Емілія Рейн
Є люди, які вірять у випадкові зустрічі.
У погляди, що перетинаються серед натовпу. У загублені речі, які знаходять саме ті, кому судилося їх повернути. У повідомлення, що приходять у потрібний момент.
Я теж колись у це вірила. До того, як зникла Амелія.
Тепер я знала: випадковість — надзвичайно зручне слово. Ним можна пояснити майже все, якщо не ставити зайвих запитань.
Наприклад, чому я вступила саме до Вестбриджського університету?
Чому так швидко познайомилася з Адріаном Вестом?
І чому сьогодні ввечері збиралася зустрітися одразу з двома хлопцями, чиї імена стояли в моїх записах поруч із прізвищем людини, яка могла знати щось про зникнення сестри?
О дев'ятнадцятій — кава з Даміаном Блеквудом.
Після двадцятої тридцять — вечеря з Адріаном Вестом.
Два запрошення.
Дві розмови.
І одна брехня, з якої все почалося.
Я опинилася в їхньому житті випадково.
— Ти сьогодні якась підозріло спокійна.
Софі Міллер з'явилася поруч зі мною біля аудиторії так несподівано, що я мало не впустила телефон.
— Доброго ранку й тобі.
— Не переводь тему.
Вона зупинилася переді мною, схрестивши руки.
На ній був широкий бежевий светр, джинси й кросівки, а волосся вона зібрала недбалим пучком, який чомусь виглядав значно краще за будь-яку зачіску, над якою я могла б працювати пів години.
— Яка тема? — запитала я.
— Твій загадковий вираз обличчя.
— У мене звичайне обличчя.
— Ні. Звичайне в тебе буває, коли ти читаєш конспекти. А зараз ти виглядаєш так, ніби знаєш, хто вбив головного героя детективу, але не хочеш псувати іншим фінал.
Я мимоволі засміялася.
— У тебе надто багата уява.
— А в тебе надто багато секретів.
Цього разу я не засміялася одразу.
Софі помітила.
Звісно, помітила.
За кілька днів знайомства я вже зрозуміла, що її балакучість була оманливою. Вона могла п'ять хвилин розповідати про невдале побачення сусідки по кімнаті, а потім раптом поставити одне запитання, на яке не хотілося відповідати.
— Добре, — сказала вона, нахиляючись ближче. — Я дізналася дещо цікаве.
— Про що?
— Про кого.
Я зітхнула.
— Софі…
— Даміан Блеквуд.
Я повернула голову.
— Що з ним?
Її усмішка стала ширшою.
— Учора він запитував, чи ти завжди така серйозна.
Я підняла брову.
— І що ти відповіла?
— Що ні. Іноді ти буваєш ще гіршою.
— Дякую за підтримку.
— Завжди рада допомогти.
Вона взяла мене під руку, і ми рушили коридором.
— А тепер розповідай.
— Що саме?
— Чому Даміан запитує про тебе?
— Можливо, тому, що ми знайомі.
— Ага. А Адріан Вест теж просто знайомий?
Я зупинилася.
Софі задоволено всміхнулася.
— О! Ось тепер цікаво.
— Ти можеш не робити висновків із кожного мого знайомства?
— Можу. Але не хочу.
Я похитала головою.
Вона засміялася й потягнула мене далі.
— Не хвилюйся, Емі. Я не збираюся влаштовувати тобі допит. Просто ці двоє зазвичай тримаються разом, а тепер обоє спілкуються з тобою.
— І що в цьому незвичайного?
Софі замислилася.
— Нічого. Поки що.
Я подивилася на неї.
— Що означає «поки що»?
— Те, що я хочу побачити, як ти витримаєш їх обох в одній компанії.
Я засміялася.
Якби Софі знала, наскільки часто я сама думала про це.
До обіду я встигла відвідати дві лекції, записати кілька сторінок конспектів і тричі перевірити телефон.
Не через хлопців.
Через невідомого відправника.
Учора мені надіслали фотографію, зроблену на території університету. На ній Адріан повертав мені старий записник Амелії.
Хтось спостерігав за нами.
Хтось знав моє ім'я.
І, що найгірше, знав, що я не просто першокурсниця, яка випадково познайомилася з двома популярними студентами.
Я перечитала останнє повідомлення.
«Не думай, що ти єдина, хто вміє грати, Еміліє».
Жодних нових повідомлень.
Жодних пояснень.
Я вимкнула екран.
Зараз я не могла дозволити собі відволікатися.
Спочатку потрібно було зрозуміти, хто такі Адріан і Даміан поза університетськими чутками.
