6

До столиці дісталися за три дні. Коли міські стіни вже було добре видно, майстер та його учениця завернули з дороги.

— Ось твій одяг, — почав розвантажувати одну зі своїх сумок чоловік, викладаючи названі предмети перед дівчиною, вона старанно за цим стежила. — Цією тканиною обмотаєш груди. Одяг буде завеликий, але це щоб усе приховати. Роздягатися так навіть не думай. І…

— Що? — охоче підвела голову Дайнека.

— Волосся, — очима майстер вказав на косу дівчини. Учениця зітхнула й опустила погляд, але за мить бадьоро перепитала:

— Обрізати потрібно коротко?

— Я скажу, що привіз тебе з далекої провінції півночі, а там заведено хлопцям носити короткі хвости.

— Як у вас? — усміхнулася дівчина. Майстер серйозно кивнув:

— Як у мене, — і простягнув учениці ніж. Дайнека, не сумніваючись ні хвилини, зрізала косу. Кінчики золотавого волосся тепер навіть не торкалися плечей.

— Чудово, — кивнув чоловік, підводячись з місця. — Тепер одяг.

Переодягнувшись у вільний чоловічий одяг із щільної тканини та попередньо приховавши свої груди, Дайнека підійшла до майстра. Чоловік простяг їй темну коротку стрічку, якою дівчина зав'язала хвіст на потилиці. Гілберт відійшов на крок і оглянув кінцевий результат, підібгав губи та взяв Дайнеку за руку, піднісши тильний бік її долоні до свого обличчя.

— Шкіра в тебе як для мешканки села дуже ніжна.

— Скажіть, що я син якогось управителя.

— І голос надто ніжний.

Дівчина кашлянула і вимовила нижчим і хриплішим голосом, напруживши м'язи:

— Менше балакатиму.

— Так краще, — схвалив майстер. Кадма навіть здивовано дзявкнула, почувши незнайомий голос замість звичного ніжного та дзвінкого.

Все ж таки жіночого у вихованці майстра було більше, але роздивитися її ближче Дайнека не дасть, у цьому чоловік був певен. Тепер головне було вибити для неї місце у відбіркових змаганнях.

Востаннє у столиці Дайнека була дуже давно і не можна сказати, що цей час їй було приємно згадувати. Опинившись на багатолюдній головній вулиці, дівчина згадала той сірий день, коли почула страшне «винен», і в голові запаморочилося.

— Що з тобою? — стурбовано обернувся майстер.

— Нічого, все нормально, — схаменулась дівчина. Глибоко вдихнула і знову вперто попрямувала далі вулицею, намагаючись наслідувати ході вчителя. Вона усією душею відчувала наближення до того, хто ночами мучив її у снах, чиї очі вона не забула навіть через десять років. Незабаром вони побачаться. Цікаво, чи Темний лорд впізнає її?

Гілбер з ученицею наблизилися до величезного темного замку, що підняв до неба гострі чорні шпилі. Біля воріт стояла варта. Спочатку, помітивши подорожніх у запиленому дорожньому одязі, вони зімкнули алебарди, перекривши дорогу, але за мить розглянули ближче та посміхнулися:

— Здоров будь, Гілберте, ми давно тебе не бачили! — вони по черзі потиснули майстру руку.

— А хто вам винен, що вештаєтеся вічно незрозуміло де? — дружно насміхався з приятелів чоловік. Потім вояки звернули увагу на супутника товариша, і почали зацікавлено розглядати. Дайнека трохи підібгала губи та вперла руки в боки, відповідаючи вартовим гордовитим суворим поглядом. Собака слухняно присів біля її ніг. Майстер завмер, чекаючи реакції товаришів по службі, якщо вони приймуть дівчину за хлопця, то у них є шанс.

— А це ще хтось із тобою?

— Аж ніяк родича прилаштувати вирішив?

— Ну не родича, — заспокоївшись, видихнув майстер, — Скоріше земляка, але дійсно вирішив прилаштувати. Хлопчина з мого рідного містечка. Хотів спробувати сили та пробитися в особисту.

— В особисту? — вартові ще раз зміряли Дайнеку поглядами та розреготалися. Майстер жестом показав дівчині, що все гаразд. Кадма лиш хрипко загарчала, готова кинутися вперед, але дівчина притримала її за загривок, охолоджуючи запал.

— Ну і чого іржете, тільки хлопця мені розсердите. Що, забули, якими ми у його віці були? Нам теж хотілося стрибнути вище!

— Так, пам'ятаємо, — добродушно обізвалися мужики. — Тільки ми вже восьмий день спостерігаємо які саме люди хочуть пробитися в Його особисту охорону! Такі пики – в три обхвати. Тому і боїмося, що не потягнути твоєму хлопчику. Нехай просто у військо йде. Або краще одружується.

— На дівку скочити завжди встигну, а спершу можна й випробувати вдачу, — ризикнула вклинитися у розмову Дайнека чужим хрипким голосом. На неї подивилися вже з іншим виразом очей, але відповіли так само майстрові:

— Ну що ж, йдіть записуйтесь. Ви ледве встигли, завтра вже турнір розпочнеться.

Майстер кивнув, і вони з ученицею рушили далі.

— З секретарем я розмовляю сам, — попередив чоловік, Дайнека скривилася.

Розмова була недовгою. Старий секретар подивився на кандидата, як на таргана, що плаває в його супі, але про зовнішність нічого не сказав, тільки спитав про грамотність. Після отримання відповіді виписав підтвердження участі у турнірі. Дайнека забрала папір і разом із майстром вийшла із замку. Чоловіка відразу зупинили троє інших вояк:

— Гілберте! Нарешті повернувся, волоцюго! Ми думали всі веселощі пропустиш.

— Як би я посмів? — відгукнувся майстер, потискаючи простягнуті до нього м'язисті руки.

— Це з тобою? — здивовано скинув брову перший чоловік. Він був майже на голову вищий за майстра, набагато ширший у плечах, навіть плащ не міг приховати м'язів, що випирали з-під форми. Обличчя його обрамляли шрами, темне волосся і така сама темна борода. Навіть Кадма, побачивши цю людину, підібгала хвіст і позадкувала.

— Так, це мій земляк. Приїхав на турнір.

— Хммм, — протягнув велетень, роблячи крок назустріч Дейнеці. — Ану ж бо перевіримо на що згодяться твої земляки.

І він з глузливою посмішкою простяг дівчині руку. Майстер розгубився: Дайнека завжди мала перевагу у швидкості та спритності, а ось силою зі здоровим мужиком, і особливо цим, ніколи б не зрівнялася. Дівчина секунду вивчала масивну чоловічу руку, але все ж таки норовливо підвела очі та безстрашно простягла свою. Долоні зімкнулися, чоловіча рука почала посилювати тиск, сильніше стиснути кулак намагалася і Дайнека. Роки тренувань майстра не пройшли даремно – на обличчі дівчини не здригнувся жоден м'яз. Навіть коли здавалося, що їй зараз зламають кістки, Дайнека тільки розслабила руку і з викликом посміхнулася велетню в обличчя. Сталеві пальці відразу випустили її руку. Намагаючись не подати знаку, що відчуває біль, дівчина розім'яла руку. Майстер непомітно перевів дух.