1

Дайнека пам'ятала той день, наче то було вчора. Мов її і ненависний вирок не розділяли десять років.

У її пам'ять врізався темний порожній зал з рівною підлогою з чорного мармуру. З двох сторін похмура колонада. У залі не було світла, вікон чи меблів. Тільки піднесення майже в центрі залу і трон, що ніби виріс із підлоги. Такий же похмурий, масивний, він підіймав холодні застиглі язики чорного вогню вгору.

Худорлявий хлопчина на цьому творінні невідомого скульптора виглядав безглуздо і дивно, але все ж таки ніхто не посмів скинути його з зайнятого місця. Троє запеклих вояків, одягнені в обладунки та при мечах, спокійно опустилися перед хлопчиськом на одне коліно, знявши свої шоломи. Так само в шанобливому поклоні перед сидячим на троні зігнувся старець з довгою сивою бородою, яка мела чорну підлогу. Тут була і жінка в чорній довгій сукні, що щільно прикривало її тіло, а обличчя було сховано під вуаллю темно-синього кольору. Якщо придивитися, то можна було помітити, що по всьому величезному залу, в якому говорили тільки пошепки, у темряві колонад майоріли тіні варти.

Молодого правителя, що сидів на троні, а це був саме правитель, мучила мігрень від сонячного чи будь-якого іншого світла, він не переносив яскравих кольорів, гучних звуків, вважав за краще ховатися у пітьмі, у темряві замку. Він був болісно блідий, мовчазний і насуплений. Масивний трон, що належав спочатку його покійному батькові, а потім дядькові, здавався занадто великим для хлопчика. Він сидів, згорбившись, вчепившись худими руками, на яких проступали темні вени, в гострі мармурові підлокітники, низько схиливши голову, так що довге синьо-чорне волосся затуляло його обличчя. Здавалося, він стримує себе, щоб не закричати, схопившись за голову обома блідими руками.

— Месір, — жінка вклонилася, прошепотівши ці слова, здавалося вона ледве ворухнула губами і з них зірвалося тільки чутне зітхання, але хлопчик здригнувся, як від удару батогом. Стало зрозуміло, що щось справді завдає йому біль.

— Суд не можна більше відкладати, — продовжила пошепки жінка. Вона була високою і худорлявою. Вуаль не дозволяла роздивитися її обличчя. Жінка не звернула уваги на нервовий рух плечем хлопчика, який так і не підняв обличчя, продовжуючи відгороджуватися від присутніх завісою свого чорного волосся.

— Чи обов'язково провести його зараз? — спитав хрипким тихим голос правитель.

Дайнека пам'ятала як жінка кивнула, вуаль на її обличчі ледь помітно колихнулася. Мабуть, у хлопчика були очі на потилиці, бо він, востаннє переривчасто видихнувши, підняв голову, глянув на присутніх. Наткнувшись чорними очима на сиву бороду старого, що надто контрастувала з похмурою залою, правитель зморщився і відвів погляд, відкинувся на жорстку холодну спинку трону, притулився до мармуру потилицею і знову заплющив очі.

Дайнека притискалася до боку мачухи, однією рукою вчепившись у її спідницю, а другою вона стискала пальці брата. Той був блідим, але рішучим. Він стискав губи в тонку лінію, на високому лобі виступив піт, але він дивився на імператора.

Дайнека пам'ятала як підняла голову і побачила, як по щоках мачухи нестримними струмками ллються сльози. Вона поклала підборіддя на груди і мовчки плакала. Краплини стікали з очей по щоках і підборіддю, капаючи на її стару сіру сукню.

— Отже, — почав говорити старий з довгою бородою, але хлопчисько на троні якось своєрідно смикнувся, і голос чоловіка відразу знизився на кілька тонів. Він постарався коротко і лаконічно викласти своє повідомлення, і, мабуть, щоб не мучити слух правителя, він приховав всі пом'якшувальні обставини.

Судили Арона. Юнака, якого Дайнека тримала за руку так міцно, що її пальці вже боліли. Того, кого вона називала братом, хоч і не мала кровної спорідненості.

Дайнека слухала звинувачення і допомозі повстанцям, і не могла вимовити жодного слова. Їй було так страшно, що вона боялася поворухнутися. Хлопчик на троні справляв таке жахливе враження, наче там сидів сам демон з чистилища, а не дванадцятирічна дитина. Імператор був лише на три роки старшим за Дайнеку, але в її уяві поставав монстром з казок.

Хлопчик на троні майже не слухав, він навіть не розплющив очей, але коли у залі, схожому на печеру, запанувала тиша, він все ж підняв голову та ліниво відкрив повіки.

— Винен, — не замислюючись про наслідки сказаного, швидко вирішив молодий правитель. — Жінок можна відпустити.

Дайнека не зрозуміла сенс слів, якщо взагалі почула. Вона взагалі мало що тоді розуміла. Арон не схилив голови, тільки жовна заходили під шкірою. Дайнека ошелешено підхопила матір, коли та раптом ледь не впала. Жінка закрила собі рот рукою, заридала голосніше. І одразу ж їх у спини штовхнули вартові, виганяючи з зали. Арон теж притримав матір, повів її до дверей. А потім посміхнувся сестрі.

І саме в ту мить вона усвідомила, що сталося дещо жахливе.

У самих дверей Дайнека озирнулася. Вона зустрілася поглядом з імператором. Чорні очі виблискували з-за завіси чорного волосся. Дівчині здалося, що на неї дивиться щур зі своєї нори.

І їй у ту мить хотілося лише одного: вбити того щура. Розчавити та викинути у канаву.