало. — Що з Кеті?

Мішель передала записку й поспіхом розповіла про нагляд Фахріє Хатун. Джихангір, намагаючись зберегти спокій, відчував, як його руки тремтять від роздратування та безпорадності водночас. Він передав для Кеті ланцюжок і важко зітхнув, зачинивши двері. У маленькому клаптику паперу ламаною турецькою було написано:

“Мій Шехзаде, я не зможу приходити якийсь час. Не шукай зустрічі, я сама знайду тебе, як зможу. Подбай про Майсун Султан і бережи себе. Твоя Кеті".

Джихангір стиснув папір у кулаці. Його пальці побіліли, серце билося шалено, але разом із цим з’явилося чітке розуміння: настав час діяти. Він відчував, як на плечі лягає відповідальність за безпеку дівчини та долю сестри.

Того ж вечора Джихангір вирушив до покоїв своєї матері. Хасекі Хюррем Султан сиділа біля вогню, її обличчя втомлене, очі сповнені тривоги за Мехмета і майбутнє сім’ї. Полум’я відбивалося в її темних очах, роблячи погляд ще більш пронизливим.

— Валіде, я прийшов поговорити про Майсун, — почав він, сідаючи навпроти неї. Його голос був спокійним, але за ним відчувалася напруга: важливість моменту тиснула на плечі юнака.

— Про Майсун? Що з нею, сину? — Хюррем відклала вишивку, її пальці мимоволі стиснули тканину.

— Вона закохана, Валіде. Серце не обирає за правилами. Касим-бей — гідний чоловік, він відданий нашій династії. — Джихангір зустрів погляд матері, намагаючись передати всю серйозність ситуації.

— Джихангіре, ти ж знаєш закони палацу... — зітхнула Хюррем, її голос був сповнений турботи і легкого докору.

— Закони створені для людей, а не люди для законів, — твердо відповів юнак. — Якщо ми заборонимо цей союз, Майсун згасне, як свічка на вітрі. Або, що гірше, цим скористаються наші вороги. Ви знаєте, як Лале Султан шукає будь-яку зачіпку, щоб очорнити нашу родину в очах Повелителя. Якщо вона першою донесе про таємні зустрічі Майсун, це буде кінець для Касима і ганьба для сестри.