Розділ 5. Новорічне диво

Годинник на ратуші почав бити північ. Перший удар. Другий. Соломійка міцно стиснула руку Гавриїла. Третій. Четвертий. За вікнами вибухнули феєрверки.
П'ятий. Шостий. Гавриїл почав світитися.
— Не відпускай, — прошепотіла Соломійка.
— Ніколи, — пообіцяв він.
Сьомий. Восьмий. Світло стало яскравішим. Навколо них з'явилися постаті — інші ангели, прозорі і величні. Їхні крила майоріли у зимовому повітрі, створюючи відчуття, ніби небеса розгорнулися просто над маленькою львівською вуличкою.
— Гавриїле, — пролунав голос звідки-то згори, могутній і водночас ніжний, ніби вітер у кронах старих дерев, — твій час вийшов. Повертайся.
Соломійка відчула, як серце калатає так сильно, що здається, зараз вискочить. Вона стиснула руку Гавриїла ще міцніше і підвелася з лавки, дивлячись у небо.
— Ні, — рішуче відповів Гавриїл. — Я лишаюся.
— Ти знаєш правила.
— Знаю. Але я також знаю, що правила можуть змінюватися. Подивіться. — Він показав на вулицю, де ще горіли свічки у вікнах, де на підвіконнях стояли недоїдені пряники, де на стінах будинків висіли дитячі малюнки з подяками. — Подивіться, що сталося сьогодні. Одна людина, одне добре серце, і ціла вулиця стала родиною. Це диво. І я хочу лишитися, щоб творити такі дива далі. З нею.
Дев'ятий. Десятий удар. Тиша. Навіть феєрверки ніби завмерли у повітрі, чекаючи на відповідь.
Соломійка набралася сміливості і теж заговорила, задерши голову до неба:
— Я знаю, що я — просто людина. Проста львівська пекарка, що й за межі міста нормально не виїжджала. Але я його кохаю. І якщо ви заберете його — я не перестану пекти, не перестану роздавати пряники, не перестану творити добро. Бо він навчив мене, що це важливо. Що кожна усмішка, кожне тепле слово — це теж диво. Маленьке, але справжнє.
Вона відчула, як на щоках з'явилися сльози, але не втирала їх.
— І якщо йому треба піти — нехай іде. Але знайте: він зробив цей світ кращим. Хоча б на одній маленькій львівській вуличці. Хоча б в одному серці. І це — найважливіша робота для ангела, чи не так?
Голос згори знову пролунав, але тепер у ньому було щось інше. Тепло. Розуміння.
— Гавриїле, ти служив вірно довгі століття. Ти допомагав тисячам людей у різних куточках світу. Але ти ніколи не просив нічого для себе. — Пауза. — А тепер просиш. І твоє прохання чесне і чисте.
Одинадцятий удар годинника. Соломійка затамувала подих.
— Ми дивилися сьогодні на цю вулицю, — продовжував голос. — Бачили, як незнайомі люди ділилися теплом. Як самотня бабуся вперше за рік усміхнулася. Як бездомний чоловік отримав не лише пряник, а й гідність — бо до нього поставилися як до людини. Як діти навчилися, що давати — приємніше, ніж брати.
Постаті ангелів навколо почали світитися яскравіше, і їхнє світло було не холодним, а теплим, ніби обійми.
— Це справді диво, Гавриїле. Не те, яке ти створив магією. А те, яке ти посіяв у серцях. І воно продовжуватиме рости, навіть коли тебе не буде поруч. — Знову пауза, довша. — Але ми бачимо також твоє серце. І серце цієї жінки. І любов між вами — чиста і справжня. Така, яка трапляється рідко. Навіть серед людей. Навіть серед ангелів.
Дванадцятий удар.
— Гавриїле, ми даємо тобі вибір. — Голос став урочистим. — Лишися. Але знай: коли станеш людиною, повернення не буде. Ти відчуватимеш біль і втому. Хворітимеш і старітимеся. Помреш, як усі смертні. І лише тоді повернешся до нас. Чи готовий ти до цього?
Гавриїл подивився на Соломійку. У його очах світилася вся ніжність світу. Він усміхнувся — щиро, радісно, без жодного сумніву.
