Розділ 5. Тіні нічного саду

Ніч у палаці Маніси ніколи не буває по-справжньому спокійною. За кожною колоною ховаються вуха, за кожною завісою — очі. Майсун Султан, наймолодша донька Володаря і Хюррем Султан, знала це краще за інших, але серце, що калатає в грудях, мов загнаний птах, сильніше за її страх. Її кроки тихі, але навіть тиша здається небезпечною, немов сама ніч спостерігає за нею, готова викрити найменшу слабкість. В повітрі відчувається запах троянд і вологого каменю, змішаний із прохолодою, що пробирає крізь шовкові шалі. Кожен звук, що лунає здалеку, здається сигналом тривоги, кожен тіньовий рух — можливим ворогом.

Затиснувши в руці край темної шалі, дівчина обережно прослизає крізь низькі дверцята для слуг, що ведуть у дальні сади. Холодне нічне повітря обпікає щоки, але вона не зупиняється. Кожен шурхіт сухого листя під її ногами здається їй гуркотом грому. Вона дивиться на темні силуети дерев, що витягують руки до неба, і відчуває, як її тіло напружується, готове в будь-яку мить кинутися навтікача. Вдалині чути тихе дзюрчання фонтанів — немов сама вода шепоче їй слова застереження. Якщо її спіймають тут, поза межами гарему в таку пору — кари не уникнути. Для Султани крові це означає лише одне: ганьба і заміжжя з нелюбом. Серце б’ється настільки швидко, що здається, ніби воно от-от вирветься з грудей.

— Майсун... — тихий шепіт долинає з-за густих кущів жасмину.

Вона здригається, але впізнає цей голос. Це Касим. Її Касим. Вірний друг її брата Мехмета і славний воїн. Саме через нього вона більше живе в санджаці брата, аніж в палаці батька. Адже лише так вони можуть бачитися. Благо, що мати теж живе тут і Джихангір приїхав надовго. Тепер в неї є ще одна причина затриматися.

Юнак виходить із тіні дерев, і в слабкому світлі місяця Майсун бачить його обличчя — стривожене, але сповнене нескінченної ніжності. Місячне світло ледь торкається його темного волосся, підкреслюючи кожну рису, кожен рішучий вигин щоки. Навколо них ніч ніби завмирає: навіть вітер обережно зупинився, немов не наважуючись порушити цей момент.

— Ти прийшла... Я вже боявся, що щось сталося, — він робить крок назустріч і обережно бере її за холодні руки. Його дотик тремтить у її шкірі, мов теплий струм, який розливається від кінчиків пальців до серця.

— Касиме, ми божевільні, — шепоче вона, озираючись на високі стіни палацу, що височіють над ними, мов німі вартові. Її очі широко розкриті, відбиваючи в місячному світлі тонку сріблясту павутину тіней. — А якщо аги помітять мою відсутність? Якщо вороги дізнаються? 

— Тсс, ніхто не дізнається, — Касим пригортає її до себе, намагаючись зігріти. — Я перевірив усі пости. Вартові зараз на іншому боці саду. У нас є лише кілька хвилин, моє сонце.

Він тихо шепоче ці слова, а Майсун відчуває, як вони проникають у саме її серце, заспокоюючи страхи на мить. Її щоки палають від близькості, а холодний подих ночі змішується з запахом його шкіри й дерева, що їх оточує. Вона хоче затримати цей момент, вдихнути його запах, відчути тепло, поки навколо них панує небезпека.

Майсун на мить заплющує очі, втискаючись обличчям у його груди. Тут, у його обіймах, світ інтриг, отрути та боротьби за трон здається далеким і нереальним. Вона відчуває запах хвої та шкіри, що походить від його одягу, і на мить дозволяє собі мріяти про неможливе — про життя десь далеко звідси, де немає султанів і рабів. Її розум відмовляється вірити, що такі миті можливі, а серце вперто кричить, що це — її єдиний порятунок.

— Касиме, мені страшно, — зізнається вона, піднімаючи на нього повні сліз очі. — Якщо про нас хтось дізнається, тебе стратять. Нам треба припинити ці зустрічі…

Слова вислизають з її вуст, немов тремтливі метелики, і відразу роблять її крихкою. Але Касим стискає її плечі, і його погляд стає суворим, мов залізна стіна, готова захистити від будь-якої небезпеки.

— Але хіба без тебе мені потрібне життя? Кохана, якщо ти не поруч, мені немає потреби жити. Про одне благаю: не ховай від мене погляд своїх осчйних очей.

Його слова звучать як наказ, але водночас вони несуть тепло й захист. Майсун відчуває, як серце стискається від страху і водночас від надії. Кожен крок назад до її клітки буде сповнений тривоги, але з ним поруч вона хоча б на мить відчуває себе живою.

— Обіцяй, що берегтимеш себе, — благає дівчина.

— Обіцяю. Йди, кохана.

Вони обмінюються швидким, гірким поцілунком, що залишає на вустах смак тривоги. Ледь торкаючись губами, вони ніби намагаються передати одне одному усю ту любов і страх, що накопичили за ці дні. Майсун відривається від нього і, наче тінь, зникає в заростях, поспішаючи назад до своєї золотої клітки. В темряві її силует майже зливається з ніччю, і лише віддалене мерехтіння місяця відбиває її втечу, немов маленька надія серед безмежного мороку.