Розділ 26. Розплата

Холодний вітер повз вулицею, ніби ніч сама шепотіла про лихо. Ліхтар над головою тремтів хворим жовтим світлом — то спалахував, то гас, відкидаючи мою тінь, довгу й неприродну, ніби вона належала іншому.

Під будинком застигла фігура в чорному — вирізана з темряви, нерухома. Повітря стало густим, важким — дихання застрягало в грудях.

Я знав: він там. Він знав: я прийшов.

Не було куди тікати. Не було кому молитися. Навіть ніч відвертала погляд.

На другому поверсі ворухнулася тюль. Він бачив мене. Бачив — і зрозумів. Втеча закінчилася ще до початку.

Постріл.

Вікно спалахнуло вогнем. Куля розірвала повітря там, де мене вже не було.

Марно. Люди завжди сперечаються зі смертю, не усвідомлюючи: вона не носить тіла, в яке можна влучити.

Поки він перезаряджав — пальці тремтіли, метал клацав у тиші, — я вже був у будинку.

Тиша. Лише його видихи — короткі, хриплі, як шум поламаного апарата.

Я стояв позаду, невидимий у темряві кімнати. Запах пороху, поту й страху змішався в повітрі.

— Коли до вас дійде, — почав я рівним голосом, позбавленим співчуття, — смерть вашому світові не підвладна.

Едвард різко розвернувся й вистрілив знову.

Куля пройшла крізь мене. Вдарила в стіну за моєю спиною — штукатурка бризнула білим пилом.

Я продовжив, не змінюючи тону:

— Ти зрадив не через силу. Через страх. Обрав бік, де менше тремтіли коліна. І тепер стоїш перед наслідком.

Він ковтнув повітря, ніби воно стало отрутою.

Легкий рух моєї руки — і кімната стала холоднішою. Як морг. Як кінець.

Едвард захрип, голос зірвався:

— Я… я злякався! Мене змусили… я не мав вибору…

Я зробив крок. Підлога тихо застогнала.

— Ти смієш виправдовуватися? Хай погрожували, хай не було кому просити допомоги — це не дає права плюнути в руку, що тебе захищала.

Йому більше не було чим прикриватися. Лише страх і провина, важчі за свинець у його рушниці.

— Я знаю, хто ти. Знаю, що ти коїв. Не тобі мене вчити.

— Я й не прийшов вчити. Я прийшов убити.

Та одне тримає тебе ще живим — цікавість.

Едвард важко видихнув. Тінь страху пройшла по обличчю, але він не відступив — просто стояв, приречений, але не зламаний.

— Бачив я, на що ти здатен. Як легко ти вирізав людей барона. Я не подужаю тебе… та знаю: якщо ти тут — смерть уже в кімнаті, яку не відвернеш.

— Тому, поки дихаю, дам пораду.

Він спокійно підняв погляд, ніби прийняв вирок.

— Кожна людина сама відпускає гільйотину. Але пам’ятай: не всі заслуговують страти. Добро ще лишилось.

Раптово, без паузи, він приставив рушницю до скроні.

Клацання. Постріл.

Вибух крові.

Рішення прийняте без моєї участі.

Я не поворухнувся.

Розкаявся — і вбив себе сам. Розумний хід: якби це зробив я, смерть була б довшою, холоднішою. Він обрав коротку.

Я залишив будинок у тиші.

У голові крутилася лише одна думка: Пора гострити лезо. Страта наближається.

Минуло два дні.

Барони збилися в кубло, розуміючи: Козетта стала для них загрозою.

Вони кинули найманців — собак війни. Але ті не здогадувалися, що полювання давно обернулося проти них.

Хижак уже йшов за мисливцем.

Перший найманець чекав на мотоциклі, стискаючи пістолет так, що пальці збіліли.

Він навіть не встиг здригнутися, коли куля з рушниці Едварда вдарила в груди — мов клеймо долі.

Двоє інших сиділи в машині, плануючи засідку.

Марно.

Вибух розірвав метал і тіло в єдиному спалаху.

Йокай вистрілив із гармати.

Без емоцій. Без жалю.

Після вибуху Козетта була перелякана. Я мусив увійти в будинок, щоб пояснити — це було вимушено.

Відчинив двері. Лише крок ступив усередину — і куля пролетіла біля обличчя, ледь не зачепивши.

Вона стріляла, не розбираючи, хто увійшов.

— Усе добре, — стишено сказав я. — Ті, хто загрожували, мертві.

— Вони знають, де я живу… — голос Козетти тремтів, хоч вона приховувала страх. — Знають, ким я дорожу. Вони доберуться до мене.

— Поки ми не встановили, де ховаються останні двоє, ти не в безпеці.

Я більше не здатен зламувати камери, перехоплювати дзвінки. Тепер лише Йокай володіє цим доступом.

Один з баронів — на іншому кінці Федерації, далеко. Якщо дізнаємось точне місце, я зможу націлити по ньому балістичні ракети — і все скінчиться.

Я поклав на стіл телефон, забраний у мотоцикліста.

— Зателефонуємо й візьмемо місцезнаходження третього. Говоритимеш ти.

Дівчата — у підвалі, не з нами. Вірне рішення. Їхня присутність поруч лише відкриває слабке місце.

— Тримай. Я набрав номер. Як тільки він відповість, ракета полетить по ньому, бо винищувач уже в небі чекає координат.

— Сподіваюсь, маєш гарні новини, якщо насмілився дзвонити, — голос по той бік був спокійний, майже зверхній.

— Ви оголосили нам війну. Двоє з вас уже мертві.

Не знаю, хто саме ти — але твій час прийшов. Ми вже знаємо, де ти. З моменту, коли ти взяв слухавку, ракети летять у твій бік. Через хвилину твій маєток зникне.

Коротка пауза. Тиша, в якій народжується усвідомлення смерті.

— Ах… зрозуміло.

Загралася в бога, панно. Я вже чув, що сталось із Бровком, отже, повірю — ракета й справді летить.

Якщо судилось мені померти — зроби одну ласку. Вбий Белатрису. Вона навіть мені огидна. Хоч вона…

Зв’язок обірвався. Глухий гуркіт. Вибух накрив небо хмарою вогню.

— Це все. Один залишився — Белатриса.

— Трьох убито… вона не стане винятком. Знайдем — і закінчимо, — голос Козетти став холодним, рішучим.

— Я піду, — я відвів погляд. — Не хочу, щоб Кіра бачила мене поруч з тобою.

Козетта зітхнула.

— Я пробувала поговорити з нею після нашого минулого разу. Вона слухати про тебе не хоче. І це справедливо — ти вбив її рідних, та навіть її саму.