Мрії

Зайшовши у потрібний клас Янгол огляділась і замислилась де їй присісти, Смерть вже підібрав місцинку ближче до Нікі, але вона була не впевнена чи варто так стрімко із нею зближатись. Нікі махнула рукою і показала на місце позаду щоб та присіла. Янгол тихою і непримітною ходою вже опинилась позаду.

- Ти така елегантна… Я майже і не помітила як ти підійшла! – Нікі щось акуратно вимальовувала у своєму блокноті, здається це був силует лисички із дівчинкою

- Я.. Дякую… То ти малюєш?- Янгол відвела погляд, а на щоках з’явився легкий рум’янець. Вона схилилась над партою Нікі, щоб ближче роздивитись малюнок.

- О так – тепер зашарілась і Нікі, вона повернула блокнот до Янгола і Смерті що тільки підійшов.

-Як гарно ти малюєш!

У їхній малій компанії пронісся тихий сміх. А по класу рознісся шепіт що вони дуже швидко утворили свою компанію, деякі люди підходили й намагались завести розмову, але довго це не виходило робити. Але звичайно Нікі відходила час від часу і до своїх подруг, бо не могла їх полишати. Але їх компанія їй тепер здавалась такою блідою, чомусь коли прийшли ці двоє їй стало набагато краще, ніби вона може дихати хоч деякий час.

Промайнув день, за сьогодні вони встигли вивчити усі коридори школи та навіть обговорити шкільну історію. Школа знову почала спустошуватись, але трійця вже вийшла застьобуючи курточки на ходу і прямуючи по довгих стежках, щоб подовжити хоч трішки час перебування разом. Самотності серця знову не хотілось відчувати Нікі, так ті подруги що були також були близькими, але ті що за кілька днів буквально розуміють її з полу слова, чи підтримують, важко не починати прив’язуватись.

Проходили дні, тижні у якийсь момент Смерть вирішив взяти відгул і залишився вдома відпочивати сказавши Янголу що так він дає їй “фору”, звичайно Янгол зрозуміла що він хоче всього-на-всього відлінькуватись, але подумала що це їй буде на користь. Вони гуляли разом із Нікі після школи іноді рахуючи сніжинки, Янгол глибоко вдихала повітря, останні тижні вона почувала себе неймовірно живою, це спілкування, нові хобі призводили у ній нові почуття, а очима вона вловлювала кольори веселок, із часом вона почала сумувати за власними крилами та польотами, вона ніколи не цінувала це по справжньому, але коли зараз це забрали вона зрозуміла як цінувала ті моменти вільності. У якийсь момент зеленоока спитала:

- Слухай… А ким ти хотіла б стати?

-Ким хотіла б стати? – Янгол здивовано поглянула на неї, вона схрестила руки на грудях і зітхнула. – а до чого ти це питаєш?

- Ну… Я думаю за власну професію, і в мене так багато можливостей, але все ніяк не можу вирішити, а мені цікаво чи є в тебе якісь думки з приводу себе?

- Можливо якимось лікарем чи психологом…

- Згодна, ти підходиш на ці ролі.

- Я-то?

-Ти-то

- Я не знаю..

- Але ж ти сама сказала що хочеш!

- Я сказала що можливо, я сама також може не впевнена – вона опустила очі в підлогу, вона задумалась в котрий раз, а чи був у неї вибір ставати янголом?

- Ти така правильна і строга, але водночас і добра і вмієш підібрати правильні слова.

- Ти справді так думаєш?

- Чи брехала я тобі б? Ти справді мене дивуєш – вона опустила очі ніби щось згадавши.

-Я вдячна за це…

-  Не будь вдячною за подібне – вона усміхнулась і заключила у міцні обійми Янгола. – Дякую що ти поруч… Спілкування із вами мене рятує

Янгол помітила, що останнім часом їхня підопічна все менше посміхається фальшиво, лише справжні посмішки щастя. Від цього у самого Янгола з’явилась щаслива посмішка, вона сама навіть цього не помітила.

 - Нарешті я побачила твою посмішку! А знаєш яка вона в тебе гарна? – Нікі радісно захіхікала.

- Еее! Не правда – На щоках Янгола з’явився легкий рум’янець від сорому, вона прикрила рот рукою і відвела погляд.

-Вибач, просто я не втрималась!

-Ах, не втрималась значиться…. – Янгол повільно нахилилась і із хитрістю в очах почала набирати в руки хрумкий сніг, він із легкістю скомкався в ідеальний шар.

- Хм…? – Нікі спостерігала за Янголом і лиш додумувала що зараз станеться як прям в живіт прилетів сніжок, слідом вона ахнула. – Ах, так ти мені війну сніжну оголошуєш? – вона була у рукавичках через котрі виднілись пальчики, але без страху, що зараз руки будуть в голках холоду вона нагребла снігу зліпила невеличку кульку і кинула її в Янгола.

- О так!

Розгорілась палка ворожнеча між ними. Лунав сміх по всьому двору, а дівчата то ховались за деревами то виглядали, щоб завдати удару ідеальною сніговою кулькою. Не лише в казках буває таке чи не так..? Дівчата весело оббігали стовбура засніжених дерев кидаючись снігом, із рота виходила пара, а часу все не вистачало на віддишку. Але зараз нічого страшним не здавалось, ані холод, ані темні провулки що опускались на землю із сутінками. З веселим сміхом подружки увалились у кучугури. З важким диханням дівчатка дивились у нічне небо де яскраво сяяли зірки, а у їхніх очах вони відбивались.

-Наскільки зараз пізно що ми бачимо зараз зірки?.. – спиталась Янгол.

- Мабуть, це не так важливо.. – Нікі простягнула руки в небо ніби виражаючи бажання доторкнутись до зірок.

-Чому?... А чи не чекають на тебе хтось? – вона повернула голову, вивчаючи вираз обличчя Нікі.

-Ніхто…ніхто мене не чекає вдома, чи, мабуть, я отримаю чергову порцію завід…

-Завід?

- Ага, ну… - її погляд цілковито захопили зірки, але вуха і душа все ще були поруч із Янголом, а також слова… І різкий біль на душі.

Янгол тихо вичікувала відповіді Нікі, а сніг з неба почав опадати ніби пір’я з подушки. На цьому фоні зірки набагато яскравіше засяяли, ніби хотівши виділитись серед білої пелени що почала окутувати місто. Але через сніг зовсім не було змоги дивитись на осяйні зорі, очі закривилась коли білі пелюстки припали на очі. Вони лежали у снігу прислуховуючись і не відкриваючи очей. Десь у вікнах роздалось стукання пальців на клавішах піаніно, так спокійно… Зима зараз не здавалась такою холодною чи мерзлою, скоріше блискучою і білою. Янгол відчувала вир емоцій що був у Нікі на душі, але в цей раз і Янголу цей біль передавався, ці важкі думи що повернули до реальності. Постійні нав’язливі думки, проблеми сімейні, душевний біль і протистояння. Це ще мала частина те що відчувала вона, не передати навіть найтоншими словами цей душевний біль котрий хотілось так заглушити. Нарешті як тільки Нікі зібралась із силами сніг перестав йти давши змогу знову поглянути на зорі.