Розділ 4. План порятунку

Скільки у вас часу? — нарешті запитала Соломійка.
— До Нового року. Опівночі першого січня вони прийдуть за мною. Я маю повернутися.
— То маємо п'ять днів, щоб щось придумати.
— Щоб придумати що?
Соломійка усміхнулася — сміливо, рішуче.
— Як змусити небеса передумати.
Ті п'ять днів були найдивнішими. Вдень вони працювали у пекарні, яка процвітала все більше. А ввечері Соломійка розпитувала Гавриїла про всі правила небесні, про те, чи були винятки, чи хтось колись лишався.
— Були, — зізнався він тридцятого грудня, коли вони пили каву після закриття. — Дуже давно. Ангел міг лишитися людиною, якщо... — він замовк.
— Якщо що?
— Якщо його любов була настільки сильною і чистою, що сама ставала дивом. Якщо він робив щось настільки важливе для людей, що небеса визнавали: він потрібніший тут, на землі. — Гавриїл подивився на неї. — Але це траплялося раз на тисячу років.
— То зробімо диво, — рішуче сказала Соломійка. — У нас ще є день.
Тридцять першого грудня пекарня відкрилася не о п'ятій, а о третій ранку. Соломійка і Гавриїл працювали не зупиняючись. Вони пекли хліб, булочки, пряники — тисячі пряників. І на кожному Соломійка писала глазур'ю: "Щастя", "Любов", "Тепло", "Дім".
— Що ви задумали? — запитав Гавриїл, дивлячись на гори пряників.
— Побачите.
О восьмій ранку вони почали роздавати. Безплатно. Соломійка виносила кошики на вулицю — самотнім бабусям, безхатькам, дітям, які йшли до школи, перехожим. Кожному — пряник і усмішка.
— З Новим роком, — казала вона. — Хай у вас буде тепло і затишно.
Люди спочатку дивувалися. Потім усміхалися. А потім починали допомагати. Хтось приніс термос з чаєм для тих, хто на вулиці. Хтось — теплі ковдри. Студенти організували імпровізований концерт. Вулиця перетворилася на справжнє свято.
А Гавриїл стояв біля дверей пекарні і дивився на все це з таким виразом обличчя, ніби бачив найпрекрасніше у світі.
— Розумієте тепер? — підійшла до нього Соломійка. — Ви навчили мене творити дива. Не ангельською магією. Звичайною добротою. І тепер це робимо ми всі разом.
До вечора вся вулиця святкувала. Незнайомі люди обіймалися, діти сміялися, старенькі співали колядки. А пекарня "У Вербицьких" стала центром цього тепла.
О одинадцятій вечора, коли народ потроху розходився святкувати вдома, Гавриїл і Соломійка сиділи на лавці біля пекарні. Небо було зоряним, повітря — морозним і чистим.
— Годинник тикає, — тихо сказав Гавриїл.
— Я знаю.
— Але я щасливий. Що б не сталося — я щасливий. Бо я зустрів вас. — Він узяв її руку. — І бачив, як одна добра людина може змінити цілу вулицю. Це варто всього.