Як усе почалося

Тіло боліло від кінчиків пальців до самих мочок вух. Було таке відчуття, ніби мене спочатку пропустили через м’ясорубку, а потім поспіхом зібрали назад. Причому з таким небажанням, що десь у процесі ще й копнули пару разів, а десь, здається, просто плюнули на залишки й вирішили: «і так зійде».

Після такої «збірки» виникало стійке бажання знайти тих, хто цим займався, відірвати їм руки й прикрутити назад — але вже туди, звідки вони, судячи з результату, й ростуть.

У голові навіть спливли пінгвіни з відомого мультика: «плюнути, вставити й надійно закріпити скотчем». Дуже схоже на те, що зробили зі мною. От тільки коли таким методом збирають твоє тіло після знайомства з багатотонним монстром під назвою КамАЗ — якось не до жартів.

Залишається тільки лежати й намагатися зрозуміти: як це взагалі сталося саме зі мною?

Хоча, якщо бути чесним, це було цілком логічне завершення дуже невдалого дня.

Все почалося ще зранку.

Мій бутерброд, який я приготував на сніданок, вирішив раптово довести існування гравітації й упав ковбасою вниз — прямо на щойно вимиту підлогу. Причому підлогу я мив буквально вчора, і це вже було подвигом саме по собі.

Але всі ж знають: у мікробів є приблизно три секунди, щоб дістатися до їжі. Я не дав їм цього шансу й підхопив бутерброд майже миттєво.

На жаль, на цьому моя удача закінчилася.

Бо пательня, яку я теж учора героїчно відмивав від тижневого шару жиру, вирішила піти слідом за бутербродом і перевірити закони фізики. Чи то Ньютона, чи когось іншого — не так уже й важливо.

Важливо те, що підлогу вона проігнорувала.

А ось моя маківка здалася їй значно цікавішою ціллю.

Глухий звук, кілька дуже «літературних» висловів — і ранок офіційно почався.

Можливо, я розбудив сусідів. Хоча не факт — звукоізоляція у квартирі наче нормальна. А може, вони просто вже звикли.

У будь-якому разі ранок вийшов бадьорим.

Я, як людина по життю позитивна, вирішив сприймати це як знак: мовляв, заряд енергії перед продуктивним робочим днем.

Далі план був простий: дійти до офісу, відсидіти свої вісім годин, вислухати скарги клієнтів і повернутися додому. Подивитися якийсь серіал… хоча, якщо чесно, я вже й не пам’ятав, що саме дивився останнім часом. З цією роботою вечори виглядали однаково: душ, ліжко й короткі відео, після яких нічого не пам’ятаєш.

Але сьогодні я був упевнений — усе зміниться.

Пора брати життя в свої руки. Може, навіть записатися в зал. Почати бігати. Зайнятися…

Що саме — я так і не встиг додумати.

Бо дорогою на роботу якийсь особливо «глибокий внутрішньо» водій вирішив різко прискоритися поруч зі мною. І вміст найближчої калюжі з радістю підтримав його ініціативу.

Мої штани — ні.

Я зупинився, подивився на себе, зітхнув і вирішив не псувати собі настрій ще більше. Просто уявив, як плюю в його внутрішній світ, обтрусився й пішов далі.

Після такого ранку будь-яка розсудлива людина сказала б: гірше вже не буде.

Я теж так думав.

І, як виявилося, дуже дарма.

В офісі мене одразу викликали до начальника. Він, не витрачаючи часу, урочисто повідомив, що мені випала велика честь — навчати новеньку. Назвемо її Анжела.

Я б навіть зрадів. Справді. Якби не одна маленька деталь.

Я вже мав «щастя» з нею познайомитися напередодні.

Вона приходила влаштовуватися на роботу й одразу ж вирішила показати характер. Причому не будь-кому, а тьоті Тамарі — людині, яка фактично тримає наш офіс на плаву. Вона прибирає, приносить каву, іноді цукерки, і без неї цей механізм розвалився б дуже швидко.

Анжела спокійно пройшлася по щойно вимитій підлозі, а на зауваження відповіла в стилі:
— Твоє діло — прибирати. Я тут буду працювати.

Я тоді не втримався й зауважив, що ще не факт, що вона тут працюватиме.

У відповідь отримав цілий букет коментарів щодо своїх розумових здібностей і зовнішності.

На цьому наше знайомство й завершилося.

І ось сьогодні мені пропонують її навчати.

Коли я висловив своє небажання, начальник навіть не став довго думати:
— Або ти погоджуєшся, або можеш більше не приходити.

І тут варто уточнити.

Мій начальник — Денис Степанович — є рідним дядьком тієї самої Анжели. І будь-яка критика в її бік сприймається ним як особиста образа.

Плюс до цього він мене недолюблює.

Причина проста: його дружина, перебуваючи в стані алкогольного натхнення, кілька разів дозволяла собі досить прозорі натяки в мій бік. При ньому.

Я, звісно, не відповідав взаємністю. І справа тут навіть не в моралі, а в банальному інстинкті самозбереження.

Але осад у нього залишився.

Наш «конструктивний діалог» швидко перетворився на обмін взаємними оцінками.