Янгол заборонив Демону

ГЛАВА 4. СОФІ, ТРИМАЙ ЯЗИК ЗА ЗУБАМИ

Емілія Рейн
У кожній родині є таємниці.
Маленькі, майже невинні.
Хтось приховує старі листи. Хтось — невдалі стосунки. Хтось роками не розповідає дітям, чому перестав спілкуватися з найкращим другом.
Але існують і такі таємниці, після яких уже неможливо дивитися на близьку людину колишніми очима.
Учора ввечері я дізналася, що моя мати була присутня на благодійному заході родини Вестів у день зникнення Амелії.
І тепер не могла позбутися одного запитання.
Чому вона ніколи мені про це не розповідала?
Я сиділа на підлозі біля ліжка, оточена роздрукованими фотографіями.
На одній Едвард Вест тиснув руку чоловікові в темному костюмі.
На другій група гостей усміхалася перед великим банером благодійного фонду.
На третій… Моя мати. Елізабет Морган.
Стримана, елегантна, із тією самою холодною усмішкою, яку я бачила на її обличчі щоразу, коли вона не хотіла показувати справжніх почуттів.
Поруч стояв Едвард Вест.
Між ними була відстань приблизно в пів метра.
Нічого особливого.
Нічого такого, що доводило б їхнє знайомство поза межами звичайного світського заходу.
Але мама завжди стверджувала, що нічого не знає про людей, які могли бути причетні до зникнення Амелії.
Я повільно провела пальцем по краю фотографії.
— Тоді чому ти там була?
Звісно, зображення не відповіло.
Телефон завібрував. То була мама. Вона часто дзвонила саме в той момент, коли я думала про неї. Про сестру. Коли намагалася знайти відповідь.
Я подивилася на екран та майже засміялася.
Іноді збіги бувають настільки вчасними, що починаєш сумніватися в їхній випадковості.
Я прийняла виклик.
— Привіт, мамо.
— Еміліє, ти вже прокинулася?
Я глянула на годинник 07:36.
— Як бачиш.
— Не потрібно відповідати таким тоном.
Я заплющила очі. Саме так зазвичай починалася наша з нею розмова.
— Вибач.
— Як навчання?
— Добре.
— Викладачі?
— Поки не скаржаться.
— Я запитую серйозно.
— І я відповідаю серйозно.
Мама зітхнула. На кілька секунд у слухавці запала тиша.
Я дивилася на фотографію, що лежала переді мною.
Потрібно було поставити лише одне запитання. Просте. Звичайне.
Мамо, ти знайома з Едвардом Вестом?
Але щось мене зупинило.
Можливо, інстинкт.
А можливо, страх почути чергову брехню.
— Ти вже знайшла друзів? — запитала вона.
— Так. Софі. Ми разом навчаємося.
— Це добре.
Я взяла фотографію.
— Мамо?
— Так?
— Ти колись відвідувала благодійні заходи в Бостоні?
Пауза. Коротка. Майже непомітна. Але я її відчула.
— Чому ти запитуєш?
Я подивилася на її обличчя на фотографії.
— У нас на занятті згадували благодійні фонди. Мені стало цікаво, чи ти брала участь у таких програмах.
— Іноді. Університетська робота передбачає подібні заходи.
— Зрозуміло.
— Еміліє.
Її голос став твердішим.
— Так?
— Ти знову шукаєш щось, пов'язане з Амелією?
Я відчула, як напружилися пальці.
— Ні, мамо.
Брехня.
Звичайна.
Вже майже звична.
— Добре, — сказала вона після паузи. — Я не хочу, щоб ти знову переживала все це.
— Я знаю.
— Твоя сестра…
Вона замовкла. Я чекала. Але цього разу мама так і не закінчила речення.
— Мені потрібно на роботу, — сказала вона нарешті. — Побачимося в університеті.
— Добре.
— І, Еміліє…
— Що?
— Не забувай, навіщо ти вступила до Вестбриджа.
Я повільно опустила очі на фотографію.
— Не забуду.
Зв'язок обірвався. Я ще довго сиділа з телефоном у руці.
Мама мала рацію.
Я не забула, навіщо вступила сюди.
Просто наші версії цієї причини дуже відрізнялися.
— Ти виглядаєш так, ніби всю ніч готувалася до судового процесу.
Софі поставила переді мною стаканчик кави.
