ГЛАВА 5. НЕ ВСІ ВИПАДКОВОСТІ ВИПАДКОВІ

Даміан Блеквуд
Мій найкращий друг має одну жахливу звичку - він завжди має рацію.
Не в усьому, звісно. Іноді Адріан Вест помиляється настільки впевнено, що хочеться вручити йому нагороду за найпереконливішу дурницю року.
Але є речі, у яких він справді розбирається краще за мене.
Наприклад, у людях. Або в тому, коли варто промовчати.
Особливо — коли варто промовчати мені!
— Ти взагалі слухаєш?
Я відірвав погляд від телефону.
Адріан сидів навпроти мене за кухонним островом, тримаючи чашку чорної кави.
Ми були в його квартирі.
Точніше, у квартирі, яку його батько називав «тимчасовим житлом на час навчання», хоча її вартість могла б забезпечити кільком студентам безтурботне існування до кінця життя.
Велика вітальня. Панорамні вікна. Ідеально підібрані меблі. Жодної зайвої речі.
Якби не мої кросівки біля дивана й куртка, перекинута через спинку крісла, тут узагалі можна було б проводити екскурсії.
— Звичайно, слухаю, — відповів я.
— Тоді повтори, що я сказав.
— Ти сказав щось дуже розумне, і я повністю погоджуюся.
Адріан повільно поставив чашку.
— Я сказав, що в суботу потрібно виїхати о дев'ятій.
— От бачиш? Я майже вгадав.
— Даміане!
— Добре. О дев'ятій. Запам'ятав.
Він похитав головою.
— Минулого разу ти запізнився на півтори години.
— На годину двадцять.
— Це має мене заспокоїти?
— Я просто за точність.
Адріан усміхнувся.
Саме за це я його й поважав.
Більшість людей давно б почали читати мені лекцію про відповідальність.
Адріан просто звик.
Ми дружили з восьми років.
Він бачив мене з вибитим переднім зубом, із гіпсом на руці, з жахливою зачіскою після невдалої спроби самостійно підстригтися.
Я  ж в свою чергу бачив його в сльозах після першої серйозної сварки з батьком, із розбитою губою після бійки в школі й одного разу — у рожевому костюмі кролика.
Останнє він досі заперечує. Але фотографія в мене є.
І я планую берегти її до старості.
— До речі, — сказав я, відкриваючи холодильник, — хто ще їде?
— Лукас, Нейт, Клара. Можливо, Олівер із дівчиною.
— Софі та Емілія теж.
— Емілія сказала, що приїде, якщо Софі погодиться.
— Софі погодилася.
Адріан підняв брову.
— Звідки знаєш?
— Вона написала мені вчора.
— Софі?
— Ні, президент Сполучених Штатів. Звісно, Софі.
Він кинув у мене кухонний рушник.
Я спіймав його однією рукою.
— Агресія, Вест. Дуже негарно.
— Поклади назад сир.
Я подивився на шматок сиру у своїй руці.
— Ти стежиш за моїм харчуванням?
— Це останній шматок.
— І?
— Я збирався зробити сендвіч.
Я задумливо глянув на сир. Потім на нього.
— Дружба вимагає жертв.
І відкусив. Адріан заплющив очі.
— Я тебе ненавиджу.
— Неправда.
— На цю хвилину — правда.
Я засміявся.
І саме в такі моменти розумів, чому досі проводжу з ним стільки часу.
З Адріаном не потрібно було нічого доводити.
Не потрібно здаватися кращим.
Не потрібно пояснювати, чому іноді хочеться просто мовчати.
Він знав мене.
Мабуть, краще, ніж будь-хто інший.
І я знав його.
Принаймні так мені здавалося.
— А що ти думаєш про новеньких? — запитав я, коли ми нарешті зібрали речі для поїздки.
Адріан підняв голову від ноутбука.
— Яких саме?
— У нас багато новеньких?
— Університет щороку приймає першокурсників, Даміане.
— Дуже смішно.
Він усміхнувся.
— Софі весела. З нею легко.
— А Емілія?
Адріан на мить замислився. І чомусь саме зараз я звернув на це увагу. Не одразу. Але було помітно, Адріан інколи згадував про неї.
— Розумна.
— Ого. Який детальний психологічний портрет.
— А що ти хочеш почути?
Я сів на край дивана.
— Не знаю. Вона якась…
Я замовк.
Адріан зацікавлено подивився на мене.
— Якась?
— Незвичайна.
Він засміявся.
— Ти говориш так про всіх дівчат, які обіграли тебе в більярд.
— По-перше, вона виграла випадково.
— Двічі.
— По-друге, я дозволив їй.
Адріан розсміявся голосніше.
— Звісно.
Я кинув у нього подушку.
Він ухилився.
— Серйозно, — сказав я. — Ти не помітив, що вона іноді поводиться дивно?
Усмішка Адріана стала стриманішою.
— Наприклад?
Я замислився.
Це було складно пояснити.
Емілія Рейн не робила нічого відверто підозрілого.
