3. Ліза.

    Прокинувся Вася бадьорим та енергійним, коли  на вулиці вже почало вечеріти. Не завадило б навідатись  до Лізи, Вася чомусь хвилювався за неї, як би вона чого не утнула, дурепа. І Василь пішов на вулицю Космонавтів.

   Будинок чотири був звичайною хрущовкою, вікна Лізиної квартири на другому поверсі виходили на вулицю, по якій, з нагоди теплої весняної погоди, гуляло безліч людей, а особливо молоді. Вася думав, як би наблизитись до Лізиних вікон, але дерева були ще практично голими, сховатися  було нікуди.

   Вася вже зібрався йти,  щоб повернутися сюди глибокої ночі, як раптом помітив Лізу з гордовитим,  навіть пихатим виразом обличчя, яка виходила з під’їзду. «Боже, ну і прикид у неї!» - з жахом подумав Вася. Ліза була розмальована  під гота, в чорному светрі і в чорних широченних трикотажних брюках, дуже широких внизу і вузьких на величезному животі. Густа чорна фарба навколо очей і навіть навколо рота робили її цілком миле, повне обличчя схожим на жахливу маску якогось монстра, чорне волосся дибки стирчало вгору, явно намазане  якоюсь гидотою, щоб утримати його у такому положенні. «Нє, вночі зустрінеш – злякаєшся не на жарт», - подумав Вася.

   Вася заховався в натовпі  і обережно кинув на Лізу свій всепроникаючий погляд – і відсахнувся з жахом.  Як їй вдавалось тримати гордовиту маску на обличчі, якщо у неї всередині все клекотало від подавлених ридань і істерики? «Виродок, виродок, виродок…» - тільки одне слово пульсувало у Лізи в голові. Що у неї трапилось? Вася взагалі заховався за ріг будинку і кинув ще один короткий погляд в бік  Лізи, яка вже встигла перейти дорогу і зайшла в маленький магазинчик напроти будинку.

   И Вася побачив сімейну вечерю. В крихітній кухоньці мама Лізи, дуже схожа на Лізу обличчям, але досить струнка жінка, накладала в тарілки сімейства якусь їжу, наче картоплю з котлетами. Ще на столі стояла велика миска із зеленим салатом. За столом сидів тато, зовсім не товстий чоловік і чарівний хлопчик років десяти, тоненький і навіть просто тощенький.  Йому-то мама і навалила повну тарілку, як і батьку, собі поклала небагато, а Лізі – лише зелений салат, одну маленьку котлетку, сиру очищену морквину та яблуко. Ліза скривила рота.

   - Лізко, чого ти морду кривиш? – сказала мама. - Що тобі лікар сказав - їсти в основному сирі салати та овочі! От послав Бог дитину, ну просто виродок, слово честі! І в кого ти така пішла, та у нас в роду всі були худі, а тут таке страхолюдне дитя народилося, просто кара Господня!

   Ось після цих слів Ліза і вискочила з дому, прихопивши із собою лише яблуко. Так! Важкий випадок. Якщо людину не люблять у сім'ї – то справа погана, тим більше у такому критичному віці! Мало того, що в школі Лізу все дражнять і чмирять, то ще й удома таке ставлення. Але займатися Лізою Вася вирішив уночі, коли все навколо затихне, а зараз він піде до річки, подалі від центру міста, тренуватися. Потрібно ж, зрештою, навчитися не боятися польотів, адже вміння літати йому вже сьогодні вночі було б дуже доречним.

   Добре, що пляжний сезон ще не розпочався і на річці нікого не було. Вася знову роздягнувся на крихітному пляжку, оточеному з двох боків очеретами, озирнувся довкола – порожньо. І він дав собі команду трішечки, всього на півметра піднятися в повітря. І піднявся. Відчуття було дуже дивне - босі ноги бовтаються внизу без опори, але разом з тим він відчував що стоїть, або скоріше висить, ніби його зручно підвісили на якомусь кріпленні на зразок парашутного, хоча ваги свого тіла він зовсім не відчував. Вася дав собі команду «тихо вперед» – і раптом нахилився паралельно до поверхні землі. Ага, значить, потрібно уточнити команду – «тихо вперед на метр від центру тяжіння» і тіло слухняно пропливло вперед на метр все в тому ж горизонтальному положенні.

Та так і краще, буде добре все видно внизу, і Вася потихеньку полетів до води і повільно почав літати сюди-туди над водою під прикриттям високої стіни сухого торішнього очерету, тренуючись давати правильні команди своєму настільки вмілому, але зовсім недосвідченому в польотах тілу. Політавши так трошки, і зрозумівши, як потрібно керувати своїм тілом, щоб воно справно слухалося команд, Вася раптом помітив, що на небо насунулися низькі хмари, приховавши місяць і що можна спробувати рвонути вгору.

  І Вася надав собі вертикальне положення, підняв руки - і полетів угору, легко, як паперовий літачок, запущений дитячою рукою. Єдине, за чим він пильно стежив, було те, щоб водна гладь розташовувалась строго під ним, адже страх можливого падіння ще не полишив Васіної свідомості. Відчуття було невимовне. І він завис над сонною річкою, над містом, невагомий, як пушинка. Свіжий вітерець обвівав його тіло, внизу переливалося вогнями нічне місто, і Вася подумав, яким чином він може долати тяжіння Землі? Що за механізми працюють у ньому – без жодних моторів, пального, шуму та пилу.

   Вася був розсудливою людиною і в дива не вірив, як і лікар, і він вирішив для себе, що всі ці вміння згодом можна буде пояснити за допомогою науки – і тоді все стане просто і зрозуміло. Отже, поки-що Вася вирішив не морочитися з поясненням своїх нових можливостей, а просто потрібно намагатися використати їх якомога продуктивніше. Адже саме для цього він і отримав їх, найімовірніше. І Вася вже легко спланував донизу, до свого одягу. Потрібно було поспішати - психічний стан Лізи турбував його не на жарт.

   На вулиці Космонавтів уже стояла сонна тиша, пішоходів не було видно, тільки зрідка проскочить якась машина. Вася підійшов до стіни будинку, і потихеньку, ховаючись у тіні балконів, підлетів до вікна Лізиної квартири, що слабо світилося. Це була вітальня, освітлена тільки екраном телевізора, під яким на дивані, під звуки запеклої стрілянини, мирно хропів тато. Сусіднє вікно світилося, і крізь щілинку у шторі Вася побачив Лізу. Вона сиділа перед комп'ютером, на екрані якого теж щось миготіло, але погляд її був порожній і відсторонений. По щоках струменіли сльози, залишаючи на них густі чорні розводи розмитої фарби. Ліза методично закидала до рота щось із пакетика. Вася придивився – на столі лежало безліч порожніх та повних пакетиків із чіпсами, сухариками та кукурудзяними паличками. І, жах! На краю столу лежали в рядочок великий кухонний ніж, менший ножик, точильний камінь і лезо від безпечної бритви. Ліза явно зібралася щось утворити. Вася, знаючи високу ментальну чутливість Лізи, вкрай обережно кинув на неї свій проникаючий погляд. «Виродок, виродок, виродок…» - все те саме слово пульсувало у Лізи в голові. Вона прийняла остаточне і безповоротне рішення сьогодні ж дочекатися, поки всі заснуть, і покінчити зі своїм нещасним життям. Так, матерям треба бути вкрай обережними і не кидати у своє, ще не зміцніле психічно дитя, таких образливих слів.