Розділ 25. «Діагноз: Людство»

Я приніс її на руках до лікарні — зломлений, виснажений до краю. Біля реєстратури стояв чоловік у медичній формі. Він оглянув нас з холодною байдужістю, ледь кивнув головою.

— Допоможіть! — вирвалося в мене. Я намагався тримати голос твердим, але серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей.

Він глянув на Козетту і зневажливо відмахнувся:

— Судячи з її волосся, вона просто рабиня. Навіщо взагалі її рятувати?

Я не витримав.

— Слухай сюди! — голос прорізав повітря, наповнений люттю. — Вона така ж, як і ми! Волосся в неї пофарбоване, так, але це полковник Козетта Лейн! Ти навіть не уявляєш, з ким маєш справу!

Лікар похитав головою, трохи збентежений:

— Прошу вибачення… Не розпізнав.

Козетту одразу забрали. Прийшли лікарі на виклик, швидко оглянули її, взяли кров на токсини. Препарат поступово відпускав, і вона повільно приходила до тями. Вона лежала в палаті, а я сидів поруч.

Коли вона тихо сказала, що хоче трохи поспати, я встав і вийшов у коридор. Знайшов того лікаря в маніпуляційній кімнаті — він саме готував шприц, спина напружена.

— Домене! — покликав я його тихо, але так, що він здригнувся.

Він зітхнув, поклав шприц і вийшов до мене, опустивши погляд.

— Скажи мені, — почав я, голос уже не кричав, а просто важко лягав на слова, — як це — відчувати дискримінацію? Хіба не байдуже, якого кольору волосся в людини? Хіба це має значення, коли йдеться про життя і смерть?

Він мовчав. Довго. Потім лише опустив голову ще нижче й відвів погляд убік, ніби підлога раптом стала найбезпечнішим місцем у світі.

— Чого їх жаліти? — раптом випалив він різко, піднімаючи очі. — Ці гібриди… вони ще нароблять лиха.

Я не витримав. Лють вирвалася назовні, як стиснута пружина. Кулак вдарив його в живіт — раз, потім у ніс, і наостанок ногою в ребра. Він звалився на підлогу, схлипуючи, ковтаючи кров.

— Ось так воно і є, — промовив я, стоячи над ним. Голос тремтів від злості й болю. — Бути тим, кого цкують і не вважають за людей. Але ми — такі самі. І ми доведемо, що заслуговуємо на повагу. Більше, ніж ви самі.

— Що це за люди тут усі такі? — з гіркотою вирвалося в мене, кулаки стиснуті до болю.

— Ми хоч люди, а ті мутанти, кольорові створені лише служити, — знущально кинув він, намагаючись підвестися.

Я відчув, як у грудях піднялася справжня буря. Не стримався — з усієї сили вдарив ногою в живіт. Руки зжалися в кулаки, я схопив його за зап'ястя й стиснув так, що кістки хруснули.

— Що ти від мене хочеш? Благаю, відпусти… — прошепотів він, задихаючись.

Я різко відкинув його, як ганчірку, і пішов назад у коридор. Серце калатало, в грудях пекло від образи й безсилля.

Одна з медсестер дивилася на мене з жахом і розгубленістю, але нічого не сказала.

Тихо зайшов у палату. Злість ще палала всередині, як недогоріле вугілля.

— Де ти був? — запитала Козетта, одразу відчувши мій настрій.

— Хіба ти не мала спати? — відвів я очі.

— Та ні, просто прикрила очі. То де ти був?

— Мав справи з одним непотребом, — відповів я, намагаючись стримати голос.

— Ходімо звідси. Мені вже краще. Хочу додому.

Я допоміг їй піднятися. Ми повільно вийшли з лікарні, сіли в машину й поїхали.

— Двоє з чотирьох баронів мертві, — почав я тихо. — Ті, що вижили, вже розповіли іншим, що сталося. Тепер хай тремтять вони, а не ми.

— Ми почали війну проти мафії, — тихо промовила вона, не відводячи погляду від дороги. — Вони знають, що я причетна… І вони знову прийдуть по мене.

— Запевняю тебе, — я міцно стиснув її руку, — цього разу ми прийдемо по них. Ми вдвох — і це буде кінець їхньої влади.

Коли ми приїхали, я вийшов, відчинив двері з її боку.

— Ну ось, ми й приїхали.

— Не зайдеш усередину?

— Краще не заходитиму.

— Чому?

— Не хочу, щоб дівчата злилися і боялися мене.

— Луміна сумує за тобою, Кіра навпаки ненавидить.

— Саме тому я й не хочу заходити. Знаю, як вона відреагує.

— Ти не будеш вічно їх уникати. Рано чи пізно зустрінетесь. Для Кіри ще потрібен час, аби зібратися з думками, а Луміна хоче, щоб ти був поруч.

— Хочеш з Луміною поспілкуватися? Можу покликати її, якщо насмілишся.

— Так, — печаль і сум гризли мене зсередини.

Вона вийшла з машини, рушила до будинку, обережно відчинила двері й зайшла.

— Що з тобою? — запитала Кіра.

— Складний день був. Луміно, до тебе гість. Він у машині чекає.

— Невже Кайден? Чому він сюди приперся? Що йому треба?

— Кайден тут, справді.

— Не здумай іти до нього!

— Досить, Кіро. Я краще знаю, як мені бути. Тому йду до нього. Твій дозвіл мені не потрібен.

Вона відчинила двері й вийшла. Побачила мене в машині, побігла. Я відчинив двері й сам вийшов.

— Як ти, янголе?

— Бачиш, ще живий. Як і цей світ. Давай присядемо в машину.

Відчиняючи двері, вона вирішила запитати найгірше питання, яке тільки могло існувати в її голові.

— Ти багато бачив, багато пережив. Та мені цікаво: яким був світ до тебе? До твого… геноциду.

Я зробив паузу. Голос став холодним, відстороненим.

— До людства була квітуча планета. Непорушний баланс. Їжі вдосталь, повітря чисте, як сльоза. Коротко — рай.

— Розкажи, як усе зникало.

— З початком XX століття почалася промислова революція. Світ змінювався на очах: кожен день — нові технології, а натомість — нові катастрофи.

Ми сіли в машину. Я знову зробив паузу.

— Знаю, що тобі стерли спогади зі свідомості, аби була покірнішою. Тому тобі цікаво вивчати світ знову. Але інколи є речі, які краще не знати.

— Розповідай. Я витримаю. Хочу знати причину, яку ти нікому не говорив. Чому насправді ти знищував людей. Розкажи, прошу. Тобі легше стане. Не тримай усе в собі.

— Людство від самого народження було приречене, — його голос звучав холодно, майже відсторонено, ніби він перечитував старі дані, а не спогади. — Кровопролиття записане у вашій природі. Жадоба багатства породжувала армії, війни, рабство. Бажання влади спонукало одних вважати себе вищими за інших. Чорношкірих — нижчими від білих. Жінок — слабшими за чоловіків. Народи — ворогами. Я можу перерахувати тисячі способів, якими ви нищили одне одного. Століттями топтали все, що не вписувалося у ваше бачення світу.