8. У гномів.

    І Вася рушив далі стежкою посеред величезних сосен, періодично звіряючись з картою і намагаючись триматися подалі від інших мандрівників, які теж прямували до гори Роман-Кош. Стежка повільно піднімалася в гору, довкола простягалися то хвойні ліси, то квітучі галявини, дзюрчали чисті струмки, наповнюючи повітря свіжістю. Вася вирішив не йти на вершину, там точно немає тих, до кого він іде – гномів та тролів, їх треба шукати далеко від стежок та галасливих туристів. І Вася зійшов зі стежки і заглибився у світлий, пронизаний сонячним світлом ліс, стрибаючи через струмки та долаючи кам'яні розсипи, доки перестав чути розмови, сміх та крики туристів.

     Він сів на камінь біля струмка, попив чистої крижаної води, і вирішив, що час. Хоч йому й було смішно й ніяково читати прохання до троля, він таки почав його читати. Раз прочитав, другий, третій. День хилився надвечір, ставало прохолодно, час було йти, але Вася повторював і повторював прохання. Тиша. Нікого. Вася вирішив, що його інтернет помилився, і ніяких гномів і тролів тут немає, і вже зібрався йти вниз, але вирішив ще раз прочитати прохання, голосно і чітко. Не встиг він вимовити і кількох фраз, як з-за великого валуна з’явився хлопець, цілком звичайний, тільки низькорослий і кремезний, з трохи непропорційно завеликою головою. Потужні м'язи розпирали червону макдональдівську футболку, на кучерявій голові красувалася така сама формена бейсболка.

    - Чого ти фрукаєш, чого хрукаєш своїм комариним голосом - Рома тебе ні що не зрозуміє! – раптом басом сказав хлопець.

   - Рома? - Здивувався Вася, - який Рома?

   - Як який? А хто тільки-но читав молитву до Роми, духу гори Роман-Кош? Я чи що?

   - Та, це я роль вивчав, - промимрив Вася, сконфузившись, і подумав, що цей хлопець або турист, що загубився, або єгер, ще оштрафує, все-таки тут заповідник. Але хлопець усміхнувся і простяг йому руку.

  - Кончай приколюватись,  я - Петро, гном-напівкровка.

  - Гном? Напівкровка? - Перепитав Вася, все ще не вірячи в те, що перед ним стояв гном. – А я Василь… Ось, треба мені трохи нектару та амброзії…

  - Та наші тебе одразу почули, але їм на сонце не можна, погано їм від сонця, ось вони мене і викликали тебе зустрічати, з роботи ось зірвали, - сказав Петро і, витягнувши з кишені мобільний телефон, покрутив у руках.

   - Ти працюєш? – здивувався Вася.

   - Аякже, всі наші напівкровки працюють на поверхні, знаєш, нам багато чого потрібно, і одяг-взуття, і щось з їжі, та ж побутова техніка. І хтось же повинен вироби із золота та дорогоцінного каміння продавати. У мене рідний дядько тримає в Севастополі ювелірну крамницю, - гордовито сказав Петро, - та повно роботи для напівкровок. Ну гаразд, пішли.

    І вони пішли кудись у зарості, лавіруючи між камінням. Через деякий час Петро зупинився, уважно оглянув околиці, сунув палець у якусь щілинку на стрімкій скелі перед ними і … частина скелі, що до цього виглядала гладкою та монолітною, повільно від'їхала убік. Петро з Васею, пригнувшись, увійшли до печери. Кам'яні двері повільно стали на місце, а в печері спалахнув… слабкий блакитний світильник під стелею.

  - Чого рота роззявив? – засміявся Петро. - Ми тут теж не ликом шиті - і електрика, і холодильники, і пральні машини у жінок - все як зверху!

   У дальньому кінці печери, вкритої мороком, пролунав якийсь низький, басовитий звук, а в голові у Васі відразу з'явився …переклад, він зрозумів, що це була мова гномів.

   - Камінь, це ти? - Сказав голос.

  - Я, я, Кремінь, а хто ще, - відповів Петро.

  - Прохач із тобою? - Запитав голос.

   - Так, звичайно, відкривай!

   - Ага, зараз, розбігся. Зачекайте там, хай Алмаз подивиться.

  - От перестраховщик чортів, - невдоволено бурчав Петро, - адже чудово знає, що якщо прохач знає молитву, то ми зобов'язані його прийняти! Та й ніколи мені тут стирчати – у мене робота!

   І знову запанувала тиша. Через деякий час у глибині печери спалахнув ще один світильник, відчинилися інші кам'яні двері і в печеру увійшли два гноми, чистокровні, це було ясно відразу. Вони були ще приблизно на голову нижче Петра, але такі ж кремезні. Тільки один з них, літній і сивий, мабуть, Алмаз, був худий і кістлявий, другий, Кремінь - м'язистий, з пишною бородою до самих чорних очей, якими він з недовірою дивився на Васю, пограючи здоровенною сокирою у могутній кудлатій руці.

   - Ласкаво просимо Знаючого в нашу скромну обитель! - Сказав Алмаз мовою гномів, але Вася все чудово розумів.

  - Привіт, Васька, - одразу ж переклав Петро.

  - Ми чули твою молитву і, пам'ятаючи завіти предків, вирішили допустити тебе до свого помешкання, що для всіх інших особин твого племені зовсім неприпустимо. Але ми повинні дізнатися причину, через яку ти просиш Силу Гір, а також і те, звідки тобі відома давно забута молитва стародавнього народу таврів до Великого Духа Гір?

   І старий з величезним інтересом дивився на Васю, спираючись на товстелезну палицю.

  - Навіщо тобі Сила Гір і звідки ти дізнався про молитву Роману, - коротко перевів Петро.

  - Молитву я знаю... Ну, вона сама до мене прийшла. Я не знаю, як це пояснити, але з деяких пір я дізнаюся про все, що мені потрібно, інформація сама з'являється у мене в голові, варто мені тільки захотіти.

  – Цікаво! - Прослухавши переклад, сказав Алмаз, повернувшись до Кремня, - схоже, що хлопець не такий простий, як здається! Він допущений до Божественної Бібліотеки!

  - А їжа богів, або як ви кажете, Сила Гір, мені потрібна, тому що з деяких пір я не можу їсти, як усі люди, тому худну і втрачаю сили. І я дуже прошу трохи Сили Гір, якщо, звичайно, вона у вас є. Якщо можна… Будь ласка…

  - Камінь, спитай його, а він часом не літає? - Запитав Алмаз.

  - Васько, а ти літаєш?

  - Так.

   - Та ти що? - із захопленням вигукнув Петро, - а ну покажи!

   І Вася слухняно злетів під стелю печери, зробив коло і опустився на місце.