Не ставила дивних запитань.
Та навіть намагалася привернути увагу.
Навпаки.
Іноді здавалося, що вона хотіла залишатися непомітною.
Але водночас… Вона помічала все.
Хто зайшов до кімнати. Хто першим заговорив. Хто змінив тему.
Навіть коли сміялася, іноді її погляд залишався серйозним.
Наче в голові відбувалося щось зовсім інше. І інколи це було доволі дивно.
— Вона дуже уважна, — нарешті сказав я.
Адріан кивнув.
— Це погано?
— Ні.
— Тоді в чому проблема?
Я знизав плечима.
— Немає проблеми. Просто цікаво.
Адріан закрив ноутбук.
— Можливо, вона просто не звикла до нової компанії.
Я задумався. Можливо це цілком логічно.
Іноді я забував, що не всі люди можуть за п'ять хвилин почуватися як удома серед незнайомців.
— Можливо, — погодився я.
— Дай їй час.
Я подивився на нього.
— Ти зараз серйозно даєш мені пораду щодо спілкування з людьми?
— Хтось же повинен.
Я засміявся.
— Янголе, ти стаєш нестерпним.
— Демоне, ти таким народився.
Ми переглянулися.
І обоє розсміялися.
У п'ятницю я запізнився на першу пару.
На якихось сім хвилин.
Для мене — майже рекорд пунктуальності.
Викладач подивився на мене так, ніби я особисто зруйнував усю систему вищої освіти.
Я усміхнувся.
— Перепрошую. Затори.
— Містере Блеквуд, ви живете за десять хвилин від університету.
— Саме тому це особливо прикро.
Аудиторія засміялася. Викладач — ні.
Я сів поруч із Нейтом. Він нахилився до мене.
— Ти колись навчишся мовчати?
— Навіщо?
— Щоб дожити до випуску.
Я дістав ноутбук.
— Нудна перспектива.
Нейт був одним із тих людей, які могли годинами говорити про спорт, автомобілі й власні плани на майбутнє.
Ми знали одне одного кілька років.
Не так давно, як з Адріаном, але достатньо, щоб він перестав дивуватися моїм витівкам.
— До речі, — прошепотів він, — хто ті дві дівчини, яких ти запросив у суботу?
Я підняв очі.
— Софі та Емілія.
— Я зрозумів імена. Хто вони?
— Першокурсниці.
— Гарні?
Я повернувся до нього. І чомусь мені не сподобалося його питання.
— Ти серйозно?
— Що?
— Ти навіть не познайомився з ними, а вже складаєш рейтинг?
Нейт усміхнувся.
— Ти зараз звучиш як Адріан.
— Забери свої слова назад.
Він засміявся. Я теж. Але потім замислився.
Чомусь мені не хотілося, щоб Емілію одразу сприймали лише як красиву новеньку.
Не тому, що я мав на неї якісь плани.
Просто це було б надто поверхово.
Вона могла підтримати суперечку про право.
Могла обіграти мене в більярд.
Могла відповісти на жарт так, що я кілька секунд шукав гідну відповідь.
І, судячи з усього, мала достатньо характеру, щоб не розгубитися серед наших друзів.
Це було цікаво. Не більше. Поки що…
Після занять я зустрів Адріана біля головного корпусу.
Він розмовляв телефоном.
І я одразу зрозумів, із ким.
За його обличчям.
Усмішка зникла.
Плечі стали напруженішими.
Він дивився кудись убік і відповідав короткими фразами.
— Так, батьку.
Я зупинився за кілька кроків.
Адріан помітив мене.
Кивнув.
— Я пам'ятаю.
Пауза.
— Ні, я не забув про зустріч із дядьком.
Ще пауза.
— Добре. Буду.
Він завершив розмову.
Я простягнув йому пляшку води.
— Веселий дзвінок?
Адріан узяв її.
— Як завжди.
— Річард знову вирішив розписати тобі життя на десять років уперед?
— На п'ятнадцять.
Я присвиснув.
— Прогрес.
Він усміхнувся, але без особливого настрою. Ця посмішка говорила лише про те, щоб я поки не задавав йому питань.
Ми пішли алеєю.
Я не поспішав розпитувати.
Знав, що він сам заговорить, якщо захоче.
— У понеділок маю зустрітися з дядьком Едвардом, — сказав Адріан за хвилину.
— У фірмі?
— Так.
— Знову стажування?
— Щось на кшталт.
Я глянув на нього.
— А ти сам цього хочеш?
Адріан мовчав. І цього було достатньо. Я знав, прийде час і він сам скаже мені.
Я штовхнув його плечем.
— Слухай, ти можеш хоча б один раз сказати батькові, що хочеш вирішувати сам.
— Це не так просто.
— Я знаю.
І справді знав. Річард Вест умів зробити навіть звичайну сімейну вечерю схожою на засідання ради директорів.
Адріан із дитинства мав бути найкращим. Найрозумнішим. Найстриманішим та
найперспективнішим.