Я підняла на неї погляд.
Ми сиділи в невеликій університетській кав'ярні, де було людно навіть о восьмій ранку.
— Дякую, — сказала я.
— Це не комплімент.
— Я про каву.
Софі сіла навпроти.
— А. Тоді будь ласка.
Вона уважно оглянула мене.
— Ти взагалі спала?
— Трохи.
— Скільки?
— Достатньо.
— Це не число, Еміліє.
Я засміялася. Вона підсунула до себе круасан.
— Добре. Почнемо з простого. Учора ти нормально дісталася додому?
— Так.
— І ніхто тебе не викрав?
— Софі!
— Що? Я відповідальна подруга.
— Ми знайомі лише кілька днів.
— І вже бачу, що за тобою потрібно наглядати.
Я похитала головою.
Вона відкусила круасан.
— До речі, Даміан сьогодні запитував про тебе.
Я повільно поставила чашку.
— Коли?
— Хвилин десять тому. Зустріла його біля входу.
— І що він хотів?
Софі усміхнулася.
— Сказав: «Твоя подруга сьогодні буде на заняттях?»
— І що ти відповіла?
— Що ні, вона втекла до Канади й змінила ім'я.
Я засміялася. Софі була справжньою. Живою. Вона могла не усвідомлювати, але робила наші спільні дні дуже Справжніми.
— Софі!
— А що? Мені стало цікаво, як він відреагує.
— І як?
— Засміявся. А потім попросив передати, що ти винна йому реванш.
Я похитала головою.
— Він програв лише одну партію.
— Для Даміана Блеквуда цього достатньо, щоб оголосити особисту війну.
Я усміхнулася.
І саме тоді помітила, що Софі перестала жувати.
Вона дивилася на мене.
Дуже уважно.
— Що? — запитала я.
— Ти змінилася.
— За три дні?
— Так.
Я підняла брову.
— Цікаве спостереження.
— Ти іноді виглядаєш так, ніби тебе тут узагалі немає. А потім хтось згадує Адріана або Даміана — і ти відразу починаєш слухати.
Мені не сподобалося, наскільки точно вона це помітила.
— Можливо, вони просто цікаві співрозмовники.
— Можливо.
Софі відклала круасан.
— Але я хочу дещо запитати.
Я відчула, як усередині все зібралося в тугий вузол.
— Запитуй.
— Ти справді приїхала сюди лише навчатися?
Я не відвела погляду.
— А навіщо ще?
Вона знизала плечима.
— Не знаю. Тому й запитую.
Я усміхнулася.
— Софі, ти надто багато дивишся детективів.
— А ти надто добре вмієш уникати відповідей.
Ми подивилися одна на одну.
Потім вона засміялася.
— Гаразд. Не лізтиму в душу. Але якщо в тебе якісь проблеми, можеш сказати.
Я відчула несподіване тепло. Не те, яке викликає вдало сказаний комплімент. Інше. Незручне.
Бо Софі пропонувала мені те, чого я давно ні від кого не приймала.
Довіру.
— Дякую, — тихо сказала я.
Вона усміхнулася.
— Тільки не змушуй мене шкодувати, що я з тобою подружилася. Я дуже відповідальна подруга.
Я відвела погляд до вікна.
Постараюся.
Але навіть подумки не змогла цього пообіцяти.
Перша пара пройшла спокійно.
На другій викладач вирішив, що найкращий спосіб познайомити першокурсників із юридичною логікою — розділити їх на групи й змусити сперечатися.
Тема була простою:  Чи може людина вважатися винною, якщо її поведінка викликає підозру, але доказів недостатньо?
Я майже засміялася. Яка іронія.
Софі штовхнула мене ліктем.
— Тільки не кажи, що ти вже придумала відповідь.
— Придумала.
— Звісно.
Нашій групі випало захищати позицію, що підозра не дорівнює провині.
Я підвелася.
Подивилася на одногрупників.
І сказала:
— Людина може брехати, приховувати інформацію, поводитися дивно або опинитися не в тому місці не в той час. Але жодна з цих обставин сама по собі не доводить її провини.
Викладач кивнув.
— Продовжуйте, міс Рейн.
Я повільно пройшла вздовж першого ряду.
— Найнебезпечніше в підозрі те, що вона змушує нас бачити лише те, що підтверджує вже сформовану думку. Ми перестаємо шукати правду й починаємо шукати докази власної правоти.