Не прізвища.
Не родини.
Не фотографії з газет.
Самі хлопці.
Люди набагато охочіше діляться минулим із тими, кого вважають своїми.
А для цього потрібен час.
О 18:42 я стояла перед дзеркалом.
Уже втретє.
І це починало мене дратувати.
Я не збиралася на побачення.
Принаймні саме так переконувала себе.
Темні джинси. Світла блузка.
Коротке чорне пальто. Волосся розпущене.
Нічого надзвичайного.
Я подивилася на годинник.
18:44.
Телефон завібрував.
Даміан:
«Рейн, тільки не кажи, що ти передумала».
Я всміхнулася.
«А ти вже хвилюєшся?»
Відповідь прийшла миттєво.
«Я хвилююся за каву. Вона не заслуговує залишитися без компанії».
«Тоді побачимося о сьомій».
«Оце вже відповідь дорослої відповідальної людини. Я вражений».
Я поклала телефон у сумку.
Потім поглянула на стіл.
Там лежав старий записник Амелії.
Темна обкладинка.
Потерті кути.
Ініціали А. Р.
Колись вона носила його всюди.
Записувала туди дивні думки, уривки пісень, списки книжок і короткі історії, які нікому не показувала.
Я взяла записник.
На мить притиснула його до грудей.
— Я пам'ятаю, навіщо я тут, — прошепотіла.
Потім поклала його назад. Сьогодні він мені не знадобиться.
Кав'ярня, яку обрав Даміан, розташовувалася за кілька кварталів від університету.
Невелика. З великими вікнами, темними дерев'яними столиками й теплим світлом підвісних ламп.
У повітрі пахло кавою та корицею.
Даміан уже чекав.
Сидів біля вікна, розвалившись на стільці так, ніби це місце належало йому.
Чорна сорочка. Темні джинси. Недбало закочені рукави.
Він щось читав у телефоні, але щойно я підійшла, підняв голову.
— Рейн!
Я зупинилася біля столика.
— Блеквуд.
— Ти прийшла.
— Ти здивований?
— Трохи. Я вже підготував промову про те, як жорстоко ти розбила мої надії на хороший вечір.
Я зняла пальто.
— Тоді доведеться залишити її на інший раз.
— Шкода. Там був дуже сильний фінал.
Я засміялася й сіла навпроти.
Даміан прибрав телефон.
— Що питимеш?
— Капучино.
— І все?
— А що ще потрібно?
Він серйозно замислився.
— Тістечко. Обов'язково тістечко. Я не довіряю людям, які приходять у кав'ярню й відмовляються від десерту.
— Тоді доведеться тебе розчарувати.
— Уже почалося.
Він підвівся.
— Я зараз.
Я дивилася, як він іде до стійки.
У Даміана була особлива манера рухатися.
Вільно.
Без поспіху.
Так, ніби він ніколи не сумнівався, що має право перебувати саме там, де стоїть. Люди озиралися на нього. Він цього або не помічав, або давно звик.
Коли він повернувся, поставив переді мною капучино й невелике шоколадне тістечко.
Я підняла брову.
— Я ж сказала…
— Знаю. Це для мене.
Він сів на своє місце та посунув тістечко ближче до себе.
Витримав паузу.
А потім простягнув мені другу виделку.
— Але якщо ти передумаєш, я великодушний.
Я не втрималася від сміху.
— Ти нестерпний.
— Мені це часто кажуть.
Перші двадцять хвилин ми говорили про університет.
Про викладачів. Про гуртожитки. Про те, як легко загубитися в старому корпусі.
Даміан розповів, що на першому курсі переплутав аудиторії й випадково потрапив на лекцію з історії середньовічного мистецтва.
— І ти одразу пішов? — запитала я.
— Ні. Мені стало цікаво.
— Серйозно?
— Абсолютно. Я просидів майже годину, перш ніж зрозумів, що викладач не збирається говорити нічого про економіку.
Я засміялася.
— Ти не міг зрозуміти це раніше?
— Рейн, там були дуже переконливі слайди.
Він теж засміявся.
Потім зробив ковток кави.
— А ти чому обрала право?
Запитання було очікуваним.
Я підготувала відповідь ще до вступу.
Але зараз чомусь не захотіла повторювати завчену фразу.
— Мені подобається розбиратися в причинах, — сказала я. — Розуміти, чому люди ухвалюють певні рішення.
Даміан нахилив голову.
— І що робитимеш, коли зрозумієш?
— Залежить від рішення.
— Небезпечна відповідь.
— Чому?
