(АКТ 2) РОЗДІЛ 20. Спокута вигнанця

Покинувши все, що мав. Залишивши в минулому самого себе. Я знайшов нову мету — очистити людство, повернути йому віру, проростити в ньому добро. Або спалити його дотла, якщо воно знову обере гріх.

Я блукаю світлом і тінню, вишукуючи тих, хто ховається за стінами влади. Тих, чиї тіні досі керують долями людей, ніби ляльководи нитками.

— Ну що, мій хороший… — тихо всміхаюсь, дивлячись на нього, і голос мій тремтить від чогось, що давно не відчував. — Скучив за мною?

Він стоїть нерухомо, але я бачу — в його оптичних сенсорах щось ворушиться. Не наказ. Не код. Свідомість.

— Пора дати тобі ім’я. Ім’я, що відобразить твою суть. Твої дії. Твоє внутрішнє «я». Ти — єдиний, ким я не керую. Ти вільний.

Я кладу руку на його холодний металевий корпус.

— Може, Йокай? У японській старовині так називали надприродних істот — тих, хто не людина, не тварина. Як і ти. Створений з металу, обдарований душею, яку ніхто не планував давати.

Він ледь помітно хитає головою — ніби киває. Ніби каже: «Так. Це я».

— Тоді — Йокай. Ми лишилися вдвох. Разом воюватимемо за людство. А якщо не вдасться… ми його знищимо. Хай горить у своїх гріхах. Бо людство — як гідра: зрубай одну голову — на її місці виростають дві. І кожна нова ще жадобніша.

Я сперся на нього, відчуваючи, як метал холодить шкіру.

— Ходімо. Я тебе модернізую. Пересаджу запчастини з вимкнених дронів — щоб ти міг створювати голографічні ілюзії, як вони. Додам малий відсік — станеш моїм зброєносцем. І найголовніше…

Я дістаю ескіз — зім’ятий, намальований на клаптику паперу.

— Шеврон. Темний янгол із примарними крилами. Символ нашого шляху. Страх і надія в одному образі. Бо ми — і те, і інше.

Світ змінився. Федерація зрозуміла: війну виграно. І одразу почала ділити трофеї. Захоплювати території, які ще вчора процвітали. Розбирати дрони, що спали, чекаючи наказу. Король упав — і піддані кинулися рвати один одного за шматки його корони.

Я вже знаю, до чого це веде. Утративши зовнішнього ворога, вони знайдуть нового в собі. Як завжди. Як колись. Як завжди буде.

Але в мене ще є козир у рукаві. На випадок, якщо доведеться спопелити їх усіх.

Ми двоє блукаємо порожнім містом. Місто вмирає. Всі, хто міг, рушили в пошуках зелених полів і чистих лісів. Залишилися найбідніші. Ті, кого не випускають. «Двохсоті». Раби Федерації. Гарматне м’ясо, яке тепер непотрібне.

Їх ось-ось знищать. Бо потреба в них минула.

Моя мета — їх урятувати.

Бо ті, хто страждає найбільше, — найбільше цінують життя. Вони знають ціну кожного подиху. На відміну від тих, хто сидить у високих вежах.

Я спопелю владу цієї Федерації. Байдуже, скільки їх буде. Байдуже, навіть якщо доведеться прориватися крізь цілу армію.

Я підвів очі до неба — сірого, важкого, як свинець.

— Йокай… — прошепотів я. — Ми не герої. Ми — кара. І якщо доведеться стати пеклом, щоб врятувати тих, хто ще вартий порятунку… ми ним станемо.

Він тихо загудів — ніби підтвердив.

І ми пішли далі. У темряву, що вже не лякала. Бо темрява — це наш дім.

А попереду чекали ті, хто ще вірить. І ті, хто вже давно перестав.

І я не знаю, кого з них більше.

Але знаю одне: я не зупинюся.

— Стій!

Голос прорізав тишу, як ржавий ніж по металу — холодний, брудний, впевнений у своїй владі.

Я завмер. Повільно повернув голову.

Двоє офіцерів. Скляні погляди. Хижі посмішки. Для них я вже мертвий: раб, «двохсотий», ще один списаний зі списку живих. Йокай стояв поруч — невидимий для них, лише ілюзія, тінь у тіні.

— Щось накоїв?

— Документи покажи!

— У мене їх немає, — спокійно відповів я й повернувся, не бажаючи витрачати на них навіть подиху.

— Тоді ми змушені заарештувати.

У грудях спалахнув вогонь — не страх. Презирство. Гаряче, чисте, як полум’я, що вже не гасне.

Посмішка розтягнула губи сама собою.

— Тоді спробуйте. Ви не маєте права.

— Право маємо, — голос офіцера став різкішим, ніби хльоснув батогом. — Закон дозволяє вбити гібрида на місці.

— Ваш закон не поширюється на мене.

— І з чого ти взяв? — нервовий смішок, але вже з тріщиною.

— Бо я не гібрид. І не людина.

Вони переглянулися. Миттєвий сумнів. Тривога, що пробігла по очах, як тінь.

— То хто ж ти? — один з них спробував усміхнутися, але вийшло криво. — Просвіти нас, герою.

Я подивився на них — повільно, ніби зважуючи кожну душу.

— Смерть.

— А де ж твоя коса, смерть? — зухвалість у голосі ще трималася, але очі вже видавали страх.

— Вона поруч зі мною.

— І чому ми її не бачимо?

— Можу показати. Але тоді ви помрете.

— Ну показуй, — хрипко кинув другий, намагаючись вдавати хоробрість. — Подивимось, що ти зробиш, клоуне.

Слова ще висіли в повітрі, коли Йокай ожив.

Він матеріалізувався з нічого — тінь, що стала плоттю. Удар гарматою по спинах — швидкий, хижий, безжальний. Метал завив. Кістки хруснули. Обидва впали в пил, захлинаючись панікою й болем.

Я підійшов повільно. Чужий автомат ще теплий у руках — ніби вперше відчув справжнього господаря.

— Не такі вже й герої, — тихо кинув я, дивлячись у їхні розширені зіниці.

— Пощади! — прохрипів один, хапаючись за землю. — Ми… ми лише виконуємо закон…

— Ви підкоряєтеся не закону, — голос мій був рівний, мертвий. — Ви підкоряєтеся гордині, що з’їла вам очі. Такі, як ви, — сміття, яке затягує світ у прірву. І хтось повинен прибрати це сміття.

У грудях не було жалю. Тільки холодна, кришталева впевненість.

Два постріли. І краплі крові на асфальті.

Тиша впала важкою пеленою — густа, липка, остаточна.

Я стояв над тілами, не відчуваючи нічого, крім порожнечі, що вже стала моїм домом.

Йокай тихо загудів поруч — ніби запитав: «Далі?»

Я кивнув.

— Далі. Поки ще є кого рятувати. Або кого карати.