У залі стало тихіше.
— Тому запитання не в тому, чи здається нам людина винною. Запитання в тому, чи можемо ми це довести.
Я сіла.
Софі нахилилася до мене.
— Нагадуй мені ніколи не сперечатися з тобою в суді.
Я всміхнулася.
Але думки вже були далеко.
Підозра не дорівнює провині.
Я щойно сказала це вголос.
Перед усією аудиторією.
А сама останні п'ять років жила так, ніби кожен, хто мав хоч якийсь зв'язок зі зникненням Амелії, неодмінно щось приховував.
Можливо, я справді шукала не правду?
Можливо, я шукала людину, на яку зможу покласти провину?
Ця думка мені не сподобалася.
Зовсім.
Після занять ми із Софі вийшли у внутрішній дворик університету.
Осінь поступово забирала тепло. На кам'яних доріжках лежало жовте листя.
Біля фонтану кілька студентів фотографувалися.
Я вже збиралася запропонувати піти до бібліотеки, коли почула знайомий голос.
— Рейн!
Даміан. Звісно. Хто б ще це міг бути?
Він ішов нам назустріч із двома паперовими пакетами в руках.
Поруч крокував Адріан.
Вони про щось сперечалися.
— Я тобі кажу, це була погана ідея, — промовив Адріан.
— Ти говориш так про всі мої ідеї.
— Тому що більшість із них погані.
— Але веселі.
— Для тебе.
Даміан помітив нас і широко всміхнувся.
— О, чудово. Нам потрібна незалежна думка.
Софі зітхнула.
— Я вже боюся.
Адріан засміявся.
— І правильно.
Даміан зупинився перед нами.
— Скажіть, якщо людина випадково розлила каву на документи, це привід забороняти їй заходити до кабінету? Тільки кажіть правду! Я витримаю.
Я подивилася на Адріана.
— Твої документи?
— Мої.
— Важливі?
— Дуже.
— А він вибачився?
Адріан усміхнувся.
— Ні.
Я повернулася до Даміана.
— Тоді так. Абсолютно справедливо.
Софі голосно засміялася.
Даміан приклав руку до грудей.
— Зрада. Від обох. А я вам довіряв. 
— Від трьох, — уточнила Софі.
Адріан задоволено кивнув.
— Нарешті розумні люди.
— Ти просто не вмієш цінувати мистецтво, — заявив Даміан.
— Яке мистецтво? — запитала я.
— Абстрактне. Кава на папері.
Я розсміялася. І Адріан теж.
Він стояв поруч, тримаючи в руках телефон, але вже не дивився в нього.
Уперше за кілька днів я помітила, як легко вони вписали нас із Софі у свою розмову. Не як гостей. Не як випадкових знайомих.
А просто як людей, із якими їм приємно проводити час. Саме цього я й хотіла.
Тільки тепер усе відбувалося трохи природніше, ніж я планувала.
— Ви обідали? — запитав Адріан.
Софі миттєво похитала головою.
— Ні. І якщо найближчим часом мене не нагодують, я почну їсти підручники.
Даміан простягнув їй один із пакетів.
— Тоді рятуйся.
Вона заглянула всередину.
— О боже. Там сендвічі?
— Так.
— Даміане Блеквуд, я готова пробачити тобі всі твої майбутні дурниці.
Адріан засміявся. Вона була настільки вільною, що навіть її прямота була щирою.
— Не поспішай із такими обіцянками.
Ми сіли за столик на відкритій терасі біля студентського кафе.
Софі одразу почала розповідати про нашу ранкову дискусію.
— Ви б бачили Емілію! Вона виступала так, ніби вже двадцять років працює адвокатом.
Даміан повернувся до мене.
— Серйозно?
— Софі перебільшує.
— Нічого я не перебільшую!
Адріан зацікавлено подивився на мене.
— Яка була тема?
— Підозра та докази, — відповіла я.
— Цікаво.
— Емілія сказала, що не можна звинувачувати людину лише тому, що вона здається винною, — пояснила Софі.
Адріан кивнув.
— Правильна позиція.
Даміан усміхнувся.
— А я вважаю, що іноді людина виглядає винною саме тому, що вона винна.
— Це не юридичний аргумент, — зауважив Адріан.
— Зате життєвий.