— Бо тепер мені здається, що ти вже аналізуєш кожне моє слово.
Я всміхнулася.
— А ти боїшся?
— Звісно. У мене репутація.
— Яка саме?
Він задумливо подивився на стелю.
— Безвідповідального, але надзвичайно привабливого студента.
— Другу частину ти сам придумав?
— Її підтвердили незалежні експерти.
Я засміялася так щиро, що кілька людей за сусіднім столиком озирнулися.
Даміан задоволено всміхнувся.
— Ось. Нарешті.
— Що?
— Ти перестала виглядати так, ніби зараз виставиш мені оцінку.
Я опустила погляд до чашки.
Він помітив.
Звісно, помітив.
— Вибач, — сказав Даміан уже спокійніше. — Це був жарт.
Я підняла очі.
— Я зрозуміла.
— Просто ти іноді дуже серйозна.
— Можливо, це моя репутація.
Він усміхнувся.
— Тоді нам обом доведеться її підтримувати.
Я не планувала розпитувати про Адріана.
Не одразу.
Але Даміан сам згадав його, коли розповідав про невдалу спробу організувати студентську вечірку минулого року.
— Якби не Вест, нас би взагалі не пустили назад до тієї будівлі.
— Він тебе врятував?
— Не вперше.
Я підняла брову.
— Ви давно дружите?
Даміан усміхнувся.
Цього разу інакше.
Без звичного бажання перетворити все на жарт.
— Із восьми років.
— Ого.
— Так. Бідолашний Адріан. Уявляєш, скільки років йому доводиться мене терпіти?
— Співчуваю йому.
— Усі співчувають.
Він розсміявся.
Потім продовжив:
— Ми познайомилися в літньому таборі. Я розбив вікно м'ячем, а він узяв провину на себе.
Я здивувалася.
— Чому?
— Не знаю. Сказав, що ми грали разом, отже, відповідальність спільна.
— А ти?
— Я тоді вирішив, що він дивак.
— І?
Даміан усміхнувся.
— Наступного дня приніс йому половину своїх солодощів. Так усе й почалося.
Я дивилася на нього.
Він говорив про Адріана легко.
Без суперництва.
Без заздрощів.
Без тієї прихованої образи, яку іноді можна почути навіть у розмовах близьких друзів.
— Ви дуже різні, — сказала я.
— Зовні — так.
— А насправді?
Даміан замислився.
— Насправді він теж уміє робити дурниці. Просто краще приховує.
Я засміялася.
— Не вірю.
— Даремно. Одного разу він…
Даміан раптом замовк.
— Ні. Цю історію я не розповім.
— Чому?
— Бо тоді він покаже всім мою фотографію з восьмого класу.
— Настільки страшну?
— Рейн, я довіряю тобі, але є межі.
Я розсміялася.
І вперше подумала, що мені справді цікаво слухати його.
Не лише тому, що він знав Адріана.
І не через минуле родини Вестів.
Просто Даміан умів перетворити звичайну розмову на щось живе.
А я вже давно забула, як це — розмовляти без постійного очікування прихованого сенсу.
О 20:11 я глянула на годинник.
Даміан помітив.
— Уже втомилася від мене?
— Ні. Просто маю ще одну справу.
— Зрозуміло.
Він не запитав яку.
І це мені сподобалося.
— Дякую за каву, — сказала я.
— І за половину тістечка.
Я подивилася на порожню тарілку.
— Ти сам запропонував.
— Так. Але я планував лише ввічливість.
Я засміялася.
Ми вийшли на вулицю.
Повітря стало прохолоднішим.
У вітринах відбивалися вечірні вогні Бостона.
Даміан засунув руки в кишені.
— Тебе підвезти?
— Не потрібно. Я прогуляюся.
— Упевнена?
— Так.
Він кивнув.
— Добре.
Ми кілька секунд стояли біля входу.
Потім він усміхнувся.
— Знаєш, Рейн, ти виявилася не такою страшною.
Я підняла брову.
— Це комплімент?
— Найкращий, на який я сьогодні здатний.
— Тоді ти теж не такий нестерпний, як здаєшся.
— Ого. Ми робимо успіхи.
Я засміялася.
— До зустрічі, Даміане.
— До зустрічі, Еміліє.
Він уперше за вечір назвав мене на ім'я.
Спокійно.
Без жарту.
І чомусь саме це запам'яталося мені найбільше.
О 20:27 я підійшла до ресторану, адресу якого надіслав Адріан.
Він розташовувався на тихій вулиці неподалік від центру.
