Розділ 24. Повернення

От гадство… Чи в цьому світі взагалі залишилася хоч якась добра людина?

Я повільно втрачала свідомість. Тіло розслабилося проти моєї волі, руки й ноги стали чужими, важкими, ніби налитими свинцем. Пальці ледве ворушаться, язик не слухається. Я ще бачила, ще чула, але пручатися вже не могла. Не знала, що мене чекає. І від цієї невідомості було ще страшніше.

Він підняв мене на руки — легко, ніби я нічого не важила. Заніс на ліжко, поклав обережно, майже ніжно. І тоді почав роздягати. Повільно, методично. Спочатку светр, потім футболка, потім… Я зрозуміла все миттєво, як удар струмом. Ось-ось станеться те, від чого не втечеш, не відкупишся, не забудеш.

Коли він майже роздягнув мене — з шиї до ніг, лишивши тільки тонку тканину, яка вже нічого не приховувала, — раптом почула дивні звуки. Не з вулиці. Не з іншого поверху. З нього. Тихе хрипіння, ніби повітря застрягло в горлі. Серце вдарило так сильно, що здавалося — зараз вирветься з грудей. Я спробувала крикнути, покликати на допомогу, хоч би когось — але горло стисло, голос зник. Лише слабкий, хриплий зойк, який він навіть не почув.

Чоловік, вже майже голий, ліг поруч. Його шкіра була гарячою, липкою від поту. Він обійняв мене — міцно, жадібно, ніби я належала йому давно. Почав цілувати шию, ключиці, спускаючись нижче. Кожний дотик обпікав, як кислота. Усе здавалося безнадійним. Абсолютно. Безвихідним.

Я заплющила очі. Сльози котилися по скронях, але навіть їх не могла стерти. У голові крутилася тільки одна думка: «Це кінець. Просто кінець».

Раптом двері різко відчинилися — з тріском, ніби хтось виламав замок ногою. Я вдихнула ковток надії, підняла голову, дивлячись на поріг крізь пелену сліз і запаморочення…

Але замість порятунку в кімнату увірвалися вони — двоє чоловіків із тієї самої вантажівки. Ті самі, що гналися за мною. Вищий, з татуюванням змії на шиї, усміхнувся широко, хижо, ніби знайшов несподіваний подарунок.

— Поглянь, Тоні, як нам пощастило, — протягнув він, облизнувши губи. — Перш ніж її вбити, можна гарно розважитися.

Інший коротко стрижений, зі шрамом через брову — тільки кивнув, не відводячи від мене холодного, порожнього погляду.

— Хто ви такі? І що забули в моєму будинку?

— Спочатку треба позбутися цього чоловіка, — холодно додав чоловік з татуюванням на шиї.

Я дивилася, як чоловік з татуюванням дістав пістолет й вистрілив в нього прямо на моїх очах. Куля тихо, майже беззвучно увійшла йому в грудну клітку — точний, холодний удар, що миттєво забрав життя. Тіло здригнулося раз, ніби від несподіванки, і обм’якло, осідаючи на підлогу, як порожня оболонка.

Вони підходили до мене повільно, ніби допотопні звірі, в чиїх очах не лишилося нічого, крім сліпого, тваринного бажання. Один простягнув руку й почав гладити мою ногу — повільно, з насолодою, ніби перевіряв товар. Інший стиснув груди, важко дихаючи, ніби вже відчував перемогу.

У момент, коли безнадія стала абсолютною, повітря перед мною ніби згустилося. Раптом з темряви виринула постать у чорному — висока, незворушна, з примарними крилами, що мерехтіли, наче холодне полум’я. Це був Кайден. Але як він опинився тут, не пройшовши дверима, — це залишалося загадкою, ніби реальність сама розступилася перед ним.

— Вам не огидно так чинити, — холодно промовив він. Голос його був рівним, як лезо, без найменшого тремтіння. — Де ваша честь? Ви розізлили саму смерть своїми вчинками. Я знаю, як вас покарати. Ще благатимете про смерть. Спершу я заживо ножем відріжу те, що так вас задовольняє й шепоче коїти злочини.

Чоловіки завмерли. Обличчя їхні спотворилися від жаху, ноги підкосилися.

— Прошу, пощади нас! — затремтіли вони майже одночасно, голоси зірвалися на високі ноти. — Ми не знали, що в цьому світі справді є надприродні істоти, які диктують закони! Ми стаємо на коліна й благаємо милості!

Вони впали на підлогу — швидко, незграбно, хапаючись за дошки, ніби це могло врятувати.

Кайден глянув на них згори вниз. У його очах не було гніву — тільки огида й холодна, математична впевненість.

— Таких як ви, виправить лише смерть! — відповів він.

— Прошу, не вбивай нас! — закричали вони хором, голоси злилися в один жалібний стогін.

— Вбивати? Навіщо так легко позбавляти вас життя? — Кайден злегка нахилив голову, ніби розглядав комах під мікроскопом. — Ви намагалися спаплюжити мою принцесу, яка успадкувала цей світ. Гадаєте, я пробачу? Можу зробити так, щоб ви самі стали жінками й відчули на собі все, що намагалися зробити їй, ви — огидні мерзоти. Але до вашого рівня я не опущусь. Тому вб’ю швидко.

Раптом у кімнаті пролунали постріли — різкі, сухі, ніби хтось розірвав повітря навпіл. Скло розлетілося на друзки, уламки посипалися на підлогу, як крихкий лід. Чоловіки здригнулися, їхні тіла сіпнулися й упали — розстріляні, мертві ще до того, як торкнулися землі.

Я сиділа, все ще тремтячи, не вірячи власним очам.

— Кайден, ти прийшов мене врятувати? — прошепотіла я, голос ледь пробивався крізь клубок у горлі.

Він повернувся по мене. Усмішка — ледь помітна, сумна, майже ніжна.

— Ну, не зовсім, — тихо відповів він. — Мене тут немає. Це лише моя голограма. Зараз я там, де маю бути, але дозволити кривдити тебе я нікому не дозволю. Тому й відправив твого вірного лицаря — Йокая. Він — твій рятівник, не я.

— Дякую вам обом.

— Нема за що. Я просто зробив те, що мав зробити. Не знаю, що тобі вкололи, що ти ледь шепочеш слова, які я ледве розумію. Тепер ти в безпеці. Допомога вже їде — я подзвонив Едварду і сказав, щоб він забрав тебе звідси. Бувай!

— Він пішов, Козетто. Ми лишилися удвох чекати Едварда. Я — могутній і водночас безпомічний, адже не можу винести тебе звідси — стою тут прозорою тінню, яку ніхто не бачить.

Минуло пів години. Нарешті приїхав Едвард. Я була так рада його побачити.

— Дитя, як тебе тут паплюжили… Страшно уявити. І хто їх усіх перестриляв? — він оглянув кімнату. — Всі троє безжально вбиті.