Я подивилася на Даміана.
— А якщо ти помилишся?
Він знизав плечима.
— Тоді визнаю помилку.
— Не всі вміють це робити.
Даміан на мить замислився.
— Правда.
Адріан узяв стаканчик кави.
— Саме тому Даміан досі не визнав, що зіпсував мої документи.
— Я визнав!
— Ти назвав це мистецтвом.
Софі засміялася. Я теж.
Розмова знову стала легкою.
І я помітила дещо цікаве:
Даміан часто говорив першим.
Адріан частіше слухав.
Але коли Адріан щось казав, Даміан майже завжди звертав увагу.
Не обов'язково погоджувався. Не завжди поступався. Проте слухав.
І це багато говорило про їхню дружбу.
— До речі, — сказав Даміан, — у суботу ми збираємося за місто.
Я підняла очі.
— Куди?
— Є одне місце біля озера. Невеликий будинок, мангал, музика. Нічого особливого.
Адріан подивився на нього. Наче вже відчував, що Даміан готується капостити.
— Ти ще не домовився з усіма.
— Домовлюся.
— Минулого разу ти теж так сказав.
— І все чудово вийшло.
— Ми дві години шукали ключі.
Софі пирснула.
— Уже хочу почути цю історію.
Даміан махнув рукою.
— Не слухайте його. Він перебільшує.
Адріан усміхнувся.
— У мене є фотографії.
— Ти зберігаєш компромат на найкращого друга?
— Звісно.
Я засміялася. Щиро. Ці двоє були наче діти. Дорослі діти. 
— Тоді мені обов'язково потрібно їх побачити.
Даміан подивився на мене.
— Тільки спробуй.
— Це погроза?
— Попередження.
Софі знову засміялася.
Адріан дістав телефон та хитро посміхнувся. Він рідку бував таким, але саме зараз був дуже милим.
— Почнемо з тієї, де він намагається відчинити двері пластиковою карткою.
— Вест!
Ми всі розсміялися.
І лише через кілька хвилин я зрозуміла, що вперше за довгий час не контролювала кожного свого слова.
Я просто сиділа з ними. Слухала. Сміялася.
І навіть забула перевірити телефон.
Коли хлопці пішли на зустріч із викладачем, Софі залишилася зі мною.
Вона мовчала незвично довго.
Я першою порушила тишу.
— Що?
— Нічого.
— Софі.
— Добре.
Вона повернулася до мене.
— Ти подобаєшся їм.
Я зітхнула.
— Ми просто спілкуємося.
— Я не кажу, що вони закохані. Але їм цікаво з тобою. Обом.
Я відвела погляд.
— І що?
— А те, що вони найкращі друзі.
Я подивилася на неї.
— Я знаю.
— Тоді будь обережна.
Я засміялася.
— Ти говориш так, ніби я збираюся їх посварити.
Софі не засміялася.
— Я не знаю, що ти збираєшся робити, Еміліє.
Її слова прозвучали тихо але дуже серйозно.
Я відчула неприємний холод.
— Що ти маєш на увазі?
Вона знизала плечима.
— Просто іноді мені здається, що ти щось приховуєш.
Я мовчала.
Софі подивилася на мене уважніше.
— І справа не в хлопцях.
Моє серце забилося швидше.
— Софі…
— Я не збираюся лізти в твої справи.
Вона зробила паузу.
— Але якщо ти потрапила в якусь неприємність, не потрібно вдавати, що все добре.
Я дивилася на неї.
І раптом зрозуміла, що не хочу їй брехати.
Не сьогодні. Не зараз.
Але правду сказати теж не могла.
— У мене є деякі сімейні проблеми, — тихо промовила я.
Софі перестала усміхатися.
— Серйозні?
Я кивнула.
— Досить.
Вона трохи посунулася ближче.
— Хочеш поговорити?
Я похитала головою.
— Поки ні.
Софі не образилася. Не почала розпитувати. Лише поклала руку поверх моєї.
— Добре.
Я подивилася на неї.
— І, Софі…
— Так?
— Будь ласка, не розповідай хлопцям, що в мене якісь проблеми.
Вона здивовано підняла брови.
— Навіщо мені це робити?
— Просто прошу.
Софі зітхнула.
— Еміліє, я можу бути балакучою, але не дурною.
Я ледь усміхнулася.
