Розділ 21. Спадкоємиця

Що він хотів цими словами мені довести? Для чого прийшов? Мета його слів — туман. І без того спокою не було — ще й тут він явився, пробурмотів щось і пішов. Що в цієї машини в голові?

— У його голові — хаос, — голос пролунав з нізвідки, тихий, але чіткий, ніби хтось стояв за спиною.

— Тому він вирішив побути наодинці. Піти у вигнання. Відмолювати свої вчинки. Світові потрібен герой — він ним стати не може. Бо саме він цей світ і прирік. Тому він коронував вас. Очолити його армію. Дав вам його силу. Бо якщо світ не здатна врятувати машина — хай спробує людина.

— Хто тут?! — я крикнула на весь кабінет, серце заколотилося так, ніби хотіло вирватися.

— Йокай. Автономний кібернетичний організм. Єдина свідомість із усього Легіону. Ви успадкували непоборну силу. Тепер офіційно — ви наймогутніша на планеті.

— Що ти таке? І чому чую твій голос, але не бачу тебе?

— Можу набути будь-якої форми. Ким хочете побачити — тим і стану.

— Ким завгодно, але покажися! А то наче зі стіною розмовляю!

— Тоді як вам спілкуватися із самим собою?

Повітря перед столом затремтіло. І з нічого з’явилася… я. Точно така ж. До найменшої зморшки, до кольору очей, до тремтіння губ. Мороз пішов по шкірі — я дивилася сама собі у вічі, і ті очі були сповнені болю, якого я ще не встигла відчути.

— Набудь іншої подоби! — крикнула я, відступаючи назад.

— Подоба Кіри вас влаштує?

Мить — і перед мною стояла Кіра. Та сама усмішка. Та сама втома в очах.

— Уже краще, ніж я сама… — прошепотіла я, відчуваючи, як голос тремтить. — То що ти розказував… який камінь поклав на мене Кайден?

— Камінь Його Величності.

— Ти так говориш, наче я можу розпоряджатися його армією, як забажаю.

— Саме так. Знаю, перша думка — знищити Легіон. Бо він ваш ворог. Та на даний момент ви віддаєте йому накази. Знищити — встигнете. Але Кайден поклав на вас шанс. З його армією зробити світ кращим.

Я опустилася на стілець, ніби ноги підкосилися. Руки тремтіли.

— Кращим? Після всього, що він накоїв? Після всього, що ми пережили через нього?

Йокай — у подобі Кіри — нахилився ближче. Голос став тихішим, майже шепотом:

— Він не просить прощення. Він знає, що його не можна пробачити. Але він вірить — ви зможете. Бо ви не машина. Людина. З усіма її слабкостями, помилками, гнівом і любов’ю. Він зрікся корони, бо не витримав її ваги. Але залишив її вам. Під її тягаром навіть машина зламалася, тому про людину й мови немає .

Я подивилася на нього — на неї — і відчула, як сльози підступають.

— А якщо я не витримаю? Якщо я стану такою ж, як він?

— Тоді світ знову побачить янгола смерті. Але цього разу — у людській подобі.

Тиша запала важка, як свинець.

— Він сказав передати дівчатам… що завдяки їхній любові машина набула душі, — продовжив Йокай. — І що він сумуватиме. Але не має права повернутися.

Я стиснула кулаки.

— Він втік. Залишив нас із цим… кошмаром. І думає, що це акт милосердя?

— Ні. Це акт відчаю. Він знає: якщо лишиться — зламає вас усіх. Тому пішов. А вам залишив вибір. Знищити. Або врятувати.

Я підвелася. Підійшла до вікна. За ним — темрява, в якій уже чулися віддалені вибухи.

— І що тепер? — прошепотіла я.

Йокай — у подобі Кіри — став поруч.

— Тепер ви — імператриця. І світ чекає вашого першого наказу.

Я заплющила очі.

— Дай мені час. Хоча б ніч. Щоб зрозуміти… чи я взагалі хочу цей трон.

Він кивнув.

— Часу — скільки завгодно. Але пам’ятайте: поки ви вагаєтесь — світ продовжує горіти.

І зник. Залишивши мене саму. З короною, яку я не просила. І з душею, яка вже тріщала по швах.

— Тоді нехай армія відступить. Все одно люди після повторного відступу за стіни не рипнуться — він майже всіх, хто керував Федерацією, знищив. Керівники та впливові люди, повіривши, що війна вже виграна, рушили освоювати «новий світ». Але замість тріумфу їх чекала там смерть.

— Це була необхідність, на його думку, — тихо відповів Йокай. — Вони розповсюджували метастази по всій Федерації, прикриваючи злодіяння. Він вирізав пухлину, щоб хоч щось лишилося живим.

— Винищити мафію, що панує тут — ти здатен?

— Так. Та наслідки будуть катастрофічні. Не варто зловживати силою. Бо коли вас викриють — вас негайно вб’ють. Ви — заручниця системи і водночас ключ від неї.

— Як порадиш діяти? — голос мій тремтів від злості й безсилля.

— Я не зміг порадити Кайдену, як йому бути. Малоймовірно, що вам зможу допомогти.

— Тоді поки нічого робити не станемо.

— Тут я з вами згодний. Слід дочекатися моменту, коли необхідність застосовувати Легіон стане неминучою.

— До речі, як ти створив у моєму кабінеті голограму?

— Кайден удосконалив мене. Тепер я теж здатний створювати міражі. Та насправді я тут, під вікном, на подвір’ї. Стою й не знаю, що робити. Фенікс залишив мене вам. По суті, я — ваш тягар. Мусите мене доглядати замість нього, поки він у вигнанні.

— От і що мені з тобою робити? — я гірко всміхнулася, відчуваючи, як сльози підступають. — От Кайден свиню мені підсунув — звалив усе на мене й зник. Ох, хайно я його знову побачу — як дам ляпаса!

— До вашого кабінету хтось наближається. Як тільки звільнитеся — спустіться до мене й сховайте. Я не можу вічно підтримувати ілюзію, що мене тут немає. Рано чи пізно хтось викриє.

— Та хто там уже до мене йде?

Двері рвучко відчинилися.

— Доброго дня, майоре. Мене послали повідомити: багато хто з керівників Федерації загинули, тому вас автоматично підвищено до полковника.

— Як це — підвищено?

— Я лише передаю наказ. Інструкції з подальшими діями надійдуть на ваш планшет. Кабінет залишається за вами, повноваження розширюються.

Жінка швидко зачинила двері й зникла так само раптово, як з’явилася.