2

Дайнека притискалася до боку мачухи. Її вуста тремтіли, а погляд вчепився у постать Арона. Його виводили на ешафот. Хлопець тримав спину рівно, дивився перед собою.

Дайнека назавжди запам'ятає його саме таким. Світло-русяве волосся, скуйовджене вітром, вже немає змоги поправити — руки зв'язані за спиною.

Губи Дайнеки ворухнулися у невимовленому імені:

— Арон.

Йому назавжди залишиться п'ятнадцять.

Цього дня навіть небо не могло радіти, його затягнули важкі темно-сірі хмари. Хлопця виштовхнули на середину помосту, оточеного вартою та натовпом глядачів. Цього хлопчика знали містяни, і зараз над площею встановилася тиша, в якій чоловік у темному одязі прочитав вирок. Почулися рідкісні полохливі крики: "не винний", "не міг він". Варта спробувала знайти крикунів, але не надто стараючись. Хлопець лише нишпорив очима по натовпу і, нарешті, знайшов, що шукав. Він сумно посміхнувся у блакитні очі сестри. Вона спробувала усміхнутися у відповідь, але щойно губи смикнулися, щось ще сильніше стиснуло серце, і сльози ринули з новою силою, перед очима утворилася завіса.

Дайнека швидко протерла очі, боячись втратити погляд засудженого. Погляд, що буде снитися їй наступні десять років щоночі.

Хмари розкреслила спалахом блискавка, за нею загарчав грім. Кат глянув угору і підштовхнув хлопця до зашморгу, а той усе не відпускав люблячого погляду. Очима було так складно попрощатися, важко сказати все, що ще горить усередині.

— Та що ж це робиться? — вигукнула якась жінка, стоячи неподалік Дайнеки. Мати, спираючись на дівчину, заплакала, намагаючись сховати обличчя в долоні. І тільки дівчинка нічого не чула, скидаючи сльози, вона терла обличчя, щоб побачити останній погляд, почути останнє зітхання. Хотілося надивитись на все життя.

А він посміхався!

Петля затягнулася на худій шиї, а тонкі губи здригнулися: «Тільки не здавайся!».

Дайнека молилася, щоб мотузка порвалася.

Дошки під ногами впали.

Впало дівоче серце, пропустивши удар, а потім забило сильніше, ламаючи ребра.

Так само впали затвори небес, і на землю завалилася злива.

— Ні. Ні! Ні, ні, ні! — гуркіт грому заглушав крики.

Тіло хлопця зняли та залишили на помості. Вартові, нарешті, сховали зброю, розвернулися та пішли. Площа швидко спорожніла. Мати впала там, де стояла в багнюці, не в змозі зупинити ридання.

— Арон! Арон, — дівчинка трясла зведеного брата за плече, кричала у вуха, гладила мокре волосся і цілувала обличчя, яким текли її сльози, змішуючись із краплями дощу. Його обличчя не спотворилося передсмертною мукою, воно було цілком утихомирене. Він не боявся смерті. Він посміхався! Посміхався їй у вічі!

— А ти про мене подумав? Ти про матір подумав? Як нам тепер жити? Арон, як? – давлячись сльозами, кричало дівчисько. Груди палали зсередини, ніби вона ковтала розпечене вугілля, а кожен вдих приносив у легені, не повітря, а воду.

До матері підбігли двоє чоловіків, допомогли підвестися, підтягли до помосту. Жінка нічого не змогла сказати, вона побачила тіло сина та кинулась до нього. Дайнека сиділа поруч, погойдуючись з боку в бік, та затискаючи руками рота, щоб не закричати. Адже крик її болю чутно буде на все місто! Ще й її цей блідий виродок накаже стратити, а що тоді з матір'ю буде?

Чоловіки допомогли донести тіло Арона до будинку. Дайнека вела мати, що ледве волочила ноги. Вдома хлопця поклали на лаву. Чоловіки зітхнули та пішли. Мати розтопила піч і впала на підлогу, рачки підповзла до лави і так залишилася сидіти, тихо чи розмовляючи сама з собою.

Дайнека спочатку застигла у дверях, дивлячись тільки на нерухоме обличчя брата. ЇЇ виразні очі набрякли, почервоніли та втратили свою красу, але сльози все ніяк не зупинялися. Коли мати з шепоту перейшла на крик, донька схаменулась і кинулася до неї, міцно схопила за плечі, обертаючи до себе, зазирнула у сліпі очі. Жінка тільки мотала головою і щось бурмотіла. Дівча міцно притиснула голову матері до свого плеча, а сама розплакалася в посивіле волосся.

Незабаром довелося залишити матір, бо вона ніяк не хотіла відходити від сина, не могла підвестися з підлоги. Дайнека знайшла чистий одяг брата, принесла води.

Коли Арон був чисто одягнений і причесаний, дівчинка принесла свічку на блюдце, поставила навпроти лави з небіжчиком.

Дайнека підійшла до брата, опустилася навколішки, взяла його холодну руку у свої долоні та довго мовчала.

У двері постукали. Дощ майже припинився. Це сусіди, прийшли підтримати, вирішивши, що вже достатньо сім'я побула з померлим наодинці. Мати піднялася з підлоги і, згорбившись, пішла відчиняти. Дайнека, скориставшись цим, нахилилася до обличчя брата:

– Я не здамся. І я помщуся! Життя покладу, але змушу темного лорда пошкодувати про цей злочин, - пошепки сказала вона і торкнулася холодного лоба губами.