Іноді я дивувався, як він узагалі навчився сміятися.
— У суботу ти їдеш із нами, — сказав я.
— Я й не збирався відмовлятися.
— І жодних дзвінків про роботу.
— Це вже складніше.
— Я заберу телефон.
Адріан засміявся.
— Спробуй.
— Ти забув, хто навчив тебе ховатися від охорони в одинадцять років?
— Я пам'ятаю, хто через це змусив нас сидіти в комірчині дві години.
— Найкращі дві години твого дитинства.
Він похитав головою.
Але цього разу усміхнувся по-справжньому. І мені цього вистачило. Насправді, саме таких легких моментів нам інколи і не вистачало.
Ми майже дійшли до парковки, коли побачили Софі.
Вона стояла біля лавки й розмовляла з якоюсь дівчиною.
Побачивши нас, помахала рукою.
— Хлопці!
— Міллер! — вигукнув я. — Ти готова до завтрашньої пригоди?
— Якщо під пригодою ти маєш на увазі нормальний відпочинок, то так.
— Нормальний відпочинок — це образливо.
Адріан засміявся.
— Не звертай уваги. Я проконтролюю, щоб ніхто не залишився ночувати в лісі.
Софі підняла брову.
— Це вже звучить підозріло.
— У нас є історія, — пояснив я.
— Я навіть не хочу знати.
— Хочеш, — заперечив Адріан. — Повір.
Ми засміялися.
Софі озирнулася.
— До речі, ви Емілію не бачили?
— Ні, — відповів я. — А що?
— Вона мала зустрітися зі мною після занять, але написала, що затримається.
— У бібліотеці? — припустив Адріан.
Софі знизала плечима.
— Можливо.
Вона дістала телефон.
— Зараз напишу.
Я вже хотів пожартувати, що Рейн, мабуть, знайшла ще одну книжку про те, як перемагати невинних людей у більярд, коли помітив дещо.
Софі нахмурилася.
Не сильно.
Але достатньо, щоб я звернув увагу.
— Щось сталося? — запитав Адріан.
— Ні, — швидко відповіла вона. — Просто…
Вона замовкла.
Я подивився на неї.
— Просто?
— Та нічого.
І одразу змінила тему.
— О котрій завтра збираємося?
Адріан почав пояснювати маршрут.
А я ще кілька секунд дивився на Софі.
Дивна річ. Коли людина бреше невміло, це помітно одразу.
Коли бреше добре — майже ніколи.
А Софі Міллер щойно зробила щось середнє.
Не те щоб це було моєю справою.
Але я запам'ятав.
Увечері ми з Адріаном заїхали до супермаркету.
Він тримав список.
Я — візок.
На перший погляд усе виглядало цілком безпечно.
На практиці це була катастрофа.
— Нам не потрібні чотири упаковки маршмелоу, — сказав Адріан.
— Потрібні. Можна і більше!
— Навіщо?
— Для атмосфери.
— Атмосфера не з'їсть чотири упаковки.
— Я з'їм. Обіцяю. 
Він подивився на мене.
— Ось це вже більше схоже на правду.
Я кинув у візок ще одну упаковку.
Адріан мовчки повернув її на полицю.
— Ти руйнуєш мою особистість, — повідомив я.
— Я рятую твій шлунок.
Ми проходили повз відділ напоїв, коли він раптом зупинився.
— До речі, сьогодні дядько запитував про одну першокурсницю.
Я глянув на нього.
— Яку?
— Емілію Рейн.
Я повільно повернув візок.
— Нашу Емілію?
— Так.
— І навіщо вона йому?
Адріан знизав плечима.
— Не знаю.
— Він її знає?
— Сказав, що почув це прізвище в університетських розмовах.
Я задумався.
— Дивно.
— Чому?
— Твій дядько зазвичай цікавиться студентами старших курсів. Особливо тими, хто хоче потрапити до його фірми.
— Можливо, хтось згадав її на факультеті.
— Можливо.
Адріан узяв із полиці пляшку води.
— Я не надав цьому значення.
Я теж не хотів надавати, але дещо мене зачепило.
Емілія навчалася лише кілька днів.
І вже привернула увагу Едварда Веста?
З іншого боку, вона справді була розумною.
Можливо, хтось із викладачів її похвалив?
Звичайний збіг.
Нічого більше.
Я поклав у візок пакет чипсів.
— Ну, якщо твій дядько почне запрошувати першокурсників на роботу, передай, що я теж готовий.
Адріан засміявся.
— Ти ж не хочеш працювати в юридичній фірмі.
— Залежить від зарплати.
— І від того, чи дозволять тобі запізнюватися.
— Ти надто добре мене знаєш.
Ми рушили далі.
Але ім'я Емілії ще деякий час не виходило з голови.
У суботу я прокинувся від дзвінка.
07:12.
На екрані — Адріан.
Я прийняв виклик.
— Якщо хтось помер, сподіваюся, це мій будильник.
— Доброго ранку, Даміане.
— Не бачу нічого доброго.
