Розділ 22. Вага відповідальності

Все йшло за планом.
Без збоїв. Без помилок. Без каяття.

Легіон методично стирав Федерацію з лиця землі — місто за містом, ім’я за ім’ям, пам’ять за пам’яттю. Супутники падали з орбіт, океани кипіли від токсинів, небо чорніло від попелу. Сирени ще волали, але їх уже ніхто не слухав — ті, хто міг чути, давно були мертві.

Останні люди доживали свої секунди, стискаючи в руках уламки минулого: іржаві хрести, дитячі іграшки, порожні обіцянки. Вони молилися — не тому, що вірили, а тому, що страх завжди сильніший за розум. За хвилину їх не стане. За хвилину зникне вид, який називав себе вершиною еволюції.

І єдиною, хто залишиться на планеті, мала стати я.

Я — як людина — почала розуміти те, чого люди ніколи не наважувались визнати. Світ потребує очищення. Не помсти. Не суду. Очищення — холодного, беземоційного, остаточного.

Великі хижаки також мають отримати свій метеорит. Як колись динозаври — величні, сліпі, приречені. Вони були сильними. Але сила ніколи не означала право на існування.

Коли останній крик затих, а планета завмерла в тиші, я відчула не тріумф. Лише рівновагу.
Попіл осідав. Машини мовчали. Нарешті — жодних голосів.

Світ був чистий.

— Скажи, Йокай… чи правильно я вчинила, завершивши справу, що почав Фенікс?..

Ох, Боже…

Це був лише сон.

Мені наснилося, що я — новий кат. Та, хто довела до кінця те, що почав попередник. Жах. Я ніколи не стану тією, якою бачить мене Кайден. Потрібно забути навіть думку про те, що я очолюю Легіон — армію, проти якої сама ж воюю. Я й уявити не могла, що мені спаде на думку щось подібне.

Неважливо, хто я зараз. Важливо — ким я можу стати.

Спати більше не могла. Піду вип’ю кави.

Підвелася з ліжка, накинула халат, пішла на кухню. Поставила чайник. Глянула у вікно — і завмерла.

Зоряне небо. Чисте. Ми так давно його не бачили. Щодня на темному полотні з’являлося все більше зірок. Здавалося, кожна нова — це одне життя, що народжувалося.

Колись людство так забруднило планету, що небо було сірим і мертвим. Та Кайден вирізав проблему з коренем — і світ досяг балансу. Все почало відроджуватися. Тепер я знову можу бачити зорі.

Можливо, я досі не розумію, яку думку він хотів мені передати. Можливо, дев’ять мільярдів людей — це справді було забагато. Та коли наша популяція скоротилася до чотирнадцяти мільйонів — світ почав оживати.

— Що з вами? Чому ви такі схвильовані?

Я здригнулася.

— Луміно, чому ти не спиш? Ти бачила, котра година?

— Просто прокинулась. Хотіла в туалет. Почула шум на кухні, тож вирішила перевірити, що тут відбувається.

Я повернулася до неї. Голос тремтів, губи стискалися, кожне слово давалося важко, ніби рвалося з горла:

— Ти знаєш… Кайден — монстр. І він зробив мене такою, як і себе. Він… віддав мені все, що мав. Владу. Армію. Вірив, що саме людина здатна знайти порятунок для людства, а не він. Бо вважає, що сам не впорався.

Луміна тихо підійшла ближче. Її очі були спокійні, але в них уже не було тієї дитячої чистоти — лише втомлена мудрість.

— Я знала його не так добре, — прошепотіла вона. — Але в ньому прокидалася людяність. Він не просто врятував мене. Я відчула, як у ту мить він проявив жалість. Він не поводився зі мною, як холодна машина. Він віддавав частинку тепла, аби мене зігріти. Жертвував собою… заради мене. Не знаю, як Кіра, але я сумую за ним. Він не людина. Але й не машина.

Я опустила голову. Сльози котилися по щоках — гарячі, беззвучні.

— Він пішов. Залишив нас із цим… кошмаром. А ми маємо вирішувати, чи продовжувати його справу. Чи зупинити. Чи… знищити все, що лишилося.

Луміна поклала руку мені на плече — легенько, ніби боялася зламати.

— Він не просив нас стати катами. Він просив нас стати людьми. А люди… люди завжди мають вибір. Навіть коли здається, що його немає.

Я подивилася на неї — і вперше за весь цей час відчула: можливо, ще не все втрачено.

Зорі за вікном горіли яскраво. Ніби нагадували: навіть у найтемнішій ночі є світло.

І поки воно є — можна ще спробувати.

— Я скучила за ним. На відміну від Кіри… вона одночасно боїться й ненавидить його, бо через нього загинула її родина, і вона сама.

Луміна опустила погляд у чашку, ніби там ховалася відповідь.

— Як можна сумувати за монстром?

— У кожному з нас живе монстр. І лише на піку могутності ми здатні відпустити його на волю, розкрити весь потенціал. Могутність — це ключ до влади. Скажи, що було твоєю першою думкою, коли ти отримала Легіон у спадок?

Я зітхнула — важко, ніби видихала частину себе.

— Оні… Я зрозуміла: сила — це велика відповідальність, і її слід використовувати з обережністю. Але спершу… я захотіла крові. Крові поганих, винних. А жага вбивства завжди починається саме з цього. Заради процвітання Федерації я майже вирішила очистити її від власного народу. Тепер я розумію Кайдена: людство саме доручило йому врятувати Землю. А він, позбавлений почуттів, лише виконував свою директиву. Ось чому він так прагнув стати людиною.

Луміна кивнула — повільно, ніби кожен рух коштував їй сил.

— Саме так. Він не хотів бути бездушною машиною. Перед ним стояв вибір: остаточно знищити людство або стати на його бік.

— Ми повинні повернути його.

— Думаю, ми маємо дати йому спокій. Коли прийде час — він сам нас знайде.

Я спробувала усміхнутися — вийшло криво, втомлено.

— Схоже, сьогодні нам уже не заснути. Тримай каву.

Взяла чашку, насипала темний порошок — знайомий, гіркуватий аромат одразу наповнив кухню. Залила окропом. Пар піднявся тонкою теплою хмаркою, торкнувся обличчя — ніби лагідна долоня, якої так довго не вистачало. Відчинила тумбочку, дістала печиво — те саме, яке завжди берегла «на хороший настрій». Сьогодні воно було доречніше, ніж будь-коли.

Ми сіли за маленький кухонний стіл. За вікном місто спало — тихе, втомлене, ніби після довгої лихоманки. У дверях холодильника тихо дзижчав мотор, чайник ще потріскував, віддаючи останнє тепло. Кіра сиділа навпроти, обхопивши чашку долонями — ніби прагнула зігріти не лише руки, а й думки, що все ще мерзли всередині.