ГЛАВА 2. ДЕМОН ТЕЖ МАЄ СЛАБКОСТІ

Емілія Рейн
Кажуть, найнебезпечніші чоловіки — ті, які не бояться нічого.
Дурниці.
Найнебезпечніші — ті, які переконані, що їм нічого втрачати.
Даміан Блеквуд належав саме до таких.
Принаймні так я думала, поки не отримала від нього третє повідомлення за останні двадцять хвилин.
Даміан:
«Ти завжди так довго відповідаєш чи тільки мені?»
Я сиділа на широкому підвіконні своєї квартири, підібгавши ноги, й дивилася на екран телефона.
За вікном Бостон повільно засинав.
Ліхтарі відбивалися в мокрому асфальті. Десь унизу проїхав автомобіль. Із сусідньої квартири долинала приглушена музика.
Звичайний вечір.
Якби не фотографія, яку мені надіслали годину тому.
Вона лежала переді мною.
Я вже встигла роздрукувати її на маленькому принтері, який купила спеціально для своїх пошуків.
Темний автомобіль.
Двоє чоловіків.
Дівчинка.
І літера «W» на дверцятах.
Я провела пальцем по розмитому обличчю.
— Це ти, Емі? — прошепотіла я.
Відповіді не було.
Звісно.
Її не було вже п'ять років.
Я знову взяла телефон.
«А ти завжди такий нетерплячий?» — написала Даміану.
Відповідь прийшла майже одразу.
«Тільки коли мене ігнорують».
Я усміхнулася.
«Тоді тобі доведеться звикнути».
Три крапки.
Пауза.
«Ти мені подобаєшся, Рейн».
Я завмерла.
Не через його слова.
Через прізвище.
Я не називала його Даміану.
Принаймні особисто.
Звісно, він міг знайти його у студентських списках або соціальних мережах.
Але після сьогоднішнього листа я вже не вірила у випадковості.
«Ми навіть не знайомі».
«Це легко виправити».
«І як ти пропонуєш?»
«Завтра. Сьома вечора. Кава».
Я глянула на фотографію Амелії.
Потім на екран.
«Ти всіх дівчат запрошуєш на каву після трьох повідомлень?»
«Ні. Деяких після двох».
Я засміялася.
Несподівано для самої себе.
У Даміана було почуття гумору.
І це мене дратувало.
Бо я не хотіла знаходити в ньому нічого привабливого.
Мені потрібна була інформація.
Не його усмішка.
Не увага.
І точно не бажання дізнатися, яким він буває, коли перестає жартувати.
«Побачимо, Блеквуде», — відповіла я.
«Це означає так?»
«Це означає, що ти ще не заслужив відповіді».
Він надіслав усміхнений смайлик.
А потім:
«Обережніше, Еміліє. Я люблю складні завдання».
Я вимкнула екран.
— А я люблю перемагати, — прошепотіла у відповідь.
Наступного ранку мене розбудив дзвінок мами.
Сьома десять.
Я навіть не встигла розплющити очі.
— Еміліє, ти прокинулася?
— Уже так, мамо.
— Ти сьогодні маєш заняття о дев'ятій.
— Я пам'ятаю.
— І не забудь поїсти.
Я усміхнулася.
— Мені дев'ятнадцять.
— А я твоя мати. Це нічого не змінює.
Я перевернулася на спину.
На стелі лежали бліді відблиски ранкового світла.
— Як тато?
На іншому кінці запала коротка тиша.
— Працює. Учора повернувся пізно.
— Знову?
— У них складний проєкт.
Я заплющила очі.
Тато завжди багато працював.
Особливо після зникнення Амелії.
Ніби намагався заповнити роботою порожнечу, яка оселилася в нашому домі.
— Еміліє…
Я відчула зміну в маминому голосі.
— Так?
— Ти пам'ятаєш нашу домовленість?
Я повільно сіла.
— Яку саме?
— Не потрібно.
— Мамо…
— Я знаю, навіщо ти обрала Вестбридж.
Я стиснула телефон.
— Я обрала його через хорошу програму.
— Не бреши мені.
Тиша.
Я подивилася на стіл, де лежала фотографія Амелії.
— Я не збираюся робити нічого небезпечного.
— Ти говорила це й минулого разу.
Я відвернулася до вікна.
Минулого разу.
Два роки тому.
Коли я знайшла стару адресу й поїхала туди сама, не сказавши батькам.
Адреса виявилася хибною.
Але мама досі пам'ятала той день.
— Я просто хочу вчитися, — сказала я.
— Тоді вчися. І залиш минуле поліції.
Я гірко всміхнулася.
— Поліція вже п'ять років нічого не робить.
— Еміліє!
— Що? Це правда.
Мама важко видихнула.
— Я не хочу втратити ще одну доньку.
Ці слова завжди діяли однаково.
Вони змушували мене замовкнути.
Бо я знала, що вона мала рацію.
Але й зупинитися не могла.
— Я буду обережною, — тихо відповіла я.
— Обіцяєш?
Я подивилася на фотографію.
— Обіцяю.
І поклала слухавку.
Брехня номер два.
Софі чекала мене біля головного входу до університету.
У руках вона тримала два стаканчики кави.
— Ти запізнилася на сім хвилин, — заявила вона замість привітання.
— Доброго ранку й тобі.
— Не змінюй тему. Я вже встигла придумати три причини твоєї відсутності.
— І які?
— Тебе викрали. Ти втекла з Янголом. Або ти просто проспала.
Я взяла каву.
— Третій варіант найближчий до правди.
— Нудно.
Ми рушили до корпусу.
Софі розповідала про вечірку, на яку її запросила сусідка по кімнаті.
Я слухала лише наполовину.
Мене цікавило інше.
— А Даміан Блеквуд часто буває на університетських вечірках?
Софі різко зупинилася.
— О ні.
— Що?
— Тільки не кажи, що тепер тебе цікавить і Демон.
Я зробила ковток кави.
— Просто запитала.
— Еміліє, ти вчора фліртувала з Адріаном Вестом, а сьогодні питаєш про його найкращого друга.
— І?
— І я починаю підозрювати, що ти або дуже смілива, або абсолютно божевільна.
Я усміхнулася.
— А якщо і те, й інше?
Софі похитала головою.
— Тоді нам точно буде весело.
Ми зайшли до корпусу.
Біля сходів стояла група студентів.
І серед них був він.
Даміан.
Чорні джинси.
Темна сорочка.
Розстебнута шкіряна куртка.
Він сперечався з якимось хлопцем, але, помітивши мене, раптом замовк.
Його погляд ковзнув по моєму обличчю.
Потім він усміхнувся.
Не так, як на фотографіях.
Там його усмішка була зухвалою.
Зараз — зацікавленою.
— Емілія Рейн, — промовив він досить голосно, щоб я почула.
Софі поруч зі мною застигла.
— О Боже, — прошепотіла вона.
Я повільно повернула голову.
— Ми знайомі?
Даміан засміявся.
— Жорстоко.
Він відійшов від друзів і наблизився.
— Після вчорашнього листування я сподівався хоча б на привітання.
Я підняла брову.
— А ти сподівався, що я кинусь тобі на шию?
— Не відмовився б.
Софі тихо кашлянула.
Я ледь стримала усмішку.
— Тоді тобі доведеться розчаруватися.
Даміан схилив голову набік.
— Ти завжди така колюча?
— Лише з незнайомцями.
— Чудово. Значить, нам потрібно терміново познайомитися.
Він простягнув руку.
— Даміан Блеквуд.
Я подивилася на його долоню.
Потім на нього.
І лише за кілька секунд відповіла на рукостискання.
— Емілія Рейн.
Його пальці були теплими.
Рукостискання — впевненим.
А погляд…
Надто уважним.
Ніби він намагався зрозуміти, що саме я приховую.
— Отже, сьогодні о сьомій? — запитав він.
— Я ще не погодилася.
— Але й не відмовила.
— Ти завжди чуєш тільки те, що хочеш?
— Переважно.
Я усміхнулася.
— Тоді сьогодні о сьомій ти почуєш слово «ні».
Він засміявся.
— Побачимо.
І саме в цю мить за його спиною пролунав знайомий голос:
— Даміане.
Адріан.
Я повільно перевела погляд.
Він стояв за кілька кроків від нас.
Світла сорочка.
Темні штани.
Бездоганний вигляд.
Тільки очі були зовсім не такими спокійними, як учора.
— Ти вже познайомився з Емілією? — запитав він.
Даміан обернувся.
— А ти її знаєш?
Адріан подивився на мене.
— Ми вчора зустрілися.
— Справді?
Даміан усміхнувся.
— І ти мені не сказав?
— Не думав, що повинен звітувати.
Я мовчала.
І спостерігала.
Цікаво.
Дуже цікаво.
Адріан дивився на друга.
Даміан — на мене.
