Розділ 9. Голос серця проти палацових тіней

Раптом у коридорі почулися жваві кроки. Кеті стрепенулася, відчуваючи, як серце підстрибнуло до самого горла.

Тиша, яка ще мить тому здавалася безпечною, миттєво обернулася пасткою. У палаці кроки ніколи не були просто кроками — вони завжди несли з собою наказ, вирок або зміну долі. Кеті інстинктивно стиснула пальці, ніби могла вхопитися за повітря.

Невже калфа? Дівчина в паніці озирнулася, готова була ледь не в фонтан стрибнути, щоб сховатися, як у тих старих казках, що читала їй мати у Венеції.

Образи дитинства — вузькі канали, дзеркальна вода, тіні під мостами — промайнули в голові болісно яскраво. Там вода була порятунком. Тут — могла стати вироком.

Але за мить на порозі з’явилася тендітна постать білокурої красуні.

Світло з коридорного вікна лягло їй за спину, утворюючи навколо постаті м’яке сяйво, ніби вона справді зійшла сюди не з палацу, а з легенди.

Це була Глінда — та сама славетна цілителька, завдяки якій палац позбувся траурних шат.

Ім’я це вже встигло обрасти шепотом, заздрістю і майже святобливим страхом. У гаремі таких жінок або обожнювали, або ненавиділи — третього не дано.

Кеті полегшено видихнула, розглядаючи блакитнооку дівчину.

Напруга відпустила не одразу — тіло ще пам’ятало страх, але серце вже дозволило собі вдихнути повітря глибше.

Її обличчя здалося Кеті дивно знайомим, а погляд випромінював щиру доброту, якої так бракувало в цих стінах.

Це була не та доброта, яку напоказ демонстрували при дворі, — без розрахунку, без прихованого леза за усмішкою.

Не знаючи, як поводитися з такою поважною особою, Кеті низько вклонилася, але білявка лише весело розсміялася.

Сміх прозвучав тут, у холодному коридорі, майже зухвало — як виклик палацовим правилам.

— О ні, це зовсім не обов'язково. Ми з тобою рівні, — пробринів її голос, мов чистий струмок.

Ці слова вдарили Кеті сильніше за будь-який наказ. У гаремі ніхто не був рівним нікому.

— Ви мене знаєте? — здивувалася Кеті.

Вона не змогла приховати розгубленість — надто незвичним було це просте, людське звернення.

— Здогадуюся, що ти — одна з мешканок цього гарему, — Глінда посміхнулася. — Я — Глінда. А ти?

Вона говорила без тіні зверхності, ніби гарем не був кліткою, а просто місцем зустрічі.

— Я Кеті... венеційка.

Слово вирвалося саме, як зізнання, як спроба втриматися за коріння.

Слово «Венеція» змусило цілительку завмерти.

На мить її усмішка згасла, а в очах промайнуло щось далеке й болюче.

Виявилося, що вона теж походить із тих країв, хоча майже не пам’ятає рідної землі.

Її спогади були уривчастими, мов сни, але цього вистачило, щоб між ними виник невидимий міст.

Дві дівчини, відірвані від дому, на мить забули про палацові суворі правила.

Коридор, варта, інтриги — все відступило, залишивши лише тиху спільність.

Глінда з сумом говорила про те, що хоч Османія і стала їй рідною, Батьківщина в людини завжди одна.

Ці слова боляче відлунювали в грудях Кеті — вона знала це надто добре.

— Але мій дар потрібен цим людям, — додала вона на прощання. — Немає нічого прекраснішого, ніж знати, що ти комусь потрібна. Вибач, я поспішаю до шехзаде Мехмета.

Глінда пішла швидко, але залишила після себе тепло — рідкісне й небезпечне в цьому місці.

Слова цілительки відлунювали в голові Кеті, змішуючись із маніпулятивними обіцянками Лале Султан.

Одна говорила про потребу. Інша — про обов’язок. І між цими словами пролягала прірва.

Рішення прийшло миттєво: Кеті допоможе Джихангіру, але не як іграшка в руках Лале, а за покликом власної душі.

Це було не геройство. Це було єдине, що дозволяло їй залишатися собою.

Вона вирішила повернутися до покоїв Лале, щоб дати відповідь, але, підійшовши до дверей, завмерла.

Інстинкт змусив її зупинитися, ніби повітря попереджало про небезпеку.

Служниць поруч не було, а з-за дубових стулок доносилися голоси Лале та Айтюрк. Кеті причаїлася, затамувавши подих.

Слова були чіткими, холодними — такими, які не призначалися для чужих вух.

— Валіде захищає цю дівку-цілительку, як тигриця! — гнівно говорила Лале. — На мене, матір її онуків, вона й не дивиться...

У кожному слові звучала образа, з якої легко народжувалася помста.

— Не хвилюйтеся, Султано, — заспокоювала її Айтюрк. — У мене є інша новина. Наша Майсун Султан таємно зустрічається з Касим-беєм. Я сама чула, як він присягався їй у коханні...

Ці слова впали, мов ніж, — тихо, але смертельно.

Кеті здригнулася. Це була небезпечна таємниця, зброя, яку Лале могла використати проти сестри Джихангіра.

Вона зрозуміла це миттєво — і разом із тим зрозуміла, що більше не має права мовчати.

Не чекаючи більше ні секунди, дівчина кинулася геть.

Страх гнав її швидше за розум.

Вона бігла коридорами, поки не опинилася перед дверима, що стали для неї єдиним прихистком.

Дверима, за якими ще залишалася правда.

Джихангір сам відчинив двері. Побачивши перелякану й захекану Кеті, він нахмурився від неспокою.

Його погляд одразу зчитав більше, ніж слова.

— Кеті? Що сталося?

Він не підвищив голосу — і від цього турбота звучала ще сильніше.

— Запросиш зайти? Чи ти не один? — несміливо прошепотіла вона.

Вона боялася не відмови — боялася втратити шанс.

Принц усміхнувся, пропускаючи її всередину:

— Заходь. Ти завжди з’являєшся так раптово, наче весняний вітер.

У цих словах не було іронії — лише тепло.

Кеті, ледь перевівши подих, виклала йому все.

Слова лилися поспіхом, але чесно — вперше без страху.

Вона розповіла про дивну пропозицію Лале Султан стати його «ангелом-охоронцем» і про підслухану розмову щодо Майсун Султан та Касим-бея.

З кожним реченням тінь палацу повільно заповзала в кімнату.

Джихангір слухав мовчки, його обличчя ставало дедалі серйознішим. Коли вона закінчила, у кімнаті запала тиша.