7

Дайнека прокинулася у кімнаті заїжджого двору ще до світанку. В такий час село вже прокидалось, а місто ще мирно спало. Дівчина походила по кімнаті, розминаючи затеклу спину, розчесала пальцями незвично коротке волосся і почала одягатися. Серце швидко стукало, передчуваючи справжні поєдинки.

Але особливо чекало на Нього. Сьогодні Дайнека побачить Його. Вперше за десять років. Хоч би і Він побачив її. Хоч би дізнався, як вона ненавидить Його.

Вона битиметься до останнього за місце в Його охороні, щоб убити Його власноруч. Останні десять років вона уявляла собі, як уб'є Його. Спочатку хотілося швидко позбавити світ від такого породження темряви, але з роками прийшло усвідомлення, що вбивати краще повільніше, впиваючись передсмертними стогонами. А тепер їй здавалося краще позбавити його якихось важливих йому органів, понівечити та залишити жити. Нехай відчує себе на її місці.

Дівчина присіла навпочіпки, в обличчя довірливо тицьнув мокрий ніс і полоскотав щоки вусами. Вона посміхнулася і погладила собаку, потім взялася за збори. Обмотавши себе тканиною, так щоб груди максимально зрівнялися з плоским животом, Дайнека накинула чоловічий одяг. Волосся зібрала у хвіст і вийшла з кімнати. Безшумні кроки сходами не привернули нічиєї уваги, і дівчина покинула заїжджий двір. Знічев'я довелося гуляти містом. Дайнека роздивлялася навкруги, помічала, що змінилося, а що залишилося тим самим. Вона не шкодувала, що не жила у столиці. Ніколи не підтримувала розмови сільських дівок, які мріяли переїхати до міста, а краще – до столиці. Для неї це місце асоціювалося лише зі смертю та з кривавим імператором, якого вона поклялася знищити.

Коли нарешті піднялося сонце, Дайнека підійшла до замку. Тут уже збиралися люди.

У животі неприємно лоскотало очікування. Дівчина зупинилася, перевела дух і рушила повз натовп до воріт, біля яких зімкнули алебарди знайомі стражі.

Поруч із ними чекав на ученицю Гілберт. Він побачив Дайнеку і, підійшовши до неї, схопив за руку та потягнув убік.

— Страшно? — насмішкувато поцікавився майстер. Дайнека просто кивнула. — Зараз тут переважно учасники і ті, хто хочуть зайняти найкращі місця, тож придивись, може, передумаєш?

— Мені не можна передумати, майстре. Коли турнір розпочнеться?

— Скоро, Неко. Незабаром вже покличуть учасників.

Майстер не обдурив, і буквально за чверть години ворота відчинилися, першими вийшли дюжина вартових у темних латах, у яких зараз був і майстер, а за ними з'явився старий пухкий секретар, який записував претендентів напередодні. Він прокашлявся і напрочуд гучним голосом зачитав імена. Один за одним крізь зібраний натовп пробиралися кремезні чоловіки та один за одним проходили повз варту. Кадму Дайнека на якийсь час залишала майстру й собака зараз жалібно дивилася на господиню, виляючи хвостом. Дівчині доводилося заспокійливо гладити її по загривку. Гілберт міцно тримав тварину за новий нашийник.

— Удачі, Неко, — наостанок прошепотів майстер. Він підтис губи, а потім просто обернув вихованку до себе і міцно обійняв, але відразу відпустив і підштовхнув до воріт. — Бережи спину.

— Нек Тезерський! – нарешті озвучив придумане Дайнекою ім'я секретар і закрутив головою. Дайнека підійшла до вартових і спробувала пройти, але ряд стиснувся щільніше:

— Ти не заблукав, малюче? — насмішкувато поцікавився чоловік з родимою плямою на щоці.

— Я Нек Тезерський, — прозвучав хрипкий голос, що давав змогу впевнено визначити говорить чоловік чи жінка, але все ж чоловічий одяг, коротке волосся і стиснуті губи сформували образ якщо не чоловіка, то хлопця.

— А чи не замалий ти для таких ігор? — розреготався вартовий, а за ним розсміялися інші стражі і деякі з натовпу, що зібрався біля брами.

— Пусти мене!

— А як не пушу, то що зробиш? Заплачеш? – скривився страж. Сміх посилився. З-за спини полетіли крики: «Куди ти такий маленький?», «Йди додому, хлюпику!», «Як тебе мамка з дому випустила одного?». Дайнека повільно вдихнула і хотіла вже збити кількох вартових з ніг, але пролунав голос секретаря:

— Пропустіть його!

Вартові хоч здивувалися, але розступилася. Дайнека пройшла вперед, масажуючи напружені зап'ястя, але без оклику в спину не обійшлося:

— Май на увазі – віддирати тебе від арени ніхто не буде.

— Подивимося хто мене зможе по ній розмазати, — сама до себе тихо прошепотіла Дайнека і посміхнулася.

Усіх учасників завели у просторе порожнє приміщення перед входом на арену та наказали сісти на лавки. Дайнека примостилася на самому краю біля стіни і спідлоба спостерігала за конкурентами. З'явився секретар у супроводі варти і зачитав з аркуша:

— Всім вам надається право взяти участь у турнірі за право служити в особистій охороні Темного лорда. Кожен із вас може вибрати собі зброю після виходу на арену. Обмежень у техніці бою немає, немає заборонених ударів. Переможець може вбити чи помилувати переможеного за власним бажанням. Тепер ті, чиї імена я назву, після першого звуку рогу пройдуть і стануть біля протилежного входу на арену, де чекатимуть оголошення свого імені. Ті, що залишилися, після звуку роги вишикуються біля цього входу.

Далі прозвучали імена. Дайнеки між ними не було і вона спокійно розсілася на лаві. Приміщення наполовину спорожніло. Бійці зрозуміли, що між собою вони сьогодні битися не будуть і розговорилися, чекаючи наступний звук рогу. Арена почала наповняться людьми. І ось нарешті пролунав довгоочікуваний гул. Претенденти піднялися з лавок і попрямували до воріт, у яких чергували стражники. Був серед них і той з родимою плямою. Він побачив Дайнеку і безмежно зрадів:

— Ти ще тут, ховраше!

Дівчина сперлася спиною об стіну і відвернулася. Чоловік образився:

— Ти що не розмовляєш зі мною? Уявив себе майстром бойових мистецтв? Чи вже вирішив, що пройшов в особисту?

— Мене хоч за цю браму впустять, на відміну від тебе! — Дайнека встигла змінити голос, коли звук уже майже зірвався з губ, але ніхто нічого не помітив.