А я відчувала, як між ними вперше з'являється щось схоже на суперництво.
Маленьке.
Майже непомітне.
Але достатнє.
— Еміліє, — звернувся до мене Адріан, — ти отримала моє повідомлення?
Даміан повільно повернув голову.
— Яке повідомлення?
Я ледь не засміялася.
Ось воно.
— Отримала, — спокійно відповіла я.
— І?
— Я ще думаю.
Даміан примружився.
— Про що?
Я подивилася на нього.
— Про одну пропозицію.
— Яку саме?
Адріан усміхнувся.
— Особисту.
Софі поруч зі мною перестала дихати.
Принаймні мені так здалося.
Даміан перевів погляд на друга.
— Особисту?
— Так.
Я побачила, як його усмішка стала трохи жорсткішою.
— Цікаво.
— Дуже, — погодилася я.
І зробила крок назад.
— Хлопці, вибачте, але в мене заняття.
Адріан кивнув.
— Побачимося, Еміліє.
— Обов'язково.
Даміан нічого не сказав.
Лише дивився.
І коли я вже проходила повз нього, тихо промовив:
— Ти ще не відповіла мені щодо вечора.
Я зупинилася.
Повернула голову.
— А ти ще не навчився чекати.
І пішла.
— ТИ ЗОВСІМ З ГЛУЗДУ З'ЇХАЛА?!
Софі наздогнала мене вже біля аудиторії.
Я засміялася.
— Тихіше.
— Тихіше?! Еміліє, ти щойно поставила Янгола й Демона один проти одного!
— Не перебільшуй.
— Вони дивилися один на одного так, ніби зараз почнуть з'ясовувати, хто перший запросив тебе на побачення!
— Ми просто розмовляли.
Софі зупинилася переді мною.
— Послухай мене уважно.
Я підняла брову.
— Слухаю.
— Я не знаю, що ти задумала. Але ці двоє — не звичайні хлопці. Вони дружать роками. І якщо ти вирішила гратися з ними обома…
Вона замовкла.
— То що? — запитала я.
Софі подивилася мені просто в очі.
— То будь готова, що одного дня вони почнуть гратися з тобою.
Я відчула дивний холод уздовж спини.
Не через її слова.
А через те, наскільки близько вони були до правди.
Я усміхнулася.
— Не хвилюйся. Я знаю, що роблю.
Софі зітхнула.
— Саме цього я й боюся.
Після занять я вирішила зайти до бібліотеки.
Не тому, що мені потрібно було готуватися.
Принаймні не лише тому.
Я хотіла знайти старі університетські видання.
Газети.
Журнали.
Архіви благодійних заходів.
Будь-яку інформацію про родину Вестів.
Бібліотека Вестбриджа займала майже ціле крило старого корпусу.
Високі полиці.
Дерев'яні столи.
Великі вікна.
Запах старого паперу й кави.
Я підійшла до комп'ютера й відкрила електронний каталог.
Ввела прізвище.
WEST.
На екрані з'явилися десятки результатів.
Стипендіальні програми.
Благодійні фонди.
Університетські нагороди.
Пожертви.
І одна стаття, яка змусила мене завмерти.
«Фонд родини Вестів розширює програму допомоги дітям із неблагополучних родин».
Дата.
П'ять років тому.
За три тижні до зникнення Амелії.
Я відкрила матеріал.
На фотографії стояли кілька чоловіків у костюмах.
Серед них — Едвард Вест.
Поруч — жінка.
І ще одна людина.
Її обличчя було частково закрите.
Я нахилилася ближче.
Збільшила зображення.
Серце почало битися швидше.
На задньому плані стояв чорний автомобіль.
Схожий на той, що був на фотографії з анонімного листа.
Я затамувала подих.
— Що ж ви приховуєте?.. — прошепотіла я.
— Цікава стаття?
Я різко обернулася.
Даміан.
Він стояв за моєю спиною.
Надто близько, щоб я могла спокійно закрити сторінку.
— Ти мене налякав.
— Помітив.
Його погляд ковзнув до екрана.
Я швидко натиснула кнопку закриття вкладки.
Запізно.
— Вести? — запитав він.
Я змусила себе усміхнутися.
— Готую невелике дослідження.
— На другий день навчання?
— А ти не любиш старанних студенток?
Він засміявся.
— Залежить від того, що саме вони досліджують.
Я підвелася.
— Ти мене переслідуєш?
— Ні.
— Тоді чому ти тут?