— Я готовий. Бо одне життя з нею варте тисячі століть самотності. Бо я хочу не просто допомагати людям — я хочу бути одним із них. Відчувати, як б'ється серце вранці. Сміятися до сліз. Пекти хліб не магією, а руками. Старіти поруч із людиною, яку кохаю. — Він міцніше стиснув руку Соломійки. — Я обрав вже.
Світло навколо спалахнуло так яскраво, що Соломійка заплющила очі. Відчула, як щось тепле огортає їх обох — ніби м'яка ковдра, ніби обійми матері, ніби сонячне проміння у холодний день. Вона чула, як шепотять крила сотень ангелів, як співають невидимі голоси, як саме повітря вібрує від чогось давнього і святого.
А потім все стихло.
Вона відкрила очі. Перше, що побачила — Гавриїла. Він сидів поруч на лавці, але тепер виглядав інакше. Не таким неземним, не таким ідеальним. Його обличчя було трохи червоним від морозу. На носі з'явилася маленька родинка, якої раніше не було. Волосся трохи торочкувате, не таке ідеально рівне.
Він виглядав... людяно. Справжньо. Прекрасно.
— Гавриїле? — прошепотіла вона.
Він подивився на свої руки, ворухнув пальцями. Потім доторкнувся до свого обличчя, до грудей, де під сорочкою тепер билося справжнє людське серце.
— Я лишився, — прошепотів він з подивом у голосі. — Я справді лишився. Соломійко, я... — він раптом схопився, — мені холодно! Вперше за всі століття мені холодно!
Вона розсміялася крізь сльози і скинула з себе куртку, накинувши йому на плечі.
— Та ж треба було одягатися тепліше, дурню милий!
— І що тепер відчуваєш? — запитала вона, коли він уже натягнув куртку.
Він засміявся — і цей сміх був іншим, не таким дзвінким і досконалим, як раніше. Він був хрипкуватим, щирим, живим.
— Голод! Вперше за століття я відчуваю голод! — Він підвівся, потягнув її за собою, і Соломійка помітила, що рухається він трохи незграбно, не так легко, як раніше. — Ходімте, з'їмо щось. Я хочу скуштувати все, що ви печете. Все! І ще хочу пити. І спати. Господи, скільки ж всього хочеться!
Соломійка розсміялася — від радості, від полегшення, від щастя, що переповнювало груди.
— То треба багато пекти.
— То будемо пекти разом. — Він обійняв її, і ці обійми були іншими — не невагомими і прохолодними, а міцними, теплими, справжніми. — Кожен день. Все життя.
Вони зайшли до пекарні, і Гавриїл справді з'їв половину того, що залишилося після роздачі. Він куштував кожен пряник, кожну булочку, закриваючи очі від задоволення і видаючи такі звуки, що Соломійка не могла втриматися від сміху.
— Це неймовірно! — казав він з повним ротом. — Я допомагав пекти, але ніколи не куштував! Як я міг так довго жити без цього?
— Технічно, ти не жив, — підколола вона. — Ти був ангелом.
— То тепер я живу. — Він подивився на неї серйозно. — По-справжньому. І це найкраще рішення, яке я приймав за всю історію світу.
За вікнами Львів святкував Новий рік. Феєрверки розцвічували небо барвами, люди раділи, місто жило і дихало. А в маленькій пекарні "У Вербицьких" двоє обіймалися біля старої печі, і знали: їхнє диво тільки починається.
— Знаєш, — сказав Гавриїл, — мені тепер багато чого треба навчитися. Як людині. Я навіть не знаю, чи вмію читати вашими сучасними буквами. І ці ваші телефони... І треба якось документи робити, бо як я поясню, що з'явився нізвідки...
— Розберемося, — заспокоїла його Соломійка. — Головне, що ти тут. Решта — дрібниці.
— І ще, — він виглядав трохи збентежено, — я не маю де жити. Я завжди просто... з'являвся де треба.
Соломійка усміхнулася.
— То будеш жити тут. Наверху є квартира. Велика для однієї людини, але саме для двох. — Вона почервоніла. — Якщо хочеш, звісно.
Гавриїл притягнув її ближче.
— Хочу. Дуже хочу. — Він поцілував її — вперше по-справжньому, тепло, по-людськи. — І ще хочу спати. Це нормально — так хотіти спати?
Вона засміялася.
— Цілком. Ходімо, покажу тобі твоє нове житло.
Вони піднялися сходами на другий поверх. Квартира була затишною — два покої, кухня, старі меблі, що пам'ятали ще прадіда Соломійки. Гавриїл лег на диван і заплющив очі.
— Це дивовижне відчуття, — пробурмотів він уже сонним голосом. — Втома. Я вперше відчуваю втому. І це... приємно. Бо знаю, що зараз засну, а вранці прокинуся, і ти будеш поруч.
Соломійка накрила його ковдрою і присіла на край дивана.
— Спи. Вранці будемо пекти пряники. Для всіх, хто захоче.
— Для всіх, хто захоче, — повторив він і заснув.
А Соломійка сиділа і дивилася на нього — на цього дивовижного чоловіка, колишнього ангела, який обрав смертне життя заради любові. Дивилася, як він дихає — рівно, спокійно, по-людськи. І думала про те, що дива справді трапляються.
Особливо у Львові. Особливо на Новий рік. Особливо для тих, хто має добре серце і готовий ділитися теплом.
Через рік пекарня "У Вербицьких" стала найпопулярнішою у всьому Львові. Не тому що там пекли найкраще — хоча пекли дійсно чудово. А тому що туди йшли за теплом. За усмішками господарів. За відчуттям, що тут — дім.
Гавриїл виявився не лише чудовим пекарем, а й чудовим чоловіком. Так, довелося оформити йому документи — і тут допомогла мадам Лідія, сусідка, яка знала когось, хто знав когось, і раптом у Гавриїла з'явилися цілком легальні папери на ім'я Гавриїла Світловича Вербицького. "Вербицький" — бо через півроку він і Соломійка одружилися у маленькій церкві на Личаківській, і це було найщасливіше весілля, яке бачили сусіди.
Він навчився всього людського — їсти (і о, як він любив їсти!), спати (і хропів іноді, що Соломійку дивувало — хіба ангели хроплять?), сміятися так голосно, що сусіди чули і всміхалися собі під носа. Він перехворів на грип і скаржився, що це жахливо, але Соломійка варила йому чай з медом і малиною, і він казав, що навіть грип вартий того, щоб відчути таку турботу.
Він порізав палець ножем, і вони разом дивувалися, що з нього йде справжня червона кров. Він підвернув ногу, біжучи за тролейбусом, і тиждень кульгав, але всміхався, кажучи: "Це ж означає, що я живий!"
А найголовніше — він був щасливий. По-справжньому, глибоко щасливий. Щоранку прокидався, дивився на Соломійку поруч і дякував небесам — тим самим небесам, з яких спустився, — за кожен новий день.
Іноді, вночі, коли він думав, що Соломійка спить, він тихенько шептав:
— Дякую. За те, що дозволили мені лишитися. За те, що я можу любити. За те, що я можу бути просто людиною.
А Соломійка лежала поруч, теж не спала, і всміхалася у темряві. Бо вона знала: дива справді трапляються. Особливо у Львові. Особливо на Новий рік. Особливо для тих, хто має добре серце і вміє ділитися теплом.
І кожного тридцять першого грудня вони роздавали пряники усім охочим. Безплатно. З любов'ю. Вулиця збиралася біля їхньої пекарні, люди обіймалися, діляться теплом, і кожен знав: тут, у цьому маленькому закутку Львова, живе справжнє диво.
Диво, яке почалося з одного шарфа, подарованого незнайомцю на Ринку.
Диво, яке продовжувалося у кожному прянику, випеченому з любов'ю.
Диво, яке доводило: небеса іноді помиляються, але ще частіше — знають, що роблять.
Бо саме так янголи — колишні чи теперішні — творять дива на землі. Не магією. Не чудесами, що порушують закони природи. А простою людською добротою, яка, якщо подумати, і є найбільшим чудом із усіх можливих.