Невеликий заклад із високими вікнами, м'яким освітленням і кількома столиками біля стіни з темного дерева.
Нічого надмірно розкішного. Я навіть відчула полегшення.
Мені не хотілося проводити вечір у місці, де офіціанти знають прізвище кожного гостя ще до того, як він переступить поріг.
Адріан стояв біля входу.
Світле волосся було трохи розкуйовджене вітром.
Темне пальто. Біла сорочка.
Він тримав телефон у руці, але, помітивши мене, відразу прибрав його.
— Еміліє.
— Адріане.
Він усміхнувся.
— Ти вчасно.
— Це погано?
— Ні. Просто приємно.
Я засміялася.
Він відчинив переді мною двері.
— Прошу.
Усередині було тепло.
Тихо грала музика.
Офіціант провів нас до столика біля вікна.
Адріан допоміг мені зняти пальто й сів навпроти.
Його манери відрізнялися від Даміанових настільки, що це було майже кумедно.
Даміан заповнював простір собою.
Адріан залишав іншій людині місце.
Не намагався одразу розсмішити.
Не поспішав говорити.
Але дивився уважно.
Іноді навіть надто.
— Як минув день? — запитав він.
— Насичено.
— Багато занять?
— І занять теж.
Він усміхнувся.
— Звучить загадково.
— Насправді все досить буденно.
— Тоді розкажи щось буденне.
Я засміялася.
— Ти завжди так починаєш розмови?
— Лише коли хочу познайомитися з людиною краще.
Я на мить замовкла.
Не через його слова.
Через те, як просто він їх вимовив.
Без натяків.
Без гри.
І це було незвично.
Ми замовили вечерю.
Розмовляли про навчання.
Про Бостон.
Про університетські традиції.
Адріан розповів, що в дитинстві мріяв стати архітектором.
Я здивовано підняла очі.
— Справді?
Він кивнув.
— Мені подобалося малювати будівлі. Я навіть збирав моделі з картону.
— І що сталося?
Він трохи усміхнувся.
— Я виріс.
— Це не відповідь.
Адріан подивився на мене.
Потім тихо засміявся.
— Справедливо.
Він зробив ковток води.
— У моїй родині багато юристів. Батько вважає, що право відкриває найкращі можливості. Дядько керує фірмою. Усі звикли думати, що я піду тим самим шляхом.
— А ти?
Він поглянув у вікно.
— Я ще не вирішив.
Я кивнула.
— Це нормально.
Адріан повернувся до мене.
— Не всі так вважають.
— Але ж це твоє життя.
Він усміхнувся.
— Ти говориш як людина, якій ніхто ніколи не намагався вказувати, що робити.
Я ледь не засміялася.
Якби він знав мою матір.
— Повір, намагалися.
— І як ти реагувала?
Я замислилася.
— Іноді слухала. Іноді робила по-своєму.
— А зараз?
— Зараз намагаюся зрозуміти, чого хочу сама.
Це була майже правда.
Адріан кивнув.
— Гарна відповідь.
Я подивилася на нього.
— А ти часто говориш те, що від тебе хочуть почути?
Він не відповів одразу.
І мені сподобалося, що не став віджартовуватися.
— Частіше, ніж хотілося б, — нарешті сказав він.
Я опустила погляд до тарілки.
За вечір я вже вдруге почула щось, чого не очікувала.
Даміан виявився уважнішим, ніж хотів здаватися.
Адріан — менш упевненим у власному майбутньому, ніж демонстрував.
Мої уявлення про них починали змінюватися.
Повільно.
І це було правильно.
— Даміан сказав, що ти цікавишся правом, — промовив Адріан, коли офіціант приніс чай.
Я підняла очі.
— Ви говорили про мене?
Він усміхнувся.
— Трохи.
— Маю хвилюватися?
— Ні. Він сказав, що ти вмієш відповідати на його жарти.
Я засміялася.
— Це складно?
— Не для всіх. Але більшість або ображається, або починає з ним змагатися.
— А ти?
— Я просто звик.
Його усмішка стала теплішою.
— Ми давно дружимо.
— Я вже зрозуміла.
— Він тобі розповідав?
— Трохи.
Адріан засміявся.
— Сподіваюся, нічого надто ганебного.
— Лише про розбите вікно в літньому таборі.
Він зупинився.
Потім голосно засміявся.
— Він досі це пам'ятає?
— Схоже, так.
Адріан похитав головою.
— Він не розповів, що наступного дня знову розбив те саме вікно?
Я розсміялася.
— Ні!
— А даремно. Це найкраща частина історії.