— Ти прокинувся?
— Ні. Це моя посмертна відповідь.
— Виїжджаємо о дев'ятій.
— Ти вже говорив.
— І я знаю, що ти не слухав.
Я розплющив одне око.
— Адріане.
— Що?
— Ти мені як брат.
— Знаю.
— Але якщо ти ще раз подзвониш о сьомій ранку в суботу, я зміню номер.
Він засміявся.
— Побачимося за годину сорок вісім хвилин.
— Ненавиджу тебе.
— Взаємно.
Зв'язок обірвався.
Я кинув телефон на подушку.
Потім усміхнувся.
І встав.
О дев'ятій нуль п'ять я вже стояв біля автомобіля Адріана.
Особистий рекорд.
Він подивився на годинник.
Потім на мене.
— Я вражений.
— Можеш аплодувати. Але не голосно.
— Ти запізнився на п'ять хвилин.
— А міг на п'ятдесят.
Адріан відчинив багажник.
— Допоможи завантажити продукти.
Я зазирнув усередину.
— Ти взяв мої маршмелоу?
— Дві упаковки.
— Жорстокий чоловік.
Він засміявся.
За кілька хвилин під'їхав автомобіль Лукаса.
Потім Нейта.
Клара вийшла з таксі з величезною сумкою й одразу заявила, що не збирається нікого рятувати, якщо ми знову загубимося.
— Це було один раз! — обурився я.
— Двічі, — поправив Адріан.
— Другий не рахується.
— Чому? — запитала Клара.
— Бо ми знайшли дорогу.
— Через три години, — уточнив Лукас.
Я зітхнув.
— Чудово. Мене оточують люди, які не вміють забувати.
Усі засміялися.
І саме тоді я побачив Софі.
Вона вийшла з таксі першою.
У джинсах, світлому светрі й куртці, із рюкзаком за плечима.
За нею з'явилася Емілія.
Темне волосся було зібране у високий хвіст.
На ній були чорні джинси, кросівки й темно-зелена куртка.
Жодної особливої урочистості.
Жодної спроби справити враження.
Вона просто стояла поруч із Софі, слухаючи її швидку розповідь.
А потім підняла голову.
Побачила нас.
І всміхнулася.
— Доброго ранку.
— Рейн! — вигукнув я. — Ти все-таки вирішила ризикнути життям?
Вона підняла брову.
— Я ще не знала, що ти керуватимеш автомобілем.
Лукас голосно засміявся.
— Вона мені вже подобається.
Я приклав руку до грудей.
— Це несправедливо. Ви навіть не дали мені шансу.
Емілія усміхнулася.
— Ти його використав, щойно відкрив рота.
Навіть Адріан засміявся.
Я подивився на нього.
— І ти туди ж?
Він похитав головою.
— Я попереджав.
Дорога до озера займала трохи більше години.
Ми розподілилися між автомобілями.
Софі поїхала з Кларою та Лукасом.
Емілія сіла до нас.
Я — за кермом.
Адріан — поруч.
І майже відразу ми почали сперечатися через музику.
— Ні, — сказав Адріан, коли я ввімкнув першу пісню.
— Що ні?
— Тільки не це.
— Ти навіть не дослухав.
— Я чув її вчора шість разів.
— Значить, сьогодні буде сьомий.
Заднє сидіння тихо засміялося.
Я глянув у дзеркало.
Емілія дивилася у вікно.
— Рейн, рятуй. У нас музична диктатура.
Вона перевела погляд на мене.
— А ти впевнений, що саме Адріан диктатор?
— Звісно.
— Бо поки що тільки ти наполягаєш на своєму.
Адріан переможно усміхнувся.
— Дякую.
Я похитав головою.
— Ви змовилися.
— Ми просто любимо різноманітність, — відповіла вона.
— Добре. Тоді обирай ти.
Я простягнув їй телефон.
Вона взяла його.
Кілька секунд переглядала список.
Потім увімкнула стару рок-композицію.
Я здивовано підняв брови.
— Ого.
— Що?
— Не очікував.
— Чого саме?
— Що ти слухаєш таке.
Емілія знизала плечима.
— Мій батько любить старий рок. У дитинстві ми часто слухали його в машині.
— Нарешті хтось із хорошим смаком, — заявив я.
Адріан засміявся.
— Ти щойно назвав цей плейлист жахливим.
— Я розвиваюся.
Емілія усміхнулася.
І на якусь мить її обличчя стало іншим.
М'якшим.
Майже безтурботним.
Але потім вона знову повернулася до вікна.
Я помітив це.
Не тому, що стежив за нею.
Просто іноді дрібниці впадають в око самі.
Будинок біля озера належав родині Лукаса.
Двоповерховий, дерев'яний, із великою терасою та старим причалом.
Навколо росли високі сосни.
Вода була темною й спокійною.
Повітря пахло хвоєю, вологим листям і холодною осінню.
Клара першою вийшла з автомобіля.
— Якщо тут немає нормальної кавоварки, я їду назад.