— Знаю.
Вона стиснула мою руку.
— Твоя таємниця залишиться зі мною.
І саме тоді я відчула себе найгіршою людиною на світі.
Бо Софі щойно пообіцяла зберігати секрет, якого навіть не знала.
Після обіду я вирішила зайти до бібліотеки.
Софі пішла на репетицію студентського театру.
А я отримала кілька годин тиші.
Мені потрібно було перевірити одну річ.
Університетський архів зберігав інформацію про благодійні заходи, які проводилися за участю викладачів і партнерських організацій.
Якщо мама була присутня на вечорі фонду Вестів, можливо, це було пов'язано з її роботою.
Я не хотіла робити висновки лише з фотографії. Мені потрібні були факти.
Я відкрила електронний каталог.
Ввела ім'я матері - Елізабет Морган.
Результатів виявилося більше, ніж я очікувала: 
Наукові публікації.
Університетські конференції.
Благодійні програми.
Я переглядала записи один за одним.
Потім знайшла потрібний.
«Освітня ініціатива для підлітків із кризових родин».
П'ять років тому.
Організатори — кілька благодійних фондів.
Серед партнерів — фонд родини Вестів.
А серед запрошених експертів…
Елізабет Морган.
Я відкинулася на спинку крісла.
Отже, мама могла бути там цілком офіційно.
Це пояснювало фотографію.
Але не пояснювало її мовчання.
Я відкрила програму заходу.
Список учасників був довгим: викладачі, юристи, представники фондів та волонтери.
Я повільно прокручувала сторінку.
Потім побачила знайоме прізвище.
Рейн.
Я завмерла.
Придивилася.
Але це був не Томас.
І не Амелія.
У списку значилося:
«М. Рейн — волонтерська група».
Я нахилилася ближче.
М.
Не А.
Не Е.
Можливо, зовсім інша людина.
Можливо, технічна помилка.
Але я зробила знімок екрана.
Бо навчилася одному.
У розслідуванні навіть найменша деталь може виявитися важливою.
— Міс Рейн?
Я здригнулася. Підняла голову.
Переді мною стояла бібліотекарка.
Жінка років п'ятдесяти, у темно-синьому кардигані, з окулярами на тонкому ланцюжку.
— Так?
— Ви вже закінчили працювати з каталогом?
— Майже.
Вона подивилася на екран.
— О, старі благодійні програми.
Я усміхнулася.
— Готую матеріал для навчання.
— Зрозуміло.
Вона вже збиралася відійти, але раптом зупинилася.
— Цікаво, що ви знайшли саме цей архів.
Я підняла очі.
— Чому?
— Його кілька років тому переносили зі старої бази. Частину матеріалів так і не відновили.
Я відчула, як серце забилося швидше.
— Справді?
— Так. Деякі списки неповні, а частина фотографій узагалі відсутня.
— А паперові документи збереглися?
Бібліотекарка замислилася.
— Можливо, в адміністративному архіві. Але студентам туди доступ обмежений.
Я кивнула.
— Зрозуміло. Дякую.
Вона пішла.
А я залишилася дивитися на екран.
Адміністративний архів.
Ще одне місце, куди я не могла просто зайти. Але це поки що.
Коли я вийшла з бібліотеки, уже сутеніло.
Телефон завібрував.
Даміан:
«Рейн, ти ще в університеті?»
Я усміхнулася.
«Можливо».
«Ти спеціально так відповідаєш?»
«Так».
«Нарешті чесність!»
Я засміялася.
Через секунду прийшло ще одне повідомлення.
«Ми з Адріаном біля парковки. Якщо хочеш, підкинемо тебе».
Я зупинилася. Ми з Адріаном. Знову разом. І це було добре.
Набагато краще, ніж окремі запрошення.
Мені потрібно було стати частиною їхнього звичного кола.
Не дівчиною, через яку вони змінюють плани.
А дівчиною, яку просто починають кликати із собою.
«Буду за п'ять хвилин».
Вони чекали біля темно-синього автомобіля.
Даміан сидів на капоті.
Адріан стояв поруч і щось показував йому на телефоні.
Коли я підійшла, Даміан підняв голову.
— О, наша майбутня адвокатка!
Я засміялася.
— Уже придумав, за що тебе судитимуть?
— За надмірну чарівність.
Адріан навіть не підняв очей. Але купити губ припідняв. 
