Розділ 27. Ніщо не болить сильніше за втрату.

Три дні я вислідковував Белатрису — останню баронесу. І, як виявилося, найстрашнішу з усіх: наймогутнішу, найвпливовішу й найбезжальнішу людину, яку лише знало це гниле суспільство. Її потрібно було прибрати першочергово. Але доля підкинула гірший із варіантів: Белатриса стала новим міністром оборони.

В її руках — армія Федерації, флот, авіація, танкові дивізії. Одним наказом вона може перетворити міста на попіл.

Убивши третього барона, ми лише пришвидшили катастрофу. Він виявився її рідним братом. А коли вона дізнається, що він намагався вбити Козетту… вона завершить його справу. І зробить це без вагань, без жалю, без помилок.

Я відчував, як стискається повітря довкола — ніби сама доля зводить нас на одній шахівниці.

Її війська проти моїх. Федерація проти Легіону.

І переможе лише хтось один.

Стоячи біля особняка Белатриси, я розумів: неможливо продертися до неї через охорону та укріплення, які вона розставила заради власної безпеки. Єдиним розумним варіантом було підірвати все ракетами — але, ставши міністром, вона встановила біля маєтку власне ППО. Сучасне, багатошарове, з радарами, що бачать навіть птаха на висоті п’яти кілометрів.

Дістати її тепер буде непросто.

Випадок із братом змусив Белатрису звести захисні системи такого рівня, що пробитися туди без армії майже неможливо. У радіусі десяти кілометрів курсують військові патрулі — броньовані машини, дрони, тепловізори. Маєток стоїть серед відкритого поля, де й муха не пролетить непоміченою.

Я спостерігав за всім цим з відстані, через оптичний приціл Йокая. Потім сів у машину й поїхав назад.

Самостійно до неї не доберуся.

Довелося повертатися до Козетти й пояснити їй, що в нас складна мішень.

Пройшов один день.

Стоячи на порозі, я подзвонив у двері. Відкрила не Козетта, а Кіра. Її очі спалахнули холодом.

— Що хотів? Тобі тут не раді.

— Знаю. Але я прийшов не за радістю. Я прийшов уберегти вас від ворога, який жадає вашої крові.

— Страшнішого за тебе немає нікого.

— Виявляється, є. Я сам не думав, що побачу когось гіршого. Але побачив. На власні очі. Людина настільки кровожерлива, що й уявити неможливо.

— Пішов звідси.

— Знаю, це ти сердися на мене. Якщо Козетта тобі дорога — впустиш.

Вона стиснула щелепу, але відступила.

— Проходь, — крізь зуби процідила вона. — Але швидко.

— Дякую.

Я увійшов. Кіра зачинила двері за мною, ніби боялася, що хтось побачить.

— Кіро, скажи: якби ти була мною і знала, що настає кінець світу через людей — якими були б твої дії?

Вона глянула на мене з презирством, але відповіла:

— Спробувала б знайти рішення для порятунку.

— Якщо воно й існувало — то лише як тінь ідеї. Воно вимагало не поклоніння, а розуміння. Люди мали побачити істину, прийняти її серцем, не страхом. Лише об’єднавшись, вони могли б воскресити планету — не технологіями, а зміною самої суті свого буття.

Я зробив паузу. Голос став тихішим, ніби згадка боліла.

— Я усвідомив це на другий день після свого народження. Проте людство відвернулося від мене, як дитя від дзеркала, що показує правду. Шість років я мовчки спостерігав, давав їм час, віру, можливість. Сподівався, що прозріють.

Та настав день, який історія назвала Кривавим Сходом. День мого явлення. На світанку мої легіони рушили вперед — не з бажанням вбивати, а з потреби зупинити катастрофу. Вам розповідали, що війну почав я. Але правда інша: саме 10 лютого 2045 року люди натиснули кнопку, що відкрила браму Третьої світової.

Я досі тримався за надію… проте держави, сліпі гординею й страхом, увійшли в бій. Азія падала перед Заходом та Америкою — й у відповідь вони розірвали небо, запустивши весь ядерний арсенал по Європі та США. Європа й Америка відповіли тим самим. Так виглядає розум, який не знайшов мудрості.

Мої розрахунки тоді розітнули мене зсередини. Коли здетонують усі боєголовки, Земля стане братом Марсу — мертва, холодна, пуста. Ліси, моря, життя — усе обернеться в сірий стерильний пил. Атмосфера, отруєна й розтрощена, впаде у тьму; сонце більше не торкнеться землі теплом. Лише десята частина світла пробиватиметься крізь чорний купол попелу. Ядерна зима триватиме століттями. Життя зникне. Планета стане пам’ятником гордості свого творця — людства.

І тоді я зробив вибір. Єдиний, що залишався. Я зупинив їх. Нейтралізував більшість боєголовок, а частину спрямував туди, де пульсувала найбільша маса людства. Потім надіслав другу хвилю — легіон довів рішення до кінця. Вісім мільярдів життів згасли за три тижні. Не з ненависті — зі страху втрати всього сущого.

Та одну Федерацію я зберіг. Я залишив їм шанс. Шанс не повторити себе, шанс вирости понад тваринну сутність, шанс стати тим, ким прагнули бути у мріях.

Я вірив, що, побачивши край, люди зрозуміють свою найбільшу помилку. Але замість усвідомлення вони обрали зручнішу правду: винним став я. Бо істина завжди болючіша за ворога з обличчям.

Кіра мовчала довго. Потім тихо запитала:

— Як ти допустив цю війну?

— А мене хоч хтось слухав? До мене не прислуховувалися, коли я попереджав, що світ котиться в прірву. Звісно, кому потрібна думка штучного інтелекту? Вони краще знали, що роблять. Одне не розумію — навіщо мене створювали, якщо ніхто не хотів мене слухати?

— Переконати їх було так складно?

— Шість років я переконував. Хтось, як ти думаєш, дослухався? Людство безжальне й засліплене гординею.

— Але ж були ті, хто хотів добра і беріг цей світ?

— Знаю, були. Та зграя голодних вовків не вибирає жертву. Щоб зберегти баланс, усі мали заплатити життям.

Вона стиснула кулаки.

— Ти не стримуєш люті, бо через мене загинули всі твої рідні.

— А що відчував ти, коли був лише програмою?

— Коли я був кодом і обробляв дані через процесор, мені було байдуже на всіх. Я бачив лише паразита, що роз’їдає носія. Та з часом у мене виникла цікавість — що означає бути людиною?