— Є, — відповів Лукас.
— Тоді люблю це місце.
Ми почали заносити речі.
Нейт одразу зник у напрямку кухні.
Софі побігла фотографувати озеро.
Адріан допомагав Лукасу розбирати продукти.
Я саме ніс сумку з напоями, коли помітив Емілію.
Вона стояла на терасі.
Дивилася на воду.
Не рухалася.
Я підійшов блище.
— Не передумала?
Вона повернула голову.
— Щодо чого?
— Провести день із компанією людей, які вважають пошук ключів пригодою.
Вона засміялася. Дивно, її посмішка завжди була різною. 
— Поки що ні.
Я поставив сумку біля дверей.
— Гарно тут, правда?
Емілія кивнула.
— Дуже.
Ми кілька секунд мовчали.
Це було незвично.
Я не любив тишу.
Зазвичай заповнював її жартами, питаннями або будь-якою дурницею, яка спадала на думку.
Але зараз чомусь не поспішав.
— Ти часто буваєш за містом? — запитав я.
— Раніше бувала.
— А зараз?
Вона знизала плечима.
— Рідко.
Я кивнув. Не став розпитувати. 
Вона подивилася на мене трохи здивовано.
— Що?
— Нічого.
— Ти зазвичай ставиш більше запитань.
Я засміявся.
— Ти скаржишся?
— Просто спостерігаю.
— Небезпечна звичка, Рейн.
Вона усміхнулася.
— У тебе теж.
Я глянув на озеро. І правда було дуже гарно.
— Можливо.
І саме тоді з будинку пролунав голос Адріана:
— Даміане! Якщо ти не допоможеш, я віддам усі маршмелоу Софі!
Я підняв голову.
— Це шантаж!
— Це мотивація!
Емілія розсміялася.
Я похитав головою.
— Бачиш, із ким мені доводиться дружити?
— Ти сам його обрав.
Я всміхнувся.
— Так.
І додав уже тихіше:
— І жодного разу не пошкодував.
До обіду ми встигли посперечатися про музику, розкласти продукти, зіграти в настільний футбол і майже зламати старий програвач.
Останнє, звісно, приписали мені.
Хоча я лише натиснув кнопку.
Двічі.
Добре, чотири рази.
Потім усі вийшли на подвір'я.
Лукас розпалював мангал.
Нейт намагався переконати Клару, що вміє готувати.
Клара вимагала доказів.
Софі сиділа на сходах тераси й розповідала Емілії якусь історію.
Адріан стояв поруч зі мною, тримаючи дві пляшки лимонаду.
Одну простягнув мені.
— Ти сьогодні підозріло спокійний.
Я взяв пляшку.
— Насолоджуюся природою.
Він скептично подивився на мене.
— Ти?
— А що?
— Ти п'ять хвилин тому намагався переконати Нейта стрибнути в озеро.
— Це теж спосіб насолоджуватися природою.
Адріан засміявся.
Ми сіли на дерев'яну лавку.
Деякий час мовчали.
Потім він сказав:
— Дякую, що все організував.
Я повернув голову.
— Ти серйозно?
— Так.
— Вест, якщо ти зараз почнеш говорити про цінність нашої дружби, я заплачу.
Він усміхнувся.
— Просто останнім часом було багато справ.
Я кивнув.
— Знаю.
— І мені це було потрібно.
Я подивився на нього.
Потім легко вдарив кулаком у плече.
— Для цього й існують друзі, ідіоте.
Він засміявся.
— Дуже зворушливо.
— Я старався.
Ми ще трохи посиділи.
І я подумав, що життя іноді буває дивним.
Ти можеш мати гроші.
Зв'язки.
Можливості.
Можеш знати людей, які вирішують долі компаній одним телефонним дзвінком.
Але іноді все, що тобі потрібно, — це старий дерев'яний будинок, холодний лимонад і друг, який знає, коли краще не ставити запитань.
Ближче до вечора ми вирішили прогулятися до іншого берега озера.
Лукас запевнив, що там є чудовий оглядовий майданчик.
— Скільки йти? — запитала Клара.
— Хвилин двадцять.
Адріан глянув на нього.
— Твої двадцять хвилин чи звичайні?
Лукас образився.
— Я один раз помилився!
— Тричі, — сказав я.
Усі засміялися.
Ми рушили вузькою стежкою між соснами.
Софі йшла попереду з Кларою.
Нейт сперечався з Лукасом про футбол.
Я крокував поруч із Адріаном.
Емілія трохи відстала, фотографуючи дерева.
За кілька хвилин вона наздогнала нас.
— Ви давно сюди приїжджаєте? — запитала вона.
— Зі школи, — відповів Адріан.
— Навіть раніше, — додав я. — Батьки Лукаса часто запрошували нас улітку.
— Тоді ви, мабуть, знаєте тут кожну стежку.
— Теоретично, — сказав Адріан.
Я засміявся.
— Практично теж. Просто іноді стежки змінюються.
— Дерева переставляють? — запитала Емілія.
