Розділ 3. Таємниця розкрита

— Гавриїле, — сказала вона одного вечора, коли вони замішували тісто на останню партію пряників, — ви дивний.
Він підвів голову.
— В якому сенсі?
— У всіх. Ви не їсте. Не мерзнете. Світитеся іноді. І взагалі — хто приходить допомагати незнайомцям у пекарню о п'ятій ранку?
Гавриїл помовчав, вимішуючи тісто.
— А якби я сказав, що я не зовсім... людина? — нарешті обережно промовив він.
Соломійка застигла.
— Що маєте на увазі?
Він зітхнув, відклав тісто і подивився їй у вічі.
— Я ангел, Соломійко. Справжній. Небесний. Мене послали сюди допомагати людям перед Різдвом. Це моя робота.
Вона мовчала. Потім сіла на стілець.
— Ангел.
— Так.
— Справжній ангел.
— Угу.
— З крилами і всім таким?
— З крилами. Але я їх ховаю. Вони заважають у пекарні. — Він невпевнено усміхнувся.
Соломійка потерла обличчя руками.
— Господи. Я місяць не сплю нормально, перепрацьовуюся, і мені вже янголи мерехтять.
— Ні, ні, — Гавриїл сів поруч. — Ви не божеволієте. Я справді ангел. Можу довести.
— І як?
Він встав і відступив на кілька кроків. Потім за його плечима розгорнулися величезні білі крила. Вони заповнили всю пекарню м'яким сяйвом, і Соломійка відчула, як по шкірі побігли мурашки.
— Господи Ісусе, — прошепотіла вона.
Гавриїл сховав крила.
— Вибачте. Не хотів вас лякати. Просто... ви запитали.
Вона мовчала, намагаючись збагнути. Ангел. У її пекарні стоїть справжній ангел і місить тісто. Це було найдивніше, що траплялося з нею за все життя.
— Чому ви мені допомагаєте? — нарешті запитала вона. — У Львові тисячі людей, які потребують допомоги. Чому саме я?
Гавриїл сів назад на стілець.
— Бо ви віддали мені шарф. Просто так, незнайомцю. Не замислюючись. — Він усміхнувся. — Знаєте, як рідко люди так роблять? Просто допомагають, не чекаючи нічого натомість? Мені сказали згори: знайди когось із добрим серцем і допоможи йому здійснити мрію. І я знайшов вас.
— У мене немає мрії, — буркнула Соломійка. — Є купа замовлень і втома.
— Неправда. У вас є мрія. — Гавриїл подивився на неї серйозно. — Ви мрієте, щоб пекарня процвітала. Щоб люди приходили сюди не лише за хлібом, а за теплом. Щоб це місце стало справжнім серцем вулиці. І щоб ви не мусили продавати його тій мережі.
Соломійка відчула, як защипало в очах.
— Звідки ви знаєте?
— Я ангел. Моя робота — знати, чого люди бажають насправді. — Він взяв її руку — його долоня була теплою і міцною. — Дозвольте мені допомогти. До кінця. До Нового року.
Вона кивнула, не довіряючи своєму голосу.
Наступні дні були схожі на казку. Гавриїл не лише пік — він перетворив пекарню на диво. Замовлення виконувалися з легкістю, яка здавалася неможливою. Клієнти приходили і йшли задоволені, а потім поверталися, приводили друзів.
Десь у повітрі з'явився аромат, який був більший за звичайний запах випічки. Щось тепле, домашнє, що змушувало людей усміхатися, ще не зайшовши всередину.
— Це ви робите? — запитала Соломійка.
— Трохи магії, — підморгнув Гавриїл. — Ангельської. Некомерційної.
А ще вони розмовляли. Про все на світі. Гавриїл розповідав про небеса — як то дивно звучало! — про інших ангелів, про свою роботу. Про те, як він допомагав людям через століття, у різних містах, у різних країнах.
— А чому саме зараз Львів? — запитала Соломійка.
— Бо Львів особливий, — просто відповів він. — Тут віра і тепло живуть у кожному камені. Тут люди ще пам'ятають, що таке справжня доброта. І тут живете ви.
Щось у його голосі змусило Соломійку зупинитися, відклавши качалку для тіста.
— Що ви маєте на увазі?
Гавриїл відвернувся, але вона бачила, як почервоніли його вуха.
— Нічого особливого.
— Гавриїле.
Він зітхнув і обернувся.
— Соломійко, я... Мені не дозволено. Ангелам не дозволено закохуватися у людей. Це правило. Давнє, непорушне. — Він подивився їй у вічі, і в його погляді було стільки жалю. — Але я, здається, закохався. У вас. У ваше добре серце, у вашу працьовитість, у те, як ви усміхаєтеся, коли пряник виходить ідеальним. І це... це проблема.
Серце Соломійки калатало так голосно, що вона була певна — він чує.
— А що буде, якщо ангел закохається?
— Зазвичай мене б забрали. Відкликали. Я більше не зміг би тут бути. — Його голос тремтів. — Але я не хочу йти. Вперше за всі століття я не хочу виконувати правила.
Соломійка підійшла ближче. Поклала долоню на його щоку.
— А якщо я теж закохалася?
Гавриїл заплющив очі, притуляючись до її руки.
— Тоді це найкраще, що могло статися. І я готовий боротися за право лишитися.
Вони стояли так, у тиші пекарні, серед запаху кориці та ванілі, і світ навколо ніби завмер. За вікном падав сніг, Львів готувався до свят, а тут, у маленькій пекарні, розгорталася історія, якої не мало бути.