Знову дихати.

      З екскурсії пройшло кілька тижнів, здавалось все було чудово, Янгол на цім митті забула про парі, вона влилась у цей світ ніби так і повинно бути. На вулиці ставало дедалі тепліше, але все ще приходилось ходити у куртках. Але у якийсь день Нікі доволі дивно себе повела та майже всіх оминула і не підходила. Янгол була здивована, а от Смерть зовсім таковим не здавався, ніби все йшло і досі по плану.

- Смерть, що сталось? Ти не знаєш чому так Нікі себе повела?

- Янгол, а ти сама не знаєш?

- Що я маю знати?

- Те що у неї є проблеми. Ти пам’ятаєш?

- Звичайно я це пам’ятаю.. – вона незадоволено відвела погляд, вона декілька секунд подумала і перевела назад погляд на Смерть. – Ти якось замішаний у цьому я права?

- Хм…Якщо я скажу так, ти образишся? – Смерть посміхнувся.

- Як ти можеш?!

- Не забувай про наше парі Янголятко. Я повинен це робити, щоб досягнути перемоги, я завжди так роблю із людьми подібного типу.. Я нашіптую їм тихі приємні слова про себе, про тиху гавань що вони знайдуть нарешті. Що там десь по ту сторону буде набагато краще аніж в цьому болісному світі де так відносяться жорстоко до тебе. І ти знаєш, що це правда. Життя жорстоке, як і я.

- Ні-ні…Не може бути…- у Янгола підкотились сльози до очей дивлячись на свого друга, і вона знову і знову його бачила..Нічого іншого не було це справді він. Він завжди так казав і нічого не приховував.

- Може бути. – Він розвернувся і продовжив свій шлях.

 Нервово набираючи номер подруги вона намагалась додзвонитись, але лише отримувала «Абонент поза зоною досяжності, будь ласка передзвоніть пізніше.» Сльози не стримано котились по щоках, а страх пробивав усе тіло, у голові все паморочилась. Думки проносились «Де вона?»,« Де могла сховатись?»,« Із нею все добре», «Чи встигну я?». Поки Янгол проносилась по вулицях шукаючі знайому фігуру, але і натяку на це не було. В пам’яті проносились усі згадки, усе що вони встигли зробити, і наскільки вона стала для неї близькою, відчай покривав усе. Зараз було все одно було на те трикляте парі, зараз було важливо не втратити людське життя. Вона судомно перебирала згадки де ж Нікі могла сховатись, чи вирішити завершити власне життя. І різко виник спогад, покинутий високий міст…Над котрим була прірва, там часто нікого не було, вона швидко дісталась цього місця, але сонце вже заходило за обрій. І нарешті вона побачила знайому фігуру у червоній курточці й шарфику що трималась за поручні моста вглядаючись у безодню, а по щоках текли сльози котрі скрапували униз.

- Нікі! Ні, будь ласка, зупинись! Нарешті я тебе знайшла!

- Навіщо ти мене знайшла…? Вже не важливо..Будь ласка, йди…Я..це буде так егоїстично з мого боку… - її руки сильно затрусились, а потік сліз став ще більшим.

- Нікі ти повинна жити! Будь ласка! Я молю тебе!

-Навіщо? Навіщо до чортів мені це робити! – цей викрик шокував Янгола. – Я.. Я нікому не потрібна, я проблема котра всім заважає…Я лиш неприємність що не повинна була народжуватись.. Власна матір знущається наді мною, коли в останній раз я чула теплі слова від неї..? Обійми?...Я завжди чула критику, я завжди роблю щось не те! Я..недостатньо все роблю…Я так мрію..Мрію про нормальне життя… Я не хочу.. Не хочу помирати..справді не хочу, але я втомилась від цього гніту, я втомилась що навіть батько мене не чує. Я втомилась від цієї болі…Чому? Чому я не заслуговую любові?..- Вона нахилила голову і що дужче закричала, груди стиснулись від болі в обидвох, зараз вона прямо зараз планувала це зробити.

- Ти! Ти мені потрібна Нікі! – Янгол судомно зняла куртку і її крила показались, величезні та білі крила, а з очей текли сльози. – Ти моя надія! Ти та що дала мені також сяйво життя! Ти можеш це, ти повинна… Нікі…Ти неймовірна..Ти…Повинна жити, твої таланти, мрії, думки. Є завжди людина що чекає на тебе і любить, але в першу чергу ти потрібна сама собі. Не завершуй це життя так…Просто треба трошки почекати.. – вона розвела руки для обіймів.

Нікі здивовано дивилась на неї, все трусилось, а рот був відкритий, ухопившись міцніше за поруччя вона зібралась перелізти, але різко ноги зіслизнули, почувся крик.

- Нікі! – Янгол підлетіла і схопила сильніше Нікі за руки, а вона в свою чергу вчепилась у неї настільки сильно наскільки могла. Коли Янгол її витягли вони впали на землю.

-Янголе..! – шмигаючи вона уткнулась у Янгола – дякую…дякую…

- Живи…Живи… - вона утиснулась у маківку Нікі та притиснула її дужче до себе. – Я поруч..я завжди буду поруч..

- Ти підеш? Але куди? Не йди, будь ласка!

- Мені вже пора…Але..я буду завжди поруч, бо це я повинна тобі дякувати за те що зробила для мене..Ти подарувала мені мрії, а ще також розуміння наскільки життя прекрасне… Я знаю, що на твоєму шляху ще предстане багато проблем, але ти їх подолаєш. Я знаю це.

- Угу… - Нікі сумно посміхнулась, але вона розуміла усе.

Вони вдвох підвелись у знову обійнялись, Янгол огорнула Нікі до себе своїми крилами, а у її руках з’явився невеличкий вогонь.

- Це тобі на пам’ять про мене..- Вона усміхнулась і акуратно помістила його у душу Нікі.

Вона тихо ахнула і промовила:

-Я буду берегти його…- Вона притиснула до грудей руки та почала дивитись на Янгола що віділлялась.