— Саме так.
Адріан похитав головою.
— Не заохочуй його.
Вона засміялася.
Потім запитала:
— Ви дружите з дитинства?
Я подивився на Адріана.
— На жаль.
Він усміхнувся.
— Із восьми років.
— Стільки витримати Даміана — це подвиг, — сказала Емілія.
Я приклав руку до грудей.
— Рейн, ти мене раниш.
— Ти переживеш.
Адріан засміявся.
— Вона швидко вчиться.
Я похитав головою.
— Чудово. Тепер вас двоє.
І ми пішли далі.
Оглядовий майданчик виявився старою дерев'яною платформою над водою.
Звідси відкривався неймовірний краєвид.
Озеро простягалося між темними соснами.
Небо поступово ставало золотавим.
Вітер приносив запах холодної води.
Софі одразу дістала телефон.
— Усі сюди! Робимо фотографію!
Ми почали збиратися.
Клара стала поруч із Лукасом.
Нейт намагався знайти найкращий ракурс.
Адріан закотив очі.
Я обійняв його за плечі.
— Усміхайся, Янголе!
— Прибери руку, Демоне.
— Ніколи.
Емілія засміялася.
Софі підняла телефон.
— Раз! Два! Три!
Спалах.
Потім ще один.
І ще.
На останньому знімку Адріан намагався відштовхнути мене, я сміявся, Софі показувала два пальці за головою Нейта, а Емілія стояла трохи збоку.
Усміхнена.
Справжня.
Принаймні так мені здалося.
— Чудово! — вигукнула Софі. — Тепер у нас є доказ, що ви всі вмієте поводитися нормально.
— Це наклеп, — заявив я.
Усі засміялися.
Потім ми почали повертатися.
І саме тоді я помітив, що Емілія зупинилася.
Вона дивилася на щось між деревами.
Я підійшов.
— Що там?
Вона здригнулася.
Ледь помітно.
Але я побачив.
— Нічого, — відповіла вона.
Я подивився в той бік.
Між соснами стояла стара дерев'яна альтанка.
Напівзруйнована.
З темним дахом.
Нічого особливого.
— Там колись був ще один майданчик, — сказав я. — Але його закрили кілька років тому.
Емілія повернулася до мене.
— Чому?
Я знизав плечима.
— Не знаю. Здається, через аварійний стан.
Вона кивнула.
Але продовжувала дивитися.
— Ти тут раніше була? — запитав я.
Вона різко перевела погляд на мене.
— Ні.
Надто швидко.
Надто впевнено.
Я на мить замислився.
А потім усміхнувся.
— Тоді ходімо, бо Адріан вирішить, що я знову загубився.
Емілія ледь усміхнулася.
— Ти справді часто губишся?
— Лише коли мене неправильно розуміє географія.
Вона засміялася.
І ми наздогнали інших.
Увечері ми розпалили вогнище на облаштованому майданчику біля будинку.
Сиділи в пледах.
Смажили маршмелоу.
Розповідали дурні історії.
Нейт згадав, як я колись переплутав аудиторії й просидів половину лекції з історії мистецтва.
Я нагадав йому, як він на першому курсі випадково назвав викладачку мамою.
Усі реготали.
Софі сміялася так голосно, що Клара попросила її хоча б іноді дихати.
Адріан сидів поруч зі мною.
Емілія — навпроти.
І я помітив, що вона слухає більше, ніж говорить.
Але коли говорила, усі звертали увагу.
Вона не намагалася бути центром компанії.
Не перебивала.
Не вимагала уваги.
Просто вміла сказати щось влучне саме тоді, коли потрібно.
— А ви двоє завжди були такими? — запитала Софі, показуючи на нас з Адріаном.
— Якими? — уточнив він.
— Один постійно жартує, інший його контролює.
Я засміявся.
— Ні. У дитинстві все було навпаки.
Адріан повернувся до мене.
— Не починай.
— О, тепер я хочу подробиці, — сказала Клара.
Я задоволено всміхнувся.
— У дев'ять років наш дорогий Адріан вирішив, що ми повинні втекти з літнього табору.
Емілія здивовано підняла брови.
— Адріан?
— Так! — вигукнув я. — Саме він.
Адріан закрив обличчя долонею.
— Це була погана ідея.
— Чудова! Ми взяли два ліхтарики, печиво й карту, яку намалював він сам.
— І що сталося? — запитала Софі.
Я витримав драматичну паузу.
— Ми заблукали за сім хвилин.
Усі вибухнули сміхом.
Адріан теж засміявся.
— Ти забув сказати, що саме ти тримав карту догори дриґом.
— Це деталі!
— Дуже важливі деталі.
Я похитав головою.
— Добре. Але хто знайшов дорогу назад?
— Вихователь, — відповів Адріан.
Сміх став ще голоснішим.
Я розвів руками.
— Ну от. Історію зіпсовано.
Емілія сміялася разом з усіма.
І я раптом подумав, що вона вже не виглядає чужою серед нас.
