Розділ 8. Мереживо спокуси та обов'язку

У ташлику було гамірно. Кеті сиділа на тахті, відгородившись від решти дівчат, і байдуже дивилася в порожнечу. Навколо шепотілися: казали, шехзаде Мехмет опритомнів. Чутки приписували це диво венеційській цілительці, яка з’явилася в палаці як посланниця самих небес.

Слова літали над залом, мов пір’їни, але кожна з них несла на собі тягар надії або страху. Одні дівчата хрестилися потайки, інші перешіптувалися з заздрістю — будь-яке диво в палаці могло стати чиєюсь смертю. Гарем жив чутками, харчувався ними, дихав ними.

Кеті не сумнівалася — венеційки здатні й не на таке. Радість за Мехмета теплим вогником розлилася в грудях, адже його одужання означало спокій для її Джихангіра.

Ця думка виникла сама собою — «мій». Вона не встигла її зупинити, не встигла злякатися. Просто прийняла, як приймають очевидну істину. Його життя, його біль, його усмішка — усе це дивним чином стало частиною її внутрішнього світу.

Дивно, як у цьому жорстокому світі він зумів не загасити в собі промінь світла, не дозволив мороку поглинути свою душу.

Кеті бачила тут десятки зламаних людей — юних дівчат, жінок із порожніми очима, навіть чоловіків, які втратили людяність заради служби. І серед них він — слабкий тілом, але сильний духом. Це лякало й захоплювало водночас.

Її роздуми перервав гучний вигук аги. Дівчат вишикували в ряд — гаремом проходила еліта.

Рух одразу став сіпаним, нервовим. Хтось поспіхом поправляв хустку, хтось опускав очі. Вони вмить перетворилися на мовчазний натовп — без облич, без голосів.

— Дивись, це вона? — пошепки запитала Мішель, киваючи на світловолосу дівчину, що йшла поруч із дітьми султана. — Яка гарна...

Її шепіт був наповнений захопленням і страхом водночас — так дивляться на святиню або на приречення.

Цілителька й справді була вродливою, але роздивитися її ближче не вдалося — процесія швидко зникла за поворотом, а дівчат одразу ж змусили взятися до прибирання.

Свято життя тривало десь там, за зачиненими дверима, а їм залишилися ганчірки, холодний метал і тиша, яку порушував лише брязкіт підсвічників.

Кеті терпіти не могла цю марудну роботу. Саме в розпал чищення підсвічників за її спиною, наче привид, виросла Айтюрк-калфа. Її пальці міцно стиснули Кеті за лікоть.

Дотик був холодним, мов ланцюг. Кеті відчула, як напружується все тіло — інстинкт виживання тут працював швидше за розум.

— Айтюрк! Ти чого лякаєш? — вигукнула вона, але жінка лише суворо нахмурилася.

Її очі були темними, непроникними. Так дивляться люди, які знають забагато.

— Тихо. Ходи зі мною.

— Я знову провинилася? — серце Кеті затріпотіло під корсажем. У цьому палаці від кожного кроку можна було чекати біди.

Вона швидко перебрала в голові всі свої вчинки, слова, погляди — нічого. А це означало, що небезпека не в ній, а в чиїйсь грі.

— Мовчи і йди, — прошипіла Айтюрк, ведучи її геть із ташлика.

Коридори здавалися довшими, ніж зазвичай. Кроки глухо відлунювали, а кожні двері, повз які вони проходили, могли стати останніми.

Вони піднімалися сходами, і тривога Кеті зростала з кожним щаблем.

Повітря ставало густішим, наче саме місце тиснуло на груди, змушуючи дихати обережно.

— Тебе чекає Лале Султан, — нарешті кинула Айтюрк, не обертаючись.

— Лале Султан? Мене? — Кеті ледь не спіткнулася. — Нащо я їй? Я ж просто рабиня.

— Будь шанобливою, Кеті. Вона тобі не рівня.

Ці слова не принизили — вони насторожили. Бо коли сильні звертають увагу на слабких, це ніколи не буває просто так.

Невдовзі вони опинилися в розкішних покоях. Навпроти вікна, у вогненно-червоній сукні, стояла Лале Султан. Її постать випромінювала велич, але Кеті відчула миттєву ворожість — надто владним був її жест, коли вона вказала сісти на подушку, сама вмощуючись на м'якому дивані.

Червоний колір різав очі, мов кров на білому шовку. Вона була прекрасна — і небезпечна, як отруйна квітка.

— Султано, — Кеті схилилася в поклоні, хоча всередині в ній кипів протест. Яка вона їй господиня? Хіба вона врятувала життя Мехмету, як та цілителька? Вона лише користувалася плодами своєї влади.

Кеті стримувала себе. Тут виживали не ті, хто говорив правду, а ті, хто вмів мовчати.

— Я чула, ти в гаремних суперечках захищаєш ім'я шехзаде Джихангіра, — почала Лале, прискіпливо розглядаючи її. — Це правда?

Її погляд був уважним, зважуючим — ніби вона вирішувала, скільки коштує ця дівчина.

— Ваша інформація каверзна, Султано, — відповіла Кеті, намагаючись тримати голос рівним. — Я просто не люблю несправедливості.

— Облиш, Кеті. Я знаю, що ти вдячна йому. Він врятував тебе від покарання Валіде. Ти стала його прихильницею.

Вона говорила спокійно, але кожне слово лягало на Кеті, мов сітка.

Лале заговорила про самотність Джихангіра. Про те, що він не вірить у щире кохання через свою хворобу, про його болісні приступи, які він змушений переживати наодинці. Її слова були переконливими й м’якими, мов шовк.

Кеті слухала — і всередині щось боляче стискалося. Лале знала надто багато. І вміла цим користуватися.

— Я хочу, щоб ти стала його янголом, — промовила вона, дивлячись Кеті просто в очі. — Ти — єдина, кому він довірився. Ти маєш направити його, подарувати йому радість. А я допоможу тобі не зникнути в гаремних інтригах.

Ця пропозиція була пасткою, загорнутою в турботу.

— Але я ще не погодилася, — гордо відказала Кеті, хоча в глибині душі розуміла, що ця пропозиція збігається з її таємним бажанням бути ближче до нього.

— Я не проситиму на колінах, — Лале злегка підняла брову. — Це небезпечна місія, Кеті. Але від неї залежить життя людини. Якщо ти побачиш того, хто тоне, хіба не простягнеш руку? Подумай. А тепер іди.

Вона відпустила її так легко, ніби вже знала відповідь.

Кеті вийшла з покоїв у глибокій задумі. Наміри Лале здавалися благородними, але щось у її погляді змушувало здригатися. Чи не стане вона просто іграшкою в її руках? Пішаком у великій грі, де ставка — влада?