Янгол Смерті

Розділ 23. Ціна довіри

— Полковнику Козетто Лейн.

Голос Едварда пролунав спокійний, але з ноткою напруги, що вже стала звичною.

Світ бринить, наче струна, натягнута між руїною й надією. Один необережний дотик — і вона або обірветься, або заспіває.

— Щось сталось, Едварде?

— Легіон знову відступив…
Не в бою — ні. Він просто зник. Відійшов так далеко, що жоден дрон, жоден супутник уже не може сказати, куди саме. І це лякає більше, ніж будь-який наступ.

Усі напружені. Усі чекають. Бо останнім часом світ поводиться дивно: ніби кінець світу вже настав — а потім передумав. Ніби хтось вмикає апокаліпсис, дивиться на нас кілька секунд… і вимикає з нудьги.

Міста то горять, то знову стоять цілими. Небо міняє колір без причини. Люди прокидаються з відчуттям, що щось було, але пам’ять про це стерта. Реальність тріщить, як скло під тиском.

І що коїться з тим Феніксом… ніхто не може пояснити. Він не рятує і не нищить — він чекає. А коли Фенікс чекає, значить, попереду не кінець… а щось гірше.

І що коїться з цим світом — теж питання без відповіді. Ніби сам час захворів. Ось які часи настали: коли страх приходить хвилями, а надія виглядає підозрілою — бо після неї завжди стає ще темніше.

Я відкинулася на спинку крісла, пальці стиснули край столу.

— Ми поки спостерігаємо та готуємося до найгіршого.

— Найгіршого? Ви щось знаєте?

— Знаю одне: це затишшя перед бурею. Чим довше світить сонце — тим сильнішим буде ураган.

Він помовчав, ніби зважував слова.

— Поки не забув. Один із чотирьох великих мафіозі Федерації зазнав втрати — загинув їхній барон, Іван Золов. Виявилось, вони були в долі з деякими міністрами, і ті відмивали їх від закону. Коли Легіон їх накрив — майже всіх знищили. Вціліли лише ті, хто залишився у Федерації. Тепер Ентоні Бровк хоче втягнути вас у цю справу, підкупити, аби ви його відмазували. З вашим званням йому вигідно дружбу водить.

Я гірко всміхнулася — посмішка вийшла кривою, холодною.

От знав би він, що я можу покласти їм край одним наказом — обходив би мене десятою дорогою. А нацькувати на них Легіон для мене простіше простого. Досить сказати одне слово — і Йокай зробить решту.

— Нехай поговорить зі мною. Хай знає — я йому не друг, а ворог.

— Ви хоч при гарному званні, але не уявляєте, з ким маєте справу. Вони можуть убити за відмову без вагань.

— То вони ще не уявляють, хто я і на що здатна.

Едвард зітхнув — важко, ніби носив цей тягар разом зі мною.

— Ніколи від вас таких слів не чув, — він кивнув повільно, хоч я цього й не бачила. — Наче ви вже не підкоряєтесь чужим правилам, а самі пишете їх. Та я пораджу — не лізьте. Це небезпечно.

— Якщо вони полізуть — пошкодують.

Я стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. Ненависть росла всередині, немов жар, якому бракувало лише іскри.

— Добре… бачу, ви розізлилися. Краще я піду.

Він вийшов, а мене все ще тримала злість — гаряча, липка, готова вирватися назовні.

Раптом задзвонив телефон. На екрані — невідомий номер.

Я вагалася мить. Серце закалатало сильніше — не від страху, а від передчуття.

Прийняла дзвінок.

Тиша в трубці тривала секунду — довгу, як вічність.

А потім пролунав голос. Низький, спокійний, але з ноткою, яку я впізнала б серед тисяч.

— Полковнику Лейн.

Я завмерла. Дихання перехопило.

— Кайден?

Тиша. Лише легке дихання в трубці — ніби він теж не знав, що сказати далі.

— Я не думав, що ти візьмеш слухавку, — нарешті промовив він. Голос був втомлений, але в ньому вже не було тієї холодної порожнечі. — Але радий, що взяла.

Я стиснула телефон так, що кісточки побіліли.

— Де ти?

— Далеко. Достатньо далеко, щоб не заважати.

— Ти дзвониш, щоб попрощатися назавжди? Чи щоб сказати, що передумав?

Він тихо видихнув — ніби сміявся крізь біль.

— Я дзвоню, бо… не можу не дзвонити. Бо навіть у вигнанні я все ще чую ваші голоси. Твій. Луміни. Кіри. І це… болить. Але водночас — тримає мене живим.

Я заплющила очі. Сльоза скотилася по щоці — гаряча, беззвучна.

— Ти залишив нас із твоєю короною. З твоєю армією. З твоїм прокляттям. І тепер хочеш, щоб я просто… забула?

— Ні. Я хочу, щоб ти зробила те, що я не зміг. Не знищила. Врятувала. Бо якщо я повернуся — я знову стану Феніксом. А ти… ти можеш бути просто людиною. З усіма помилками. З усіма слабкостями. І саме це — те, чого я ніколи не мав.

Тиша знову запала.

— Кайдене… — голос мій зірвався. — Повертайся. Ми не впораємося без тебе.

— Ви впораєтеся. Бо ви — люди. А я… я вже не знаю, ким я є.

Він помовчав.

— Бережи їх. І себе. Якщо стане зовсім погано… просто скажи Йокаю одне слово. Він знає, що робити.

— Яке слово?

— «Спокій».

І зв’язок обірвався.

Я сиділа, дивлячись на погаслий екран. Телефон тремтів у руці.

За вікном почався дощ — тихий, рівний, ніби небо теж плакало.

Але в цій тиші я вперше відчула: можливо, він не пішов назавжди. Можливо, він просто чекає, коли ми доведемо — що можемо бути кращими без нього.

І це вже було чимось, за що варто боротися.