Наче завжди мала сидіти тут.
Поруч із вогнем.
Із Софі.
Із нашими дурними історіями.
Це було дивне відчуття.
Але приємне.
Близько десятої Софі й Клара пішли в будинок шукати чай.
Нейт із Лукасом сперечалися про те, хто забув купити соус.
Адріан отримав дзвінок і відійшов на терасу.
Я залишився біля вогнища.
Емілія сиділа навпроти.
Дивилася на полум'я.
Я підкинув невелике поліно.
— Ти сьогодні тиха.
Вона підняла голову.
— Хіба?
— Трохи.
— Я слухаю.
— Це я помітив.
Вона усміхнулася.
— І що ще ти помітив?
Я задумався.
Питання було простим.
Але чомусь мені захотілося відповісти серйозно.
— Що ти не любиш говорити про себе.
Емілія завмерла.
Лише на мить.
Потім усміхнулася.
— Можливо, мені просто більше подобається слухати інших.
— Можливо.
Я відкинувся на спинку лавки.
— Але знаєш, іноді можна нічого не розповідати. Це нормально.
Вона подивилася на мене.
Довго.
Наче намагалася зрозуміти, чи справді я це сказав.
— Ти завжди такий розумний? — нарешті запитала вона.
Я усміхнувся.
— Лише коли ніхто не бачить.
Вона тихо засміялася.
Ми помовчали.
Потім вона сказала:
— У вас із Адріаном хороша дружба.
Я глянув у бік тераси.
Адріан стояв біля дверей, розмовляючи телефоном.
Навіть здалеку було видно, що розмова йому не подобається.
— Так, — відповів я.
— Давно знайомі.
— Майже все життя.
Емілія кивнула.
— Це рідкість.
Я усміхнувся.
— Можливо.
Потім додав:
— Він хороший хлопець. Просто іноді забуває, що не зобов'язаний бути ідеальним.
Вона подивилася на Адріана.
— А ти?
— Що я?
— Ти теж хороший хлопець?
Я засміявся.
— Це вже залежить від того, кого запитати.
Вона усміхнулася.
— А якщо запитати тебе?
Я замислився.
— Скажу, що намагаюся.
Емілія більше не жартувала.
Вона дивилася на мене так, ніби ця відповідь її здивувала.
А потім тихо сказала:
— Це непоганий початок.
Я кивнув.
І чомусь відчув, що ми вперше поговорили по-справжньому.
Не про більярд.
Не про музику.
Не про університет.
Просто поговорили.
Без потреби когось вражати.
Адріан повернувся за кілька хвилин.
Сів поруч зі мною.
Я глянув на нього.
— Усе добре?
Він кивнув.
— Так.
Я не повірив.
Але не став запитувати вдруге.
Натомість простягнув йому паличку з маршмелоу.
— Тримай.
Він подивився на неї.
— Це що?
— Психологічна допомога.
Емілія засміялася.
Адріан похитав головою.
— Ти безнадійний.
— Зате ефективний.
Він узяв паличку.
І вперше після дзвінка всміхнувся.
Пізніше, коли всі вже почали збиратися спати, я вийшов на терасу.
Хотів подихати свіжим повітрям.
Озеро було майже чорним.
Місяць відбивався на воді.
Десь далеко шуміли дерева.
Я сперся на поручні.
І раптом почув голоси.
Тихі.
З-за рогу будинку.
Я не збирався підслуховувати.
Справді.
Але почув знайоме ім'я.
— Еміліє, — говорила Софі, — ти можеш хоча б раз сказати мені правду?
Я завмер.
Відповідь пролунала тихіше.
— Я не можу.
Емілія.
Я випростався.
Софі зітхнула.
— Тоді навіщо ти просиш мене мовчати?
Пауза.
— Бо я не хочу, щоб хтось постраждав.
Я нахмурився.
Що?
— Ти говориш так, ніби сталося щось страшне, — прошепотіла Софі.
Емілія довго мовчала.
Потім сказала:
— Дещо справді сталося. Дуже давно.
Я відчув дивне напруження.
Мені потрібно було піти.
Це була не моя розмова.
Не моя таємниця.
Але наступні слова змусили мене завмерти.
— І це якось пов'язано з Адріаном та Даміаном? — запитала Софі.
Моє серце пропустило удар.
Емілія не відповіла відразу.
А потім тихо сказала:
— Я ще не знаю.
Я повільно відступив від поручнів.
Не знаю?
Що саме вона не знає?
Чому Софі згадала нас?
І чому в голосі Емілії було стільки страху?
Я хотів зробити крок ближче.
Але зупинився.
Ні.
Це було б неправильно.
Я розвернувся.
І повернувся до будинку.
Адріан сидів у вітальні.
Перед ним стояла чашка чаю.
Він щось читав у телефоні.
Побачивши мене, підняв голову.
— Ти де був?
— На терасі.
— Холодно?
— Трохи.
Я сів навпроти.
Він подивився на мене уважніше.
— Щось сталося?
Я відкрив рота.