Ми обоє сміялися.
І я вперше побачила Адріана зовсім іншим.
Не ідеальним спадкоємцем.
Не хлопцем із прізвищем Вест.
Просто молодим чоловіком, який згадував дитячі витівки найкращого друга.
— Ви справді дуже близькі, — сказала я.
Він кивнув.
— Так. Даміан іноді поводиться так, ніби йому байдуже до всього. Але це неправда.
Я уважно слухала.
— Він хороший друг, — продовжив Адріан. — Просто не любить, коли хтось про це говорить.
— Тоді я нікому не скажу.
Адріан усміхнувся.
— Домовилися.
У цю мить я раптом усвідомила одну річ.
Вони не просто знали одне одного багато років.
Вони були родиною, яку обрали самі.
І я не мала права забувати про це.
Навіть заради Амелії.
Ми вийшли з ресторану близько десятої.
Бостон світився тисячами вогнів.
На тротуарах поспішали люди.
Повз проїжджали автомобілі.
Вітер став холоднішим.
Адріан помітив, як я застебнула пальто.
— Замерзла?
— Трохи.
— Можу підвезти.
Я хотіла відмовитися.
Не тому, що боялася залишитися з ним наодинці.
Просто сьогодні й так відбулося надто багато.
Але він не наполягав.
Лише чекав.
— Добре, — сказала я.
Він кивнув.
— Машина неподалік.
Ми пішли поруч.
Не торкаючись одне одного.
Розмовляли про завтрашні заняття, хоча завтра була п'ятниця і до вихідних залишався лише день.
Я помітила, що з Адріаном тиша не здавалася незручною.
Він не намагався її заповнити.
І мені не доводилося.
Коли ми зупинилися біля мого будинку, Адріан вимкнув музику.
— Дякую за вечір, — сказав він.
Я повернулася до нього.
— І тобі.
Він усміхнувся.
— Сподіваюся, я не надто багато говорив про навчання.
— Ні. Було цікаво.
— Добре.
На мить запала тиша.
Потім він сказав:
— Знаєш, мені здається, ти не дуже любиш розповідати про себе.
Я відчула, як напружилися пальці.
Другий хлопець за вечір помітив те саме.
— Можливо, мені просто потрібен час.
Адріан кивнув.
— Це нормально.
Я подивилася на нього.
Він не став розпитувати.
Не намагався вгадати мої таємниці.
Просто прийняв відповідь.
— Добраніч, Еміліє.
— Добраніч, Адріане.
Я вийшла з автомобіля.
Помахала рукою.
І зачекала, поки він поїде.
Лише тоді дозволила собі глибоко видихнути.
У квартирі було темно.
Я ввімкнула світло.
Зняла пальто.
Поставила сумку на стілець.
І кілька хвилин просто стояла посеред кімнати.
Два хлопці.
Дві зустрічі.
Два зовсім різні характери.
І обидва виявилися складнішими, ніж я очікувала.
Даміан жартував, але помічав найменші зміни в настрої.
Адріан здавався бездоганним, але за його спокоєм ховалася втома від чужих очікувань.
Вони довіряли одне одному.
Сміялися з тих самих історій.
Пам'ятали дитячі дурниці.
А я…
Я прийшла до них із заздалегідь визначеною метою.
Я відкрила ноутбук.
На екрані з'явилася папка з матеріалами про зникнення Амелії.
Я довго дивилася на назви файлів.
Потім відкрила новий документ.
Написала:
АДРІАН ВЕСТ
Стриманий. Уважний. Відчуває тиск родини. Близький із Даміаном. Не любить поспішних висновків.
Нижче:
ДАМІАН БЛЕКВУД
Відкритий у спілкуванні. Спостережливий. Приховує серйозність за гумором. Дуже цінує дружбу з Адріаном.
Я перечитала записи.
І відчула дивне роздратування.
Це були не докази.
Не зачіпки.
Просто характеристики двох людей, які сьогодні добре до мене поставилися.
Я закрила документ.
Потім відкрила фотографію Амелії.
На ній ми стояли разом біля старого будинку.
Нам було по чотирнадцять.
Однакове темне волосся.
Однакові очі.
Навіть усмішки здавалися схожими.
Але ми ніколи не були абсолютно однаковими.
Амелія сміялася голосніше.
Легше довіряла людям.
Частіше діяла, не думаючи про наслідки.
А я завжди намагалася передбачити, що станеться далі.
І все одно не передбачила найважливішого.
Її зникнення.
— Я не забула тебе, — прошепотіла я.
У кімнаті було тихо.