— Шукав книгу.
Я оглянула його порожні руки.
— І знайшов?
Він усміхнувся.
— Здається, дещо цікавіше.
Я схрестила руки.
— Ти завжди так розмовляєш із дівчатами?
— Тільки з тими, які намагаються втекти.
— Я не тікаю.
— Тоді чому закрила статтю?
На мить я замовкла.
Він помітив.
Звісно, помітив.
Даміан Блеквуд виявився уважнішим, ніж я очікувала.
— Не люблю, коли хтось заглядає через плече, — відповіла я.
Він кивнув.
— Справедливо.
Потім відійшов на крок.
— До речі, Адріан сьогодні дивно поводиться.
Я підняла брову.
— Справді?
— Так. Зазвичай він не цікавиться першокурсницями.
— Можливо, я особлива.
Даміан засміявся.
— О, у цьому я вже переконався.
Він зробив паузу.
— Тільки от не можу зрозуміти, чому ти так старанно вдаєш, що тобі байдуже.
Я відчула, як усередині щось напружилося.
— До чого?
— До нас.
Я повільно всміхнулася.
— А може, мені справді байдуже?
Даміан нахилив голову.
— Тоді чому ти зараз так уважно дивишся на мене?
Я могла б відвести очі.
Могла б пожартувати.
Могла б піти.
Але замість цього зробила крок ближче.
— Бо намагаюся зрозуміти одну річ.
Його усмішка стала повільнішою.
— Яку?
— Чому тебе називають Демоном.
Він тихо засміявся.
— І як успіхи?
Я затримала погляд на його очах.
— Поки що розчаровуєш.
На секунду він завмер.
А потім усміхнувся так, що я зрозуміла: зачепила його самолюбство.
— Обережніше, Рейн.
— Чому?
— Можеш дізнатися.
Я усміхнулася.
— Можливо, саме цього я й хочу.
Між нами запала тиша.
Не незручна.
Інша.
Насичена невисловленими запитаннями.
Даміан дивився на мене так уважно, ніби намагався прочитати думки.
І вперше я відчула, що гра може бути складнішою, ніж планувала.
Бо він не просто фліртував.
Він спостерігав.
Так само, як я.
— Сьогодні о сьомій, — раптом сказав він.
Я кліпнула.
— Що?
— Кава.
— Ти все ще не здався?
— Я не звик.
Я подивилася на годинник.
Потім на нього.
— Гаразд.
Він завмер.
— Справді?
— Але за однієї умови.
— Слухаю.
— Жодного Адріана.
Даміан повільно всміхнувся.
— Домовилися.
Я взяла сумку.
— Тоді до вечора, Демоне.
І пішла.
Не озираючись.
Хоча відчувала його погляд на спині.
У коридорі я дістала телефон.
Відкрила листування з Адріаном.
Він написав ще годину тому.
«Еміліє, може, повечеряємо сьогодні? Хотів би поговорити без зайвих вух».
Я прочитала повідомлення.
Потім відкрила календар.
Сьома вечора.
Даміан.
Восьма тридцять.
Вільно.
Я усміхнулася.
І відповіла Адріану:
«Сьогодні можу лише після восьмої тридцяти. Якщо ти не проти пізньої кави».
Він відповів за хвилину.
«Для тебе знайду час».
Я заблокувала телефон.
Два побачення.
Один вечір.
Двоє найкращих друзів.
І жоден не знає про іншого.
Цікаво, скільки часу мине, перш ніж вони почнуть ставити запитання?
Я вже збиралася спуститися сходами, коли телефон завібрував знову.
Невідомий номер.
Повідомлення було коротким.
«Не думай, що ти єдина, хто вміє грати, Еміліє».
Я завмерла.
Прочитала ще раз.
І ще.
Пальці похололи.
Під повідомленням з'явилося вкладення.
Фотографія.
Зроблена сьогодні.
Біля університетської кав'ярні.
На ній я стояла поруч з Адріаном.
Він тримав мій записник.
А я усміхалася і повільно підняла голову.
Коридор був майже порожній.
Лише кілька студентів поспішали на заняття.
Хтось сміявся біля сходів.
Хтось розмовляв телефоном.
Звичайний день.
Звичайний університет.
Але тепер я знала.
Хтось спостерігав за мною.
І цей хтось знав набагато більше, ніж мав би.
Я стиснула телефон.
— Добре, — прошепотіла я. — Тоді пограємо.
Але вперше за довгий час я не була впевнена, хто саме встановлює правила.