— За порушення правил паркування.
Я розсміялася.
Даміан обурено подивився на друга.
— Ти можеш хоч раз мене підтримати?
— Коли ти почнеш паркуватися правильно.
— Зрадник.
Адріан нарешті подивився на мене.
— Привіт, Еміліє.
— Привіт.
Він відчинив задні дверцята.
— Сідай. Ми все одно їдемо в той бік.
Я сіла.
Даміан зайняв пасажирське сидіння.
Адріан — за кермом.
Машина рушила. У салоні тихо грала музика.
Даміан одразу почав сперечатися з Адріаном через плейлист.
— Ти знову ввімкнув це?
— Моя машина.
— Але в мене є вуха.
— Тоді можеш ними не слухати.
Я засміялася.
— Ви завжди такі?
— Гірші, — відповів Адріан.
Даміан повернувся до мене.
— Не слухай його. Він просто не визнає хорошу музику.
— Я визнаю хорошу музику, — заперечив Адріан. — Саме тому й не вмикаю твою.
Я знову засміялася. І раптом подумала, що мені подобаються ці поїздки.
Ці дурні суперечки. Ця легкість. Небезпечно подобаються. І це грало не на мою користь. 
— До речі, — сказав Адріан, коли ми зупинилися на світлофорі, — у суботу ми все-таки їдемо до озера.
Я підняла очі.
— Справді?
— Так. Даміан нарешті домовився з усіма.
— Бачиш? — задоволено промовив той. — Я вмію бути відповідальним.
Адріан усміхнувся.
— Раз на рік.
— Не заздри.
Я похитала головою.
— І хто їде?
Даміан почав загинати пальці.
— Я, Адріан, кілька наших друзів, можливо, ще пара людей із факультету…
Він повернувся до мене.
— І ти.
Я підняла брову.
— Мене вже записали?
— Звісно.
— А якщо я зайнята?
— Тоді звільнишся.
Адріан засміявся.
— Не слухай його. Якщо захочеш — приїжджай. Можеш узяти Софі.
Я подивилася на нього через дзеркало.
— Справді?
— Звичайно.
Я замислилася. Озеро. Будинок. Компанія друзів та кілька годин без університетських правил і формальностей.
Це була чудова можливість побачити їх у звичному середовищі.
І, можливо, почути щось цікаве.
— Я подумаю, — сказала я.
Даміан голосно зітхнув.
— Знову!
Я засміялася. І лише зараз зловила себе на думці, що лише поруч з ними я найчастіше сміюся останнім часом.
— Добре. Якщо Софі погодиться, ми приїдемо.
— Ось! — вигукнув він. — Це вже майже нормальна відповідь.
Адріан похитав головою.
— Ти безнадійний.
— Але ти мене любиш.
— На жаль.
Ми всі засміялися. Коли машина зупинилася біля мого будинку, я не поспішала виходити.
Даміан повернувся до мене.
— До завтра, Рейн.
— До завтра.
Адріан усміхнувся через дзеркало.
— Гарного вечора, Еміліє.
— І вам.
Я вийшла та помахала рукою.
І зачекала, поки автомобіль зникне за поворотом.
Лише тоді моя усмішка повільно згасла.
Я дістала телефон.
Відкрила фотографію з благодійного вечора.
Едвард Вест.
Мама.
Двоє хлопців на задньому плані.
Я збільшила зображення.
Поглянула на Адріана.
Потім на Даміана.
П'ять років тому вони були зовсім іншими.
Молодшими.
Безтурботнішими.
Але їхні обличчя я впізнала.
І тепер вони щодня сміялися поруч зі мною.
Підвозили додому.
Запрошували за місто.
Розповідали історії зі свого дитинства.
Не знаючи, що я шукаю відповіді в їхньому минулому.
Я повільно сховала телефон.
Ще трохи.
Нехай звикають.
Нехай вважають мене своєю.
Бо коли людина починає сприймати тебе як частину власного життя, вона перестає помічати, наскільки близько ти підійшла до її секретів.
У квартирі було тихо.
Я ввімкнула світло.
Поклала сумку на стіл.
І побачила повідомлення від Софі.
«Я погодилася на суботу. Тільки не смій передумати!»
Я усміхнулася.
«Домовилися».
Потім відкрила ноутбук.
Знайшла папку з матеріалами про Амелію.