Я провела пальцем по екрану.
— Просто мені потрібен час.
Наступного ранку Софі зустріла мене біля кавового автомата.
— Ти виглядаєш підозріло задоволеною.
Я засміялася.
— Знову починається?
— Звісно.
Вона взяла стаканчик.
— Ну що, як минув учорашній вечір?
Я зупинилася.
— Нормально.
Софі звузила очі.
— Це найпідозріліша відповідь, яку я чула.
— А яку ти хотіла?
— Детальну. З іменами, місцями й описом емоцій.
Я засміялася.
— Ти нестерпна.
— Це вже говорили. Продовжуй.
Я замислилася.
Розповідати про обидві зустрічі?
З одного боку, нічого поганого не сталося.
З іншого — я не хотіла, щоб Софі вирішила, ніби між нами вже розгортається якась романтична історія.
— Я пила каву з Даміаном, — сказала я.
Вона широко розплющила очі.
— Що?!
— Софі, тихіше!
— Ти серйозно?
— Так.
— І ти нічого мені не сказала?
— Я кажу зараз.
Вона приклала руку до грудей.
— Зрада.
Я засміялася.
— Ми просто розмовляли.
— Про що?
— Про університет. Про його дружбу з Адріаном.
Софі замислилася.
— І все?
— А що ще мало бути?
— Не знаю. Тому й запитую.
Я усміхнулася.
Потім додала:
— А після цього я вечеряла з Адріаном.
Софі завмерла.
Повільно поставила каву.
Подивилася на мене.
— Перепрошую.
Я зітхнула.
— Тільки не починай.
— Еміліє Рейн.
— Софі…
— Ти за один вечір зустрілася з обома?
Кілька студентів озирнулися.
Я схопила її за лікоть.
— Софі, тримай язик за зубами!
Вона затулила рота долонею.
Але очі сміялися.
Я потягнула її до вільного столика.
— Це були звичайні зустрічі. Ніяких побачень.
Софі сіла.
— Добре. Припустимо.
— І вони друзі. Я не хочу, щоб ти вигадувала якісь дурниці.
Вона підняла руки.
— Гаразд. Жодних дурниць.
Я недовірливо подивилася на неї.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Пауза.
— Але це все одно цікаво.
Я засміялася.
— З тобою неможливо.
— Зате не нудно.
Увечері того ж дня ми із Софі пішли на невелику зустріч студентського клубу.
Я не збиралася залишатися надовго.
Але Софі переконала мене, що іноді потрібно відпочивати від підручників.
У приміщенні було шумно.
Грала музика.
Кілька студентів грали в настільний футбол.
Біля вікна стояв більярдний стіл.
І саме там я побачила Адріана й Даміана.
Вони сперечалися.
Звісно.
— Ти порушив правило, — сказав Адріан.
— Яке?
— Те, про яке ми домовилися п'ять хвилин тому.
— Не пам'ятаю.
— Дуже зручно.
Я усміхнулася.
Софі штовхнула мене ліктем.
— Дивись. Твої знайомі.
— Софі.
— Мовчу.
Ми підійшли.
Даміан першим підняв голову.
— Рейн!
— Блеквуд.
— Чудово. Нам потрібен суддя.
Адріан засміявся.
— Не втягай її.
— Чому? Вона майбутня юристка.
Я схрестила руки.
— Яка справа?
Даміан показав на більярдний стіл.
— Він стверджує, що я порушив правила.
— Ти порушив, — спокійно сказав Адріан.
— Наклеп.
Софі засміялася.
Я оглянула розташування куль.
— А можна просто зіграти нову партію?
Даміан подивився на мене.
— Проти кого?
Я усміхнулася.
— Проти мене.
Він розсміявся.
— Рейн, ти впевнена?
— Абсолютно.
Адріан простягнув мені кий.
— Тоді прошу.
Мій батько навчив нас з Амелією грати в більярд, коли нам було дванадцять.
У нього був старий стіл у підвалі.
Ми проводили там цілі вечори.
Амелія часто порушувала правила.
Я завжди це помічала.
Вона називала мене занудою.
Я називала її шахрайкою.
А потім ми сміялися.
Зараз, тримаючи кий у руках, я раптом відчула, наскільки сильно сумую за тими вечорами.
— Рейн?
Голос Даміана повернув мене до реальності.
Я підняла голову.
— Так?
— Ти з нами?
Я усміхнулася.
— Звісно.
Він показав на стіл.
— Тоді починай.
Я нахилилася.
Прицілилася.
І зробила перший удар.
Куля впала в лузу.
Даміан завмер.
Софі голосно засміялася.
— О, це буде цікаво!
Адріан усміхнувся.
— Здається, у нас проблеми.
Я випросталася.
— Ще хочеш грати?
Даміан узяв кий.
— Рейн, тепер це питання принципу.
Через пів години я виграла другу партію.
Даміан дивився на стіл так, ніби той особисто його зрадив.
Адріан сміявся.
Софі вже встигла зробити кілька фотографій.
— Це неможливо, — заявив Даміан.
Я поклала кий.
— Чому?
— Тому що я граю краще.
— Результат свідчить про інше.
Адріан засміявся.
— Прийми поразку гідно.
Даміан повернувся до нього.
— Ти взагалі на чиєму боці?
— На боці правил.
Я засміялася.
Даміан похитав головою.
— Усе. Реванш.
— Іншим разом, — відповіла я.
— Це нечесно.
— Життя складне.
Адріан розсміявся ще голосніше.
І саме тоді я помітила дещо важливе.
Даміан не сердився.
Адріан не намагався здаватися кращим за друга.
Вони просто веселилися.
Разом.
І мені було легко поруч із ними.
Несподівано легко.
Пізніше ми всі четверо сиділи біля вікна.
Софі розповідала про студентський театр.
Даміан переконував її, що міг би зіграти головну роль у будь-якій виставі.
— Особливо в комедії, — сказав Адріан.
— Чому?
— Тобі навіть текст не потрібен.
Софі засміялася.
Я теж.
Даміан обурено розвів руками.
— Ви всі сьогодні проти мене.
— Неправда, — сказала я. — Просто ти даєш нам багато приводів.
Він подивився на мене.
— Рейн, я починаю підозрювати, що ти спеціально прийшла сюди, щоб зіпсувати мені вечір.
Я усміхнулася.
— Можливо.
Усі засміялися.
А я раптом зрозуміла, що вперше за багато місяців сміюся не тому, що потрібно.
Не для того, щоб комусь сподобатися.
Не для того, щоб приховати думки.
А просто тому, що мені весело.
І це налякало мене сильніше, ніж я очікувала.
Бо я не мала забувати, навіщо сюди прийшла.
Коли ми із Софі поверталися додому, вона раптом сказала:
— Мені здається, вони хороші хлопці.
Я подивилася на неї.
— Хто?
— Адріан і Даміан.
Я мовчала.
Софі продовжила:
— Вони, звісно, трохи божевільні. Особливо Даміан. Але з ними приємно.
— Так.
Вона усміхнулася.
— І вони справді дуже дружні.
Я кивнула.
— Помітила.
Софі на мить замислилася.
— Знаєш, я рада, що ми з ними познайомилися.
Я подивилася на вечірнє місто.
— Я теж.
Слова вирвалися раніше, ніж я встигла їх обдумати.
І я не знала, чи це була правда.
Але дуже боялася, що так.
Удома я повернулася до архівів.
Поки що я не знайшла жодного доказу, що Адріан або Даміан знали Амелію.
І навіть не мала підстав вважати їх причетними до її зникнення.
Їхні родини могли бути пов'язані з тими подіями.
Але це не робило винними самих хлопців.
Я відкрила стару публікацію про благодійний вечір фонду Вестів.
Дата.
17 жовтня.
П'ять років тому.
Той самий день, коли Амелію бачили востаннє.
Я вже переглядала матеріали цього заходу, але тепер вирішила перевірити фотографії уважніше.
На першій стояв Едвард Вест.
На другій — група гостей.
На третій…
Я завмерла.
У дальньому кутку кадру стояли двоє підлітків.
Світловолосий.
Темноволосий.
Я збільшила зображення.
Адріан.
Даміан.
Молодші.
Безтурботні.
Вони стояли поруч, сміялися з чогось, чого фотографія вже ніколи не зможе розповісти.
Я довго дивилася на них.
Вони були там.
Того вечора.
Але це ще нічого не доводило.
Я зробила копію фотографії.
Потім відкрила наступну.
І відчула, як пальці похололи.
Біля Едварда Веста стояла жінка.
Темне волосся.
Стримана усмішка.
Знайомий профіль.
Моя мати.
Елізабет Морган.
Я відсунулася від столу.
Мама ніколи не говорила, що була на цьому заході.
Ніколи не згадувала, що знайома з Едвардом Вестом.
А тепер я дивилася на фотографію, де вони стояли поруч.
Я не знала, що це означає.
Можливо, звичайна робоча зустріч.
Можливо, випадковий знімок.