Хотів розповісти.
Сказати, що випадково почув дивну розмову.
Що Емілія, можливо, щось приховує.
Що наше з ним імена прозвучали в контексті якоїсь старої історії.
Але потім згадав її слова біля вогнища.
Її обережність.
Те, як вона уникала розмов про себе.
І чомусь не захотів робити поспішних висновків.
— Ні, — відповів я. — Просто задумався.
Адріан усміхнувся.
— Небезпечне заняття.
Я пирснув.
— Дуже смішно.
Він відклав телефон.
— Про що?
Я подивився на нього.
Мого найкращого друга.
Людину, якій довіряв усе життя.
І вперше за довгий час не знав, чи варто розповідати йому те, що почув.
— Та ні про що особливе, — сказав я.
Адріан кивнув.
І не став розпитувати.
Саме так ми завжди й робили.
Давали одне одному час.
Але цієї ночі я раптом зрозумів, що навіть між найкращими друзями іноді виникають речі, про які не знаєш, як почати розмову.
Я вже збирався йти до своєї кімнати, коли телефон завібрував.
Повідомлення від невідомого номера.
Я відкрив його.
Спочатку подумав, що це помилка.
На екрані була фотографія.
Стара.
Трохи розмита.
На ній стояли двоє хлопців.
Я й Адріан.
Нам було приблизно сімнадцять.
Ми усміхалися перед будівлею, прикрашеною золотими стрічками.
Я одразу впізнав місце.
Благодійний вечір фонду Вестів.
П'ять років тому.
Я навіть пам'ятав той костюм.
Адріан тоді змусив мене вдягнути краватку, бо його батько сказав, що ми повинні виглядати пристойно.
Я усміхнувся спогаду.
Але потім побачив текст під фотографією.
«Ти пам'ятаєш цю ніч, Даміане?»
Я нахмурився.
Номер був незнайомим.
Я набрав:
«Хто це?»
Відповідь прийшла майже відразу.
«Хтось, хто знає, що ви тоді бачили».
Я перестав усміхатися.
Що ми бачили?
Я дивився на фотографію.
Намагався пригадати вечір.
Музика.
Гості.
Промови.
Батько Адріана.
Його дядько Едвард.
Ми з Адріаном майже весь час нудьгували й шукали привід утекти раніше.
Звичайний благодійний захід.
Принаймні таким він залишився в моїй пам'яті.
Телефон завібрував знову.
«Не всі випадковості випадкові. Особливо коли минуле саме приходить до тебе під чужим ім'ям».
Я повільно перечитав повідомлення.
Під чужим ім'ям?
Що це мало означати?
Я хотів відповісти.
Але замість цього відкрив фотографію ще раз.
Збільшив її.
Подивився на нас з Адріаном.
Потім на людей позаду.
Нічого незвичайного.
Жінка в темній сукні.
Чоловік біля дверей.
Кілька гостей.
І…
Я завмер.
У самому кутку фотографії, майже за межами кадру, стояла дівчинка.
Темне волосся.
Світла сукня.
Обличчя було повернуте трохи вбік.
Я не знав її.
Принаймні не пам'ятав.
Але чомусь вона здалася мені знайомою.
Дуже знайомою.
Я збільшив зображення ще сильніше.
Пікселі розпливлися.
Обличчя стало нечітким.
І все ж…
У ній було щось від Емілії Рейн.
Той самий поворот голови.
Схожі риси.
Я повільно опустив телефон.
Нісенітниця.
П'ять років тому Емілії було чотирнадцять.
Це могла бути вона.
Могла бути її родичка.
А могла бути зовсім інша дівчина.
Я не мав жодної причини пов'язувати їх.
І все-таки…
Я згадав розмову на терасі.
«І це якось пов'язано з Адріаном та Даміаном?»
«Я ще не знаю».
У грудях з'явилося неприємне відчуття.
Не страх.
Не злість.
Скоріше усвідомлення, що я стою перед дверима, за якими хтось давно веде гру, про існування якої мені навіть не повідомили.
Я поглянув у бік кімнати Адріана.
Міг піти до нього.
Показати фотографію.
Запитати, чи пам'ятає він ту дівчину.
Але було вже пізно.
І я сам не розумів, що саме хочу дізнатися.
Тому лише зберіг зображення.
Вимкнув екран.
І вирішив, що завтра спокійно поговорю з Адріаном про той благодійний вечір.
Без підозр.
Без звинувачень.
Просто згадаємо минуле.
А поки що…
Я підійшов до вікна.
Звідси було видно терасу.
Емілія стояла біля поручнів.
Сама.
Тримала телефон у руці.
Місячне світло торкалося її обличчя.
Вона дивилася на темну воду.
І навіть здалеку здавалася людиною, яка не може знайти спокою.
Я довго спостерігав за нею.
А потім уперше поставив собі запитання, яке зовсім не хотів ставити.
Хто ти насправді, Еміліє Рейн?
І чому мені раптом здається, що наша зустріч була не такою вже випадковою?