Коли гарем занурився в сон і наложниці в сірих сорочках заповнили ташлик мірним диханням, Кеті обережно піднялася з матраца.
Ніч розлилася приміщенням, як чорнило, приховуючи обличчя й стираючи відмінності між страхом і надією. Десь у темряві хтось перевернувся уві сні, хтось тихо зітхнув — і знову все стихло.
Її рухи були безшумними — дар, який не раз рятував її у Венеції.
Тіло пам’ятало, як ховатися, як ковзати тінню, як не зраджувати себе зайвим звуком.
Перевдягнувшись у свою синю сукню, вона навшпиньки вислизнула за двері
Тканина була простою, але рідною — єдиною річчю, що ще належала їй по-справжньому. Фортуна була на боці дівчини: жоден вартовий не помітив тіні, що прокрадалася коридорами до поверху Династії. Кеті зливалася з ніччю, мов створена з неї. Кеті йшла навмання, сподіваючись на диво. Кожен крок був викликом, кожен поворот — ризиком.
Вона не знала, наскільки не випадковим був той мимовільний погляд, який кинув на неї Джихангір, проходячи ташликом вдень. Цей погляд оселився в її пам’яті, не даючи спокою.
Молодший син Султана йшов туди спеціально — йому потрібно було переконатися, що дівчина біля джерела не була плодом його уяви.
Він не довіряв власним відчуттям уже давно, але цього разу серце наполягало. Раптом у напівтемряві коридору почулися кроки. Звук був тихим, але в цій тиші — надто виразним.
Кеті завмерла, притиснувшись до стіни, але коли постать наблизилася, вона відчула дивний спокій.
Страх відступив, ніби його змили теплою хвилею.
Джихангір, ніби відчувши її присутність душею, посміхнувся. Його усмішка була не князівською — людяною. Він обережно торкнувся її плеча гарячою долонею. Цей дотик був несподівано теплим, заспокійливим.
— Джихангіре! — видихнула вона, обернувшись. — Яке щастя, що це ви, а не хтось інший із Династії...
Вона вчасно схаменулася, закривши рот рукою. Серце вдарилося об ребра — занадто голосно, занадто швидко. Називати шехзаде просто на ім’я було зухвалістю, але Джихангіру це звертання здалося солодшим за будь-який шербет. У цьому імені з її вуст не було страху — лише тепло.
— Тобто ви теж із Династії, але я мала на увазі…
— Я знаю, що ти мала на увазі, Кеті, — стиха засміявся він. — Йди за мною.
Він привів її до своїх покоїв.
Кеті йшла слідом, відчуваючи, як палац раптом змінюється — стає тихішим, інтимнішим.
Кеті, яка мала витончений смак, була вражена розкішшю, але справжнє захоплення чекало на неї попереду. Золото й шовк не мали над нею влади. Джихангір відчинив двері на терасу.
Ніч увірвалася в кімнату разом із зоряним сяйвом.
— Ах... — Кеті вибігла на балкон і сплеснула в долоні. — Джихангіре, це неймовірно! У домі мого батька не було терас, ми вилазили на горище, щоб дивитися на зорі. Ми називали це «шляхом у небо». А в тебе небо прямо в кімнаті! Ти, мабуть, дуже щасливий.
Юнак слухав її щебетання, і його біль — вічний супутник — немов відступав.
Поруч із нею тіло слухалося, дихання вирівнювалося.
Поруч із нею він не почувався хворим принцом, на якого всі дивляться з жалем.
Він був просто чоловіком, якому цікаво.
— «Небо в кімнаті»... — пошепки повторив він, пробуючи фразу на смак. — У Топ-Капи з тераси видно Босфор. Його шепіт доноситься до палацу, як далекий привіт.
— Я припливла Босфором... у трюмі корабля, — сумно всміхнулася дівчина. — Можливо, колись ти покажеш мені його по-справжньому?
— Обов'язково, — пообіцяв він, відчуваючи дивне бажання виконати будь-яку її мрію.
Джихангір запитав, чому вона знову ризикує, тікаючи з гарему.
Кеті підняла на нього свої бездонні очі:
— Я прийшла сказати «дякую». Ти заступився за мене перед Валіде... Дякую, Джихангіре. Ой, пробачте... Шехзаде. Я весь час забуваю.
— Можеш називати мене на ім'я, — дозволив він. — Без цього пафосу.
Вони сіли на диван.
Між ними залишалася відстань, але вона здавалася умовною.
Кеті, не зважаючи на етикет, накрила його руку своєю на знак підтримки. Її долоня була теплою, живою.
Вона почала говорити про його братів, про Мехмета, який зараз боровся з хворобою, і про той страх, який вона бачила в очах Джихангіра.
Вона говорила не як наложниця, а як рівна. Її слова були щирими, без краплі фальші чи підлабузництва. Джихангір був приголомшений: вперше хтось дарував йому тепло, не чекаючи нічого натомість. Раптом погляд Кеті впав на тацю з фруктами. Її живіт зрадницьки забурчав, нагадуючи про відібрану вечерю. Джихангір помітив, як вона потягнулася до винограду, і ледь стримав сміх.
— Не дивися так, мені соромно! — вигукнула вона, жуючи ягоду.
— Тобі? Соромно? Ти втекла з гарему, вкрала коня, а тепер кажеш про сором? — він весело підморгнув. — То чому в гаремі сьогодні не годували?
— Я побилася, — пробурмотіла Кеті, опустивши очі.
Джихангір розреготався на всі покої.
— Чарівна розбійниця! Тобі, виявляється, і захисник не потрібен. Що ви не поділили?
Кеті хитро всміхнулася. Вона не могла сказати, що причиною бійки був він сам.
— Жіночі інтриги, нічого важливого. Але я дуже хочу їсти...
— Якщо ти не проти повечеряти зі «шпигуном», — пожартував принц.
Він вийшов і наказав слугам принести вечерю. Невдовзі на срібних тацях з’явилися ароматні страви.У цю ніч у покоях шехзаде Джихангіра панувала не тиша хвороби, а дзвінкий сміх і аромат справжнього життя, яке принесла з собою венеційська «мавка».
Вечеря проминала у затишній, майже чарівній атмосфері. Розмовляючи про все на світі, вони обоє нарешті скинули з пліч важкий тягар повсякденності. Дивлячись у чисті, сповнені розуму очі сина Хюррем Султан, Кеті відчувала биття його серця навіть на відстані. Її тонка й делікатна натура підказувала: на цього юнака чекає довге й цікаве життя, попри всі випробування.
Хвороба змусила мужнє серце Джихангіра закритися від світу, але Кеті відчула — можливо, саме їй судилося розірвати це коло страждань. Вона мріяла допомогти йому стати сильним, крок за кроком повертаючи віру в себе. Десь глибоко в душі жевріла думка, що колись, на знак подяки, він подарує їй волю і відпустить назад до Венеції... Проте ці роздуми не були підступним розрахунком. У цьому холодному, вишуканому світі палацових інтриг, куди її закинула доля, дівчині не було місця. І лише поруч із Джихангіром вона вперше відчула себе як удома.