Але чому вона мовчала?
Я відкрила новий файл.
Написала:
17 ЖОВТНЯ. БЛАГОДІЙНИЙ ВЕЧІР.
Нижче:
Едвард Вест — присутній.
Адріан Вест — присутній.
Даміан Блеквуд — присутній.
Елізабет Морган — присутня.
Я довго дивилася на останній рядок.
Потім повільно закрила ноутбук.
Мені хотілося зателефонувати матері.
Запитати.
Вимагати пояснень.
Але я стрималася.
Фотографія не була доказом брехні.
І я не хотіла повторювати власну помилку — вирішувати, що знаю правду, ще до того, як її почую.
Телефон завібрував.
Даміан:
«Рейн, я офіційно вимагаю реваншу».
Я всміхнулася.
«Тобі мало двох поразок?»
«Я давав тобі фору».
«Звісно».
«Не смійся. Я серйозний».
Я засміялася.
За хвилину прийшло повідомлення від Адріана.
«Даміан досі скаржиться на більярд. Вітаю, ти зіпсувала йому вечір».
Я усміхнулася ще ширше.
«Передай, що наступного разу можу грати із заплющеними очима».
«Не кажи йому цього. Він сприйме як виклик».
Я відклала телефон.
Два повідомлення.
Два хлопці.
Які нічого не знали про моє розслідування.
І які, можливо, навіть не пам'ятали той благодійний вечір п'ятирічної давнини.
Я подивилася на фотографію Амелії.
— Що ж ти тоді побачила, сестричко?
Відповіді не було.
Лише тиша.
О 23:47 надійшло нове повідомлення.
Невідомий номер.
Я відкрила його.
«Ти знайшла потрібну фотографію».
Я завмерла.
Повільно перечитала текст.
Потім набрала:
«Хто ти?»
Кілька секунд нічого не відбувалося.
Потім прийшла відповідь.
«Той, хто знає, що сталося після завершення вечора».
Я відчула, як похололи долоні.
«Що сталося?»
Цього разу відповідь довелося чекати довше.
Нарешті екран засвітився.
«Перш ніж шукати винних серед чужих, дізнайся, чому твоя мати ніколи не розповідала тобі про той день».
Я повільно опустила телефон.
Перед очима стояло мамине обличчя.
Її суворий погляд.
Її постійні прохання залишити минуле в спокої.
Її мовчання щоразу, коли я вимовляла ім'я Амелії.
Я раптом згадала слова сестри, сказані незадовго до зникнення.
Тоді ми сиділи на підвіконні нашої кімнати.
Амелія була незвично тихою.
Я запитала, що сталося.
Вона лише похитала головою.
А потім сказала:
«Емі, якщо колись станеться щось погане, ти повинна знати, що я не хотіла тебе обманювати».
Тоді я вирішила, що вона посварилася з кимось із друзів.
Не стала розпитувати.
Не наполягала.
А через кілька днів її вже не було поруч.
Я заплющила очі.
П'ять років я думала, що знаю свою сестру краще за всіх.
Ми були близнючками.
Ділили кімнату.
Одяг.
Секрети.
Але тепер я починала сумніватися навіть у цьому.
Можливо, Амелія мала таємниці, про які я нічого не знала.
Можливо, мама знала більше, ніж говорила.
І, можливо, людина, яка надсилала мені повідомлення, хотіла не допомогти.
А спрямувати мої підозри в потрібний їй бік.
Я відкрила фотографію благодійного вечора ще раз.
Довго розглядала обличчя.
Потім збільшила зображення матері.
— Що ти приховуєш, мамо?
Тиша.
Я поклала телефон на стіл.
Сьогодні я провела час із двома хлопцями, які могли стати моїми друзями.
Сміялася з ними.
Дізналася про їхнє дитинство.
Побачила, наскільки вони близькі.
І вперше відчула, що за прізвищами, які я так довго вивчала, стоять звичайні люди.
Люди, які не заслуговують на звинувачення без доказів.
Але це не означало, що я зупинюся.
Я лише зміню підхід.
Не поспішатиму.
Не ставитиму запитань, які можуть мене видати.
І не дозволю невідомому відправнику вирішувати, кому я повинна довіряти.
Бо тепер я розуміла одну важливу річ.
У цій історії брехати могла не лише я.
І найстрашніша брехня, можливо, чекала на мене зовсім не в родині Вестів.
А вдома.
#625 в Сучасна проза
#4462 в Любовні романи
студенти_кохання, кохання і дружба любовний трикутник, небезпечні таємниці
Відредаговано: 15.11.2026