Додала туди нові фотографії.
Знімок мами.
Програму благодійного заходу.
Список волонтерів.
І окремий файл із назвою:
«17 ЖОВТНЯ. УСІ ПРИСУТНІ».
Я довго дивилася на екран.
Потім відкрила фотографію сестри.
— Я не знаю, що сталося того вечора, — прошепотіла я. — Але знайду.
Телефон завібрував.
Невідомий номер.
Я відчула, як усередині все похололо.
Повідомлення було коротким.
«Ти вже знайшла фотографію своєї матері?»
Я завмерла.
Хтось знав, що саме я шукала.
Хтось стежив не лише за моїми зустрічами.
А й за розслідуванням.
Я повільно набрала відповідь.
«Хто ти?»
Цього разу відповідь прийшла майже миттєво.
«Людина, яка знає, чому твоя сестра зникла».
Я відчула, як серце забилося швидше.
Пальці похололи.
Я дивилася на екран.
І вперше за довгий час не знала, що робити далі.
Потім прийшло ще одне повідомлення.
«І якщо хочеш дізнатися правду, перестань довіряти тим, хто був поруч із нею того вечора».
Я повільно опустила телефон.
Перед очима знову постала фотографія.
Мама.
Едвард Вест.
Адріан.
Даміан.
Четверо людей, які були там.
Четверо людей, які тепер так чи інакше стали частиною мого життя.
Я дивилася на їхні обличчя.
І раптом зрозуміла найстрашніше.
Я вже почала звикати до хлопців.
До їхніх жартів.
До їхньої уваги.
До відчуття, що поруч із ними можна хоча б ненадовго забути про минуле.
Але хтось наполегливо нагадував мені, що минуле нікуди не зникло.
Воно просто чекало.
Я відкрила листування із Софі.
Набрала:
«Софі, мені потрібно тобі дещо розповісти».
Довго дивилася на написане.
Потім стерла.
Ні.
Ще не час.
Я не могла втягувати її в історію, якої сама до кінця не розуміла.
Замість цього написала:
«У суботу їдемо. І, Софі…»
Вона відповіла майже миттєво.
«Що?»
Я повільно набрала:
«Тільки, будь ласка, тримай язик за зубами, якщо хлопці почнуть розпитувати про мою родину».
Кілька секунд повідомлення залишалося непрочитаним.
Потім з'явилися три крапки.
І відповідь.
«Еміліє, у що ти вплуталася?»
Я заплющила очі.
Бо вперше за весь час не мала відповіді навіть для себе.
А за кілька хвилин, коли я вже збиралася вимкнути телефон, надійшло ще одне повідомлення.
Від Адріана.
«Еміліє, забув запитати. Твоя мама випадково не викладає у Вестбриджі?»
Я перестала рухатися.
Повільно перечитала повідомлення.
Раз.
Другий.
Третій.
Ми з мамою ніколи не говорили при ньому як родичі.
Я не розповідала хлопцям про її роботу.
Навіть Софі знала лише, що в мене складні стосунки з родиною.
Звідки Адріан міг це знати?
Я сіла на край ліжка.
Телефон завібрував знову.
«Просто сьогодні почув знайоме прізвище. Можливо, помиляюся».
Я дивилася на екран.
Морган.
Мама мала інше прізвище.
Не Рейн.
І саме тому ніхто не повинен був пов'язати нас так легко.
Я повільно набрала:
«Чому ти запитуєш?»
Адріан відповів за хвилину.
«Мій дядько сьогодні згадував професорку Елізабет Морган. Сказав, що колись добре її знав».
Я відчула, як усе всередині завмерло.
Едвард Вест.
Знав мою матір.
Не просто стояв поруч із нею на фотографії.
Знав.
І сьогодні згадував її.
Я підвела очі на знімок, що лежав на столі.
П'ять років.
П'ять років мовчання.
І раптом минуле почало повертатися звідусіль.
Я повільно поклала телефон.
Але перед тим, як екран згас, встигла побачити ще одне повідомлення від Адріана.
«Дивно, але він запитав, чи не з'явилася у Вестбриджі дівчина на прізвище Рейн».
Я перестала дихати.
Тому що тепер знала напевно.
Едвард Вест уже знав про мене.
І, можливо, чекав на мою появу набагато раніше, ніж я почала шукати його.
 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше