Розділ 2. Незвичайний помічник

 Вже наступного дня, коли вона відкривала пекарню, Гавриїл  стояв біля дверей. Все в тій самій білій сорочці (хоча тепер із шарфом), з усмішкою і невеликим букетиком зимових троянд.
— Доброго ранку, — сказав він. — Я повернути шарф.
— О п'ятій ранку? — Соломійка підняла брову. — Ви що, взагалі не спите?
— Іноді сплю, — відповів він невизначено. — Але сьогодні вирішив, що краще прийти рано. І приніс квіти, як подяку.
Соломійка взяла букет — троянди були свіжі, ніби їх щойно зрізали, хоча де у Львові взимку знайти такі квіти, вона не уявляла.
— Дякую. Гарні. — Вона відімкнула двері. — Хочете кави? Я якраз ставлю.
— З радістю.
Вони зайшли всередину. Пекарня була маленькою, затишною, з червоною цеглою на стінах і дерев'яними лавками. Пахло свіжим хлібом, корицею та ваніллю.
— Ого, — Гавриїл озирнувся. — Тут так... тепло. Не лише від печі. Взагалі тепло. Душевно.
Соломійка усміхнулася, ставлячи турку на вогонь.
— Дякую. Це сімейна справа. Ще прадід відкрив цю пекарню. Правда, за комуністів довелося закрити, але тато з мамою відновили. А тепер я тут господиня.
— А батьки?
— Переїхали до Канади, до сестри. Кажуть, там тепліше. — Вона знизала плечима. — А я лишилася. Не можу кинути пекарню. Це ж наша історія.
Гавриїл кивнув, розглядаючи старі фотографії на стіні — покоління Вербицьких у білих фартухах, біля печей, із паляницями у руках.
— Розумію. Історія — це важливо. Коріння.
Вони пили каву і говорили. Про Львів, про пекарство, про те, як важко вести маленький бізнес у великому місті. Гавриїл слухав уважно, ставив правильні питання, і Соломійка несподівано для себе розповіла йому про всі свої проблеми.
Про те, що велика мережа пекарень хоче викупити приміщення. Що пропонують добрі гроші, але вона не хоче продавати. Що замовлень побільшало, але вона сама не встигає, а найняти когось — немає грошей. Що перед Новим роком треба виконати сто замовлень на пряники, а вона фізично не знає, як встигнути.
— Можу допомогти, — несподівано сказав Гавриїл.
Соломійка моргнула.
— Що?
— Допомогти. З пряниками. З пекарнею. У мене є вільний час.
— Та ви ж, напевно, туристом працюєте, чи гідом...
— Ні, — він усміхнувся. — Я... волонтер. Так можна сказати. Допомагаю людям. Без оплати.
— Без оплати? — Соломійка скептично глянула на нього. — Та що ви, я не можу...
— Можете. Я справді хочу. — Він подивився їй у вічі, і в його погляді було стільки щирості, що вона здалася.
— Ну добре. Спробуємо. Але якщо намуруєте тісто — виженю.
Він розсміявся.
— Постараюся не мурувати.
І от почалося найдивніше Передноворіччя в житті Соломійки. Гавриїл приходив щоранку о п'ятій — завжди точно, завжди усміхнений. Він виявився дивовижним пекарем. Тісто у його руках ставало ідеально пухким. Булочки виходили рівненькі, наче з картинки. А пряники — Господи, такі пряники Соломійка не пекла навіть сама.
— Де ви навчилися так пекти? — запитала вона третього дня, дивлячись, як він майстерно формує кнедлики.
— Давно, — відповів він невизначено. — Дуже давно. Можна сказати, відтоді, як світ існує.
— Що?
— Жартую, — швидко поправився він. — Просто люблю пекти. Це як творити щось гарне і корисне одночасно.
Але Соломійка помічала дивні речі. Гавриїл ніколи не їв. Ну, тобто зовсім. Каву пив, але їжі не торкався. Казав, що не голодний, що вже снідав. Він не мерз — навіть коли вони відчиняли двері і всередину врівався зимовий вітер, він стояв у своїй тонкій сорочці і не здригався.
А ще іноді, коли він думав, що вона не бачить, навколо нього з'являлося ледь помітне сяйво. Ніби він світився зсередини.