Розділ 6. Отруєна кров

Чорний ворон розпачу опустив свої крила над Манісою. Те, що починалося як звичайне тренування у палацовому саду, перетворилося на початок кінця. Під час поєдинку на мечах шехзаде Мехмет отримав незначне поранення — лише тонка червона лінія на плечі. Ніхто й подумати не міг, що лезо було підступно змащене живою смертю.

Сад ще довго зберігав спокій — птахи співали, вода в мармурових чашах дзюрчала так само рівно, як і щодня. Слуги перешіптувалися, згадуючи лише необережний рух, і ніхто не наважився назвати його фатальним. У палаці не вірили в дрібні рани, коли мова йшла про принців. Віра в недоторканність крові Османів була майже релігією.

Минуло лише два дні, і міцне тіло спадкоємця почало згасати. Коли лікарі розірвали шовкову сорочку шехзаде, по палацу прокотився німий крик жаху: по всьому тілу Мехмета розповзлися характерні багряні висипи. Віспа. Страшна хвороба, яка не знає жалю ні до бідняків, ні до принців крові.

Запах ладану й гірких мазей осів у коридорах, ніби туман. Двері до покоїв спадкоємця зачинили, і відтоді кожен крок у тій частині палацу лунав надто голосно. Навіть повітря здавалося зараженим страхом. Слуги уникали поглядів одне одного, боячись вимовити вголос те, що вже знали всі.

Хюррем Султан увірвалася до покоїв сина, відштовхнувши переляканих лікарів. Її обличчя, завжди величне й спокійне, зараз нагадувало маску з білого мармуру.

Її хода була різкою, майже воїнською, але руки тремтіли. Та сама жінка, яка не раз ламала долі інших, тепер ледве трималася на ногах. Вона бачила смерть не вперше — але ще ніколи вона не дивилася на неї крізь обличчя власної дитини.’

— Мехмете! Мій леве! — її голос зірвався на хрипкий стогін, коли вона побачила сина, що метався в гарячці.

Його губи пересохли, очі були заплющені, а дихання — уривчастим, ніби кожен вдих давався ціною болю. Це був не той Мехмет, якого вона знала: гордий, сильний, усміхнений. Перед нею лежав хлопчик, беззахисний перед невидимим ворогом.

Вона хотіла кинутися до нього, але Джихангір, який уже був там, вхопив матір за руки. Його власне обличчя було мокрим від сліз, а в очах застиг невимовний біль.

Він стояв тут давно — рахував удари серця брата, дивився, як лікарі безпорадно переглядаються. Його тіло, змучене власною хворобою, трималося лише силою волі. Для нього Мехмет був не просто братом — він був доказом, що життя може бути сильним.

— Валіде, не підходьте близько! Лікарі кажуть, це заразна смерть! — кричав він, намагаючись стримати матір, хоча сам не відходив від ліжка брата ні на крок.

Його голос зірвався, і в ньому прозвучала паніка, якої Джихангір соромився більше за все. Але страх втратити брата був сильнішим за страх смерті.

— Пусти! — Хюррем відчайдушно намагалася вирватися. — Це мій син! Моє життя! Аллаху, за що?! Візьми мою душу, але залиш його!

Вона говорила не як султана, не як жінка, що звикла наказувати долі, а як мати, позбавлена будь-якої влади. Її молитва була криком, який не потребував свідків.

Джихангір міцно обійняв матір, і вони обоє впали на коліна біля порога, поки за завісою лікарі безпорадно міняли крижані пов’язки на чолі помираючого Мехмета. Увесь палац поринув у траур, а повітря стало важким від запаху ліків та ладану.

Час розтягнувся. Кожна хвилина здавалася годиною, кожен звук — передвісником вироку. Маніса більше не була домом. Вона стала пасткою, наповненою очікуванням смерті.

Поки в одній частині палацу оплакували сонце, що заходило, в іншій — темрява вже плела свої тенета.

І там не було ні сліз, ні молитов — лише холодний розрахунок.

Лале Султан нервово ходила своїми покоями. Одягнена в чорну сукню, вона скидалася на траурний привид. Її вишукане обличчя було змарнілим від страху, який виявився сильнішим за кохання до чоловіка.

Вона раз у раз зупинялася біля колиски сина, торкалася його щоки, ніби перевіряючи, чи він ще тут, живий, її єдина надія. Материнство в палаці було не благословенням, а постійною війною.

— Якщо Мехмет... помре, нам кінець... — голос Лале тремтів. — Нас виженуть із палацу, як побитих собак, Айтюрк. Ми пропадемо! Мої бідолашні сирітки, мій ненароджений синок... Яке нещастя!

Її страх був не істерикою — це була твереза оцінка реальності. Вона надто добре знала правила гри.

Айтюрк-калфа, яка стояла біля вікна, зберігала холодну розсудливість.

Вона дивилася на сад, де колись тренувався Мехмет, і в її погляді не було співчуття. Лише досвід жінки, яка пережила не одну зміну фаворитів.

— Що ви кажете, Султано? Шехзаде ще живий. А якщо ні — то ваш син, шехзаде Орхан, стане головним спадкоємцем. Ви станете Валіде, — поважно мовила жінка.

Ці слова були кинуті, мов ніж — не для вбивства, а для пробудження.

— А Джихангір? — Лале зупинилася, вчепившись нігтями в шовкові рукави. — Хюррем Султан вмовить Повелителя... Джихангір зійде на престол і вб'є мого сина! Мій милий хлопчик... Я маю захистити його. Треба щось придумати...

У її уяві майбутнє вже було написане кров’ю. І вона не мала наміру дозволити йому здійснитися.

— Шехзаде Джихангір нізащо не вб’є вашого сина, Султано. Заспокойтеся. Наказати заварити вам ромашкового чаю?

Айтюрк говорила м’яко, але в цій м’якості ховалася небезпека.

— Так, накажи... Мені треба добре подумати. Дуже добре подумати...

Лале вже не слухала. Її думки бігли вперед, туди, де рішення приймаються без жалю.

Поки Айтюрк давала розпорядження слугам, Лале судорожно перебирала в голові варіанти порятунку. Коли калфа повернулася, вона заговорила про наложницю:

— Султано, я хотіла розказати: Кеті Хатун сьогодні в гаремі, мов левиця, вступилася за шехзаде Джихангіра. Вона смілива й горда. Я дала їй кілька порад. Якщо все вийде, через цю дівчину шехзаде буде в наших руках.

Ім’я пролунало тихо, але воно вже встигло вкоренитися.

Лале презирливо глянула на служницю:

— Ти наївна. Звідки ти знаєш, що вона не зрадить?