3

На великій лісовій галявині, що рясно поросла молодою травою, при світлі місяця йшов бій. Навколо стояла нічна тиша, тільки теплий вітерець шелестів листям, а іноді пробігали повз, ховаючись у темряві дерев, лісові тварини.

Двоє, одягнені у темно-сірі костюми, билися майже безшумно, завдаючи легких точних ударів. Перша постать була масивніша, вища, сильніша, рухалася плавно і чітко, друга фігура — програвала у вазі, але не поступалася у спритності і компенсувала менші розміри спритністю та швидкістю. Обличчя обох були приховано під темно-сірою тканиною, що дозволяла бачити тільки очі та лоб. В обох волосся було сплетене у хвости, але в першої фігури він був зовсім коротким, а у другої - досягав попереку і був перехоплений чотирма стрічками по всій довжині, щоб волосся не заважало поєдинку.

Раптом тендітна постать припустилася помилки. Завдаючи удару, вона невдало змінила ногу, а це дозволило супротивникові боляче вдарити її по стегну і, схопивши за зап'ястя, перекинути на землю.

Фігура, що залишилася на ногах, стягнула пов'язку, вікриваючи обличчя. Це виявився чоловік середнього віку з широкими масивними вилицями, некрасиво вигнутим, після багатьох переломів, носом і похмурим поглядом. Він підняв сиву, як і його волосся, брову і скривив сухі губи.

— З кожним днем ​​ти все спритніше, Дайнеко, скоро зможеш перевершити мене.

— Ви майстер, вас неможливо перевершити, - усміхнулася дівчина, теж звільняючи обличчя від маски. Зараз майже неможливо було впізнати у красивій стрункій дівчині те маленьке болісно худе дівчисько з червоними опухлими очима, яке залишилося сидіти на могилі брата десять років тому.

— Можливо все, Неко! Скільки мені ще казати тобі? 

Дівчина піднялася з землі, обтрусивши одяг, і подивилася на майстра:

— Скільки ви пробудите у містечку на цей раз?

— Ще кілька днів, тож давай продовжимо тренування.

На обличчя знову лягла тканина, залишивши лише зоровий контакт вчителя та учениці. Тренування тривало до світанку, воно складалося не лише з боїв – майстер вимагав від Дайнеки бігати по всьому лісу, лазити по деревах, стріляти з лука. Він навчав цю дівчину з одинадцяти років і зараз пишався тим, чого вона змогла досягнути.

Майстер не знав навіщо тендітній вродливій ​​дівчині знадобилося вміння битися, але коли він її вперше зустрів, то зрозумів, що має допомогти. Щось у ясно-блакитних очах кричало і благало про допомогу. А його наче штовхало саме у цю місцину, де вони зустрілися девять років назад.

На світанку вчитель і учениця розійшлися. Дівчина кинулася бігти через городи до будинку, в який вона з матір'ю переїхали після смерті брата. Мати, згорблена стара вже жінка, поралася по хаті. Дайнека звично влізла у вікно своєї кімнати, швидко переодяглася в сіре плаття, заплела косу і вийшла з кімнати.

— Аааа, прокинулася, сонько, — усміхнулася мати. Навколо її потрісканих губ і вицвілих очей розтеклися як промінчики сонця зморшки. Дівчина посміхнулася у відповідь і поцілувала матір у щоку:

— Ми збиралися сьогодні на базар, ти не забула?

— Молюся, щоб ноги дійшли, Неко, - засміялася мати. — Кожен новий день як подарунок. Відчуваю, що не багато мені лишилося.

— Не кажи так, мамо! - запротестувала дівчина. — Краще давай допоможу тобі одягнутися. Треба поспішати.

— Знаю, знаю, — жінка закашляся. Хрипкий звук був схожий на гавкіт собаки. Дайнека тільки відвернулася, ховаючи гримасу жалості. Вона нічим не могла допомогти, ліки давно вже не діяли. Але матір розігнулася і сказала. — Я спробую одягнутися сама. Почекай трохи і підемо.

Дайнека залишилась на кухні сама. Вона стомлено опустилася на лаву і поклала голову на стіл.

Коли мати, шкутильгаючи та повільно переставляючи ноги, повернулася дівчина вже діставала вчорашню кашу, щоб нагодувати собак.

— Ой! — схаменулась жінка. — А сама ти поїла?

— Я не голодна, мам, поїм, коли повернемося.

Жінка взяла доньку під руку і вони пошкандибали надвір. До Дайнеки одразу кинулися троє собак. Дівчина залишила їм їжу і тільки одну потріпала по загривку: високого, підтягнутого, мисливського собаку - подарунок майстра. Потім дівчина підвелася і вони з матір'ю вирушили далі.

— Неко, — вкрадливо почала мати дорогою. Вона прочистила горло і зазирнула доньці в очі: — А наречений у тебе ще не з'явився?

Дівчина стомлено зітхнула. Років зо три тому про це з нею намагався поговорити й майстер, але вона чітко дала зрозуміти, що їй наречені не потрібні! Мати підіймала цю тему кожного місяця протягом чотирьох останніх років.

— Ні, мамо.

— А час уже подумати. Адже тобі двадцятий рік іде, а ти все в дівках сидиш.

Дівчина сумно посміхнулася до своїх думок. Серце її було холодне до чоловіків, жоден з них жодного разу не змусив його битися частіше. Відтоді, як вона уклала одну угоду. Згадавши про це, дівчина відвернулася від матері, звернувши погляд убік. Мати розтлумачила цю дію по-своєму:

— Ну, а голову чого ти крутиш? Не подобається ніхто із місцевих? Ну, так цю справу можна виправити. Ти придивися краще, може, щось гарне побачиш у комусь, а потім воно злюбиться. Якось воно притерпиться і злюбиться, так у всіх буває.

— До кого придивлятися?

— Ну от, наприклад до нашого вдівця, мірошника.

— Він мені в батьки годиться.

— Зате гроші є. У достатку будеш та у розкоші. Працювати не доведеться. Або он коваля син старший – хлопець роботящий, ввічливий.

— Страшний і дурний, — продовжила за матір Дайнека перелік його переваг.

— А сама наче грамотка, — хмикнула мати. Дівчина промовчала. Не варто було матері знати, що майстер навчив її грамоті, і кожен раз привозив книги, які Дайнека ховала в кімнаті під половицею, а після прочитання повертала майстру.

— А пекаря син чим тобі не до вподоби?

— Від'ївся на харчах батьківських, боюся вночі повернеться ніяково і розчавить мене ненароком.

— От перебірлива шкідлива дівка, — обурено підбадьорилася мати. Вони дійшли до базару і розмова перервалася, продовжившись лише ввечері: