Розділ 1. Зустріч на Ринку

Коли Соломійка Вербицька вперше побачила його, вона подумала, що то якийсь божевільний турист. Бо хто ще може стояти посеред Площі Ринок у двадцятиградусний мороз без куртки, в одній білій сорочці, і усміхатися, ніби надворі тепле літо?
Соломійка саме поверталася з ранкової закупівлі на Краківському ринку — торби були повні свіжих яблук для штруделя, мішечки з корицею та мускатним горіхом гойдалися у кишенях її старої куртки. Вона поспішала, бо о п'ятій ранку треба було вже стояти біля печі, а зараз було лише четверту. Передноворічний сезон — не жарти, замовлень стільки, що голова обертом іде.
Але той чоловік... він стояв біля фонтану, задер голову до неба, дивився на сніжинки, що танцювали у світлі ліхтарів, і усміхався. Просто усміхався, ніби бачив щось дивовижне, невидиме для інших. А на ньому — тільки біла сорочка. Навіть не светр, не куртка. У такий мороз!
— Добродію, — покликала вона, зупинившись, — вам погано? Може, швидку викликати?
Соломійка не була з тих, хто просто проходить повз чуже горе. Баба Параска, царство їй небесне, завжди казала: "Соломійко, ти маєш золоте серце. Тільки стеж, щоб тобі його хтось не обдурив". Але Соломійка вірила, що краще сто разів допомогти тому, хто не потребує, аніж один раз пройти повз того, хто справді потребує.
Він обернувся, і Соломійка мимоволі затамувала подих. Такого красивого чоловіка вона ще не бачила. Високий, світловолосий, з очима кольору весняного неба — того особливого львівського неба, коли після дощу виглядає сонце і все місто ніби оновлюється. І всміхається так, ніби знає якусь таємницю, про яку всі інші забули.
— Дякую за турботу, — сказав він м'яко, і голос у нього був такий... теплий. Ніби мед із молоком. — Але зі мною все гаразд. Просто милуюся містом. Воно прекрасне у снігу.
— Прекрасне-то прекрасне, але ви замерзнете! — Соломійка поставила торби і скинула з себе шарф — той самий, в'язаний, що мама надіслала торік із Канади. — На, хоч шию прикрийте. А то простудитеся, і ніякі пряники вам не допоможуть.
Він здивовано подивився на шарф, потім на неї. І в його очах з'явилося щось таке... дивне. Ніби він уперше у житті бачив, як хтось просто так віддає свою річ.
— Ви віддаєте мені свій шарф? Просто так?
— А що, маю продати? — вона сіпнула очима. — Бачу, що людина мерзне — допомагаю. Так нормальні люди роблять. Та й узагалі, у мене дома ще три таких є. Мама любить в'язати, коли телевізор дивиться.
Він взяв шарф — і Соломійка помітила щось дивне. Його пальці були теплі. Не холодні, як мали б бути після стояння на морозі, а теплі. Ніби він щойно вийшов із затишної кімнати, де гріла піч.
Гавриїл обережно обмотав шарф навколо шиї, і Соломійці здалося, що він робить це вперше. Трохи незграбно, але з такою увагою, ніби це найцінніша річ у світі.
— Як вас звуть? — запитав він, і в голосі прозвучала щира цікавість.
— Соломійка. Соломійка Вербицька. А вас?
— Гавриїл. — Він знову усміхнувся тією своєю загадковою усмішкою. — Просто Гавриїл.
— Файно ім'я, — кивнула Соломійка. — Старе таке, справжнє. Зараз усі Максимами та Матвіями називають дітей, а Гавриїл — то рідкість. Ви не звідси, так?
— Можна і так сказати, — він обережно відповів. — Я... подорожую. Багато де бував. Але Львів... — він знову задер голову до неба, — Львів особливий. Тут навіть сніг інакше падає. З любов'ю.
Соломійка розсміялася.
— Ви поет, чи що? З любов'ю, каже. Та то звичайний сніг, добродію Гавриїле. Холодний і мокрий, коли в чоботи затече.
— Може, і звичайний, — погодився він. — Але від того, хто на нього дивиться, залежить, чи він просто мокрий, чи справді особливий.
Вона хотіла щось відповісти, але глянула на годинник і ахнула.
— Господи! Вже четверта п'ятнадцять! Мені бігти треба, а то тісто не встигне підійти до відкриття. — Вона схопила торби. — Файно. Ну то не хворійте, Гавриїле. І шарф не забудьте повернути, коли побачимося. Хоча, може, й не побачимося, — додала вона чесно. — Львів великий, люди втрачаються.
— Зачекайте! — окликнув він, коли вона вже відійшла на кілька кроків. — А де вас можна знайти? Щоб повернути шарф.
Соломійка махнула рукою у бік вулички збоку Ринку, туди, де між високими кам'яницями ховалася її маленька пекарня.
— Пекарня "У Вербицьких". З Ринку сверніть на Вірменську, потім друга вуличка наліво. Побачите вивіску — там паляниця намальована. Прийдете коли-небудь, поверну. Хоча навряд чи, — додала вона з усмішкою. — Туристи зазвичай один раз побачать Ринок і далі їдуть. Але якщо схочете справжніх львівських пряників — заходьте. Найкращі у місті печемо.
І пішла, не озираючись. Торби важкі, ноги мерзнуть, а у голові вже список справ прокручується — тісто замісити, піч розпалити, глазур приготувати, замовлення для пані Ярославі на сімдесят пряників до корпоративу перевірити...
Але десь на краєчку свідомості засіло відчуття, що щось сталося. Щось важливе. Той Гавриїл — він справді був якийсь особливий. Не лише красивий, хоча й красивий теж. А якийсь... світлий. Ніби він не зовсім з цього світу. Ніби навколо нього було м'яке сяйво, яке очі не ловлять, але душа відчуває.
"Та годі, — одсмикнула себе Соломійка, коли вже відмикала двері пекарні. — Напридумувала тут. Просто гарний хлопець, і все. Мабуть, актор якийсь, або модель. Такі красиві зазвичай нормальними людьми не бувають. А мені до красунів немає часу — пекарня не сама себе веде".
Але коли вона засвітила світло у пекарні і побачила своє відображення у старому дзеркалі біля входу — на обличчі грала усмішка. Перша усмішка за весь цей божевільний передноворічний тиждень.
І ще вона помітила, що торби з продуктами якось стали легшими. Ніби хтось невидимий допоміг їх донести. Хоча це, звісно, була дурниця. Просто адреналін від зустрічі з незвичайним незнайомцем.
Соломійка скинула куртку, зав'язала фартух і підійшла до великого дерев'яного стола, де вже чекала на неї велика миска для тіста. Пекарня "У Вербицьких" прокидалася до нового дня. А десь там, на Ринку, білокрилий незнайомець все ще стояв у подарованому шарфі і дивився на сніг, що падав з любов'ю на старе місто.
І якби Соломійка знала, що це не остання їхня зустріч, і що той шарф насправді став початком найдивнішої історії у її житті — вона б, мабуть, не пішла так швидко. Або навпаки — побігла б ще швидшим кроком, бо не кожна людина готова до дива, навіть якщо воно стоїть просто посеред Ринку у білій сорочці і усміхається знаючою усмішкою.
Але вона не знала. Поки що. А Львів навколо готувався до свят, і у повітрі витала та особлива передноворічна магія, коли все можливе — навіть зустрічі, яким не судилося б статися, навіть історії, які здаються неможливими.
Особливо у Львові. Де навіть сніг падає з любов'ю.