Розділ 1. Згасла зірка Венеції

Над Манісою розкинулося безкрає небо, всіяне міріадами сріблястих зірок. Для когось це були лише холодні вогні, але для Кеті вони залишалися незбагненною таємницею, схожою на людські почуття. Кохання, страх, надія — ми відчуваємо їхній подих, але ніколи не зможемо торкнутися їх руками, як не можемо торкнутися палючого сонячного диска чи кришталевого серпанка місяця.

Кеті дивилася вгору, і в її пам’яті оживали слова матері. «Кожна зіронька — то свічка, яку янголи запалюють у мить народження дитини», — шепотів рідний голос із минулого. Мати вчила її, що життя гідної людини змушує зірку сяяти сліпучо-білим світлом, тоді як душі ницих та пихатих ледь жевріють мідним відблиском. Того дня, у далекому дитинстві, маленька венеційка заприсяглася, що її свічка горітиме найяскравіше серед усіх.

Проте доля приготувала для неї випробування вогнем, а не світлом.

Кеті пам’ятала Венецію як місто на воді, де повітря пахло сіллю та свободою. Її життя мало бути спокійним і зрозумілим, аж поки на горизонті не з’явилися вітрила османського флоту. Війна прийшла раптово, затягнувши рідні вулиці димом згарищ. Завойовники султана Сулеймана не знали жалю: чоловіків убивали, а юних красунь збирали, мов дорогоцінну здобич, для подальшого продажу.

Шлях до Стамбула став для Кеті справжнім пеклом. Кілька тижнів у затісному трюмі корабля, де панував голод і хвороби, стерли з її обличчя рум’янець. Коли її везли ринком рабів, вона виглядала тінню самої себе: подерта сукня, брудне сплутане волосся та очі, сповнені відчаю. Але саме в цій виснаженій дівчині наглядачі розгледіли приховану вроду та незламний дух. Так вона опинилася в палаці шехзаде Мехмета — старшого сина великого султана та легендарної Хюррем Султан. Вона, вільна донька Адріатики, стала власністю династії Османів.

***

У ташлику палацу Маніси сьогодні панувало свято.

 Світло сотень лампад коливалося на мармурових стінах, ковзаючи золотими візерунками, ніби саме повітря тремтіло від радості. Звідусіль лунали дзвіночки браслетів і тихе шелестіння шовків.

Повітря було солодким від аромату шербету та пахлави, а стіни відбивали відлуння музики й сміху.

 Запах меду, трояндової води та спецій змішувався з теплом людських тіл, створюючи важку, п’янку завісу, від якої паморочилося в голові.

Гарем нагадував яскравий вулик.

 Дівчата снували між подушками й низькими столиками, перешіптувалися, сміялися, оцінювали одна одну поглядами — гострими, мов леза.

Як і заведено, новенькі рабині трималися осторонь, з острахом споглядаючи за «старожилами».

 Вони ще не навчилися приховувати страх, не вміли правильно опускати очі й надто різко реагували на кожен рух калф.

На оксамитовому дивані, оточена свитою, сиділа Лейла-хатун.

 Її постава була розслабленою, але водночас демонстративно величною, ніби весь простір належав лише їй.

Ця білява дівчина перебувала в палаці вже три роки й за цей час встигла повірити у власну велич.

 Кожен її рух, кожен лінивий жест був просякнутий переконаністю, що її час от-от настане.

Хоча вона жодного разу не переступила поріг покоїв шехзаде, Лейла трималася так, ніби вже носила титул султани.

 Вона говорила повільно, з легкою зверхністю, дозволяючи іншим ловити кожне слово.

Вона створила навколо себе коло «обраних», презирливо іменуючи інших дівчат нижчим збродом.

 Її свита сміялася з потрібних жартів і підтакувала злагоджено, мов добре навчений хор.

Навпроти неї, на м’яких подушках, розташувалася інша компанія.

 Тут було менше показної розкоші, зате більше живих, щирих облич.

Серед них виділялася Кеті.

 Її присутність відчувалася навіть у мовчанні.

Попри те, що вона прибула нещодавно, дівчина вже встигла відмити з себе пил неволі.

 В її рухах ще зберігалася обережність, але погляд був прямим і уважним.

Її бездонні чорні очі та розкішне темне волосся привертали погляди навіть найбільш запеклих заздрісниць.

 Дехто відвертався, інші ж, навпаки, дивилися довше, ніж дозволяла пристойність.

Сімнадцятирічна венеційка виявилася напрочуд кмітливою: вона швидко зрозуміла, що в цьому золотому клітці виживає не найсильніша, а та, що вміє пристосовуватися.

 Кеті уважно слухала, запам’ятовувала, мовчала тоді, коли треба, і говорила лише тоді, коли це було безпечно.

— Що ми сьогодні святкуємо? — запитала Кеті ламаною турецькою, намагаючись вловити суть того, що відбувається.

 Вона вимовляла слова повільно, обережно добираючи звуки.

— У дружини шехзаде Мехмета скоро народиться дитина, — усміхнено пояснила Хандан, синьоока дівчина з русявими косами.

 Її голос звучав щиро, без заздрості.

— А хто вона, ця дружина? — Кеті з цікавістю озирнулася довкола.

 Їй було важливо розуміти ієрархію цього світу.

— Лале Султан, — озвалася білява Айше. — Вона вже подарувала принцу сина та доньку, а тепер чекає на третю дитину. Подивися, вона на верхній терасі.

Мішель, ще одна новенька, необережно вказала пальцем угору, де на балконі виднілася постать жінки, яка ніжно пригортала дітей і дзвінко сміялася.

— Сховай руку! — зашипіла Хандан, злякано сіпнувши подругу за край сукні. — Не можна вказувати на Султану, це неповага!

Мішель злякано відсахнулася, а Кеті навпаки — пильно вдивлялася в образ Лале Султан.

 Вона вдивлялася не з заздрощів, а з уважності людини, яка вчиться виживати.

— Вона гарна… — тихо промовила дівчина.

Подруги заходилися пошепки пояснювати всі тонкощі гаремних інтриг та небезпеки, що чатували на кожному кроці в Манісі.

 Імена, зв’язки, заборони сипалися одне за одним.

Проте Кеті їх уже не слухала.

 Її думки були далеко за межами цих стін.

Її погляд був спрямований не на султану, а на двері та тіні, що падали на підлогу.

 Вона шукала виходи, навіть коли робила вигляд, що слухає.