Розділ 11. Ніч, що дарує життя

— Фахріє Хатун!

Кеті аж підскочила, ледь не впустивши поділ сукні. Серце закалатало в горлі, поки вона гарячково шукала виправдання.

— Я… а я… мене… — голос зірвався, схоплений страхом і несподіваною тривогою.

— Знову тікати надумала? — суворо перехрестила руки на грудях скарбнича. Її погляд був холодним, як лезо, і пронизував Кеті наскрізь.

— Ні, що ви! — дівчина схлипнула, відчуваючи, як серце стискається від провини. — Я була у Лале Султан. Айтюрк-калфа просила допомогти…

— Чому не повідомила? — холодно різала повітря Фахріє Хатун. — Запам’ятай, Кеті: доки не закінчиш навчання, з ташлику — ні ногою! І хай тебе хоч сам шехзаде кличе, без мого дозволу — не смій! Затямила?

Кеті покірно схилила голову, але в душі її палав вогонь. Весь вечір вона не знаходила собі місця, ніби кожен подих нагадував про те, що Джихангір страждає десь сам, а вона була так близько, але не могла підійти. Слова Лале про «больові приступи» не давали їй спокою: вона уявляла, як він зараз сидить у своїй кімнаті, стискає зуби від болю, і ніхто не може йому допомогти. Вона мусила бути поруч.

Коли в гаремі з’явилася Айтюрк, Кеті відчула прилив рішучості. Її руки тремтіли, серце билося шалено, але вона знала: зараз або ніколи. Передавши свою згоду на пропозицію Лале, Кеті виставила єдину умову: зустріч із лікарем шехзаде.

Ніч огорнула Манісу оксамитом. Поки гарем спав, Айтюрк вивела Кеті таємними ходами до покоїв Лале Султан. По дорозі дівчина відчувала, як холодний мармур під ногами контрастує з теплом, що розливалося по грудях. Кожен крок був ніби випробуванням її рішучості.

Там на неї чекало перетворення. Служниці обережно огорнули дівчину розкішним шовком волошкового кольору, який підкреслював синяву її волосся та глибину очей. Скромна підвіска-троянда засяяла на грудях, завершуючи образ. Кеті ледь впізнала себе в дзеркалі — тепер вона не була просто рабинею, вона була таємною зброєю, втіленням ніжності і рішучості водночас. Її очі блищали від хвилювання, а пальці мимоволі стискали тканину сукні, як нагадування: вона готова.

Після розмови з лікарем, який пояснив особливості недуги принца, Лале відправила Кеті до Джихангіра під приводом «першого кроку» — принести солодощі. Але Кеті несла не цукор, а порятунок.

Цей уривок сповнений неймовірної ніжності та глибокого психологізму. Я виправив граматичні, пунктуаційні та стилістичні помилки, зберігши при цьому кожне ваше слово, структуру та особливу атмосферу твору.

З першим місячним променем двері покоїв Шехзаде тихо відчинилися, а на порозі з’явилася та, що наймиліша для стомленої пошуками душі. Джихангір безсило лежав на тахті тераси, дивлячись на небо. Йому все так же було погано, отож принц надавав перевагу солодким спогадам. Серед зоряного неба йому усміхався лик чарівної пави з сяючими очима. Надворі здіймався сильний вітер, котрий хитав вітами дерев і занавісками на терасі. Кеті зовсім не здивувалася, не помітивши юнака у покоях, немов відчула його глибокий видих з балкона. Крок, ще крок... Ступає тихо, по-кошачому, гірко кривиться, розуміючи, що юнаку недобре, але не тікає від труднощів, йде на перемогу.

Підійшовши впритул до тахти, Кет присідає, легко поклавши руку на плече принца. А він, на диво, не лякається, відчувши спинним мозком, що це вона. Звісно, вона. Більше ніхто не поводитиметься з ним так просто, навіть рідна матір. І будучи впевненим, що це його добра фея, Шехзаде не піднімає голови і нічого не каже, таємно дякуючи Всевишньому, що позбавив його цих мук самотності. Він лиш тихо накриває її руку своєю, заплющуючи очі, аби раптова скупа одинока чоловіча сльоза не скотилася по небритій щоці. Джихангіру здалося, що тепла ніжна рука дівчини торкнулася його крижаного, ретельно прихованого серця і розтопила вічний лід. Вони обоє мовчали, не бачачи обличчя одне одного, лиш тримаючись за руки. Однак, повірте, це важило більше, ніж всі розмови на світі.

— Чому ти тут? Як ти зайшла? — врешті прошепотів юнак пересохлими вустами, благаючи Всевишнього, аби вона, Кеті, виявилася реальною, а не лиш світлою фантазією принца...

— Ти сам покликав мене, — прошепотіла чорнявка, ледь усміхнувшись. — Я відчула і прийшла...

Джихангір теж посміхнувся, все ще не піднімаючи до неї погляду.

— Скажи, що з тобою? — зітхнула красуня, глянувши на юнака.

— Це неважливо... Все добре... Ти поруч, — прошепотів Джихангір, відчуваючи тепло від останньої фрази.

— Я покличу лікаря, — наполегливо заявила венеційка і вже хотіла вставати.

— Не потрібно... Кеті, стій, — зупинив її Шехзаде, раптово зірвавшись та зловивши за руку, а за мить додав зовсім тихо. — Не йди...

В цю мить юнак вперше глянув на чорнявку. Сказати, що він був враженим і здивованим — означає не сказати нічого. Краса феї, мов вперше, заполонила його розум і затьмарила весь світ.

— Тоді розкажи мені все... Не тримай це в собі, Джихангіре. Невже не бачиш, я хочу допомогти...

Принц зітхнув, легко відпустивши її руку та, зачарований венеційкою, все ж здався.

— Ти не зможеш допомогти, Кеті. Це мій тягар до кінця життя. Та й життям це не назвеш. Вроджена вада спини, викривлення. Батько Мехметової цілительки, Джошуа Ефенді, зробив мені операцію в дитинстві, тим самим уберігши зовнішній вигляд. Горба, як бачиш, немає. Але біль ніколи не минає, іноді стаються приступи...

Відкривши те, про що волів би мовчати, Шехзаде чекав лише одного — його знову почнуть жаліти. Ох, якби ж ці люди знали, як сильно ненавидів Шехзаде цю жалість і як наполегливо замикався від усіх, аби відгородити себе від чужих «ахів і охів»... Однак Кеті була іншою. Зовсім не змінюючись в обличчі, дівчина взяла руку принца, міцно її стиснувши.

— Джихангіре, я не вірю тобі... Ти обманюєш нас обох, але я не вірю. Я точно знаю, що хвороба є лише тоді, коли перед нею здатися. Якщо здатися, то так — невиліковна. Але можна зробити по-іншому і боротися до кінця, боротися, щоб перемогти.