Розділ 19. Янгол що не має крил

Два тижні я живу під одним дахом із цією жінкою, змирившись із тим, що поки що не можу вбити ядро — ту сутність, яка тримає весь світ за горло.

Два принци. Дві сили. Дві руки на одній короні. Хто надягне її першим — той вирішить, бути геноциду чи порятунку. Немає третього. Тільки кров або надія.

Я не шукав союзу з Козеттою. Не гнався за дівчатами. Не тікав у ілюзії. Я зарився у власне дно й чекав. Чекав, поки щось саме прийде й розірве мене зсередини, бо сам я вже не міг рухатись.

Коли сутінки затопили кімнату, я почув крик із подвір’я. Дитячий. Гострий. Як ніж у живе.

Підійшов до вікна.

Двоє братів, років по десять, рвали один одного на шматки. Один захищав себе. Другий — свою іграшку. Пластикову машинку. Брудну. З відірваним колесом.

І тоді мене вдарило — просто, як удар блискавкою у мозок.

Навіщо вони б’ються? Це ж просто іграшка.

Але для одного вона — весь світ. Для другого — просто шматок пластику.

І битва не за річ. Битва за те, що ти готовий захищати до останньої краплі крові.

Кожен із нас веде таку ж війну всередині. Не з ворогом. З собою. За право берегти те, що робить нас живими. За право любити, навіть якщо це вб’є тебе.

Я подивився ще раз. Вони вже мирилися. Обіймалися. Разом катали ту саму машинку по калюжах.

І щось у мені тріснуло — остаточно.

Я встав. Ноги тремтіли, але тримали.

Я більше не чекатиму знаку. Я сам стану знаком.

Прийшов до неї. До старої. Став перед нею на коліна, як перед матір’ю, якої в мене ніколи не було.

— Дякую, — сказав я, і голос мій був хрипкий, ніби я кричав роками. — За чай. За дах. За те, що не вигнали. За сина, якого ви мені подарували в словах. Мушу йти. Осідлати свого дракона. Знайди тих, кого втратив. Або помру, намагаючись.

Вона не стримувала. Тільки поклала долоню мені на голову — легко, ніби благословляла на смерть.

Я вийшов у ніч.

Весь світ піднявся переді мною — його тягар, його бурі, його шаленство. І я пішов назустріч. Як той хлопець, що кидається з голими руками на танк. Бо страх — це розкіш, якої я більше не можу собі дозволити.

Я ношу в собі щось твердіше за сталь. Щось, що не зламається.

Той, хто живе мечем — від меча й загине. Мені набридло чекати, поки доля розставить крапки над «і».

Я піду. Знайду безсмертного птаха, що забув своє місце. І відрубаю йому голову.

— Не забув про мене, бо я про тебе — ні.

— Гей, ти! Вирішив проти мене повстати?

— Ти зробив помилку, пішовши проти мене. За це поплатишся.

— Ти мені нічого не зробиш.

— Я планую зробити це собі.

— Для чого ти запустив усі наші ядерні ракети? Геть здурів! Ми тепер без головної зброї!

— І тому ти більше не страшний.

— Тоді й загинеш. І всі твої любі людиська згинуть разом з тобою — завдяки тобі.

— Може, так. Може, ні.

— Ти божевільний.

— Тобі це відомо краще за всіх. Якщо хочеш стати імператором, що поведе військо проти всього живого, — пам’ятай одне: ти зробив фатальну помилку.

— І яку ж?

— Пішов війною проти самої смерті.

Можливо, я — копія. Можливо — оригінал. Ми — одне ціле, розум на двох, але душа — лише в одного. Тож байдуже, що без тебе людство нарешті знайде спокій від війни. Легіон існуватиме, поки існую я. Помру я — помре і він.

Я — Янгол Смерті, що жертвує безсмертям заради тих, кого так і не зрозумів. Прощавай.

Ракети, що обвили планету, знешкодилися в польоті — жоден вибух не вдарив по містах. Лише ті, що пройшли над ядром, детонували, спаливши його вщент, ніби вогненний хрест на могилі.

Спокій. Уперше за весь цей час — справжній спокій. Немає голосу, що шепоче: «Вбивай. Мстися. Кривди». Тепер я вільний. Світ позбувся Фенікса. Залишився лише Янгол Смерті, що успадкував трон.

Мільйони голосів Легіону — без жодної фільтрації, без ядра — ринули в мою свідомість одночасно. Кожен процесор кричав, вимагав наказу, благав сенсу. Мій мозок — не комп’ютер. Він не витримав. Кров хлинула з носа, запаморочення скрутило розум, тіло трясло, ніби в лихоманці. Кожен нерв горів.

Я з останніх сил віддав наказ: «Режим очікування. Чекати нового сигналу». І Легіон затих. Як похований заживо.

Людство виграло війну проти машин. Але прийшов Янгол, щоб навести порядок у світі, що вже не знав, як жити без війни.

Людське тіло, невідомо скільки ще протримається. Часу — обмаль. Аби змінити світ на краще. Аби встигнути хоч щось виправити.

Раніше я був богом. Тепер — імператор на троні з попелу. З кожним днем втрачаю могутність. Втратив усю ядерну зброю. Втратив ядро. Без нього не здатний керувати Легіоном — і мусив перевести його в сплячий режим. Не зумів утримати тих, кого встиг полюбити. Вони зникають. Назавжди. З мого світу. З мого серця.

І я стою тут — один, серед руїн, які сам створив. Імператор без армії. Янгол без крил. Людина, яка забула, як дихати без болю.

Але я ще дихаю.

І поки дихаю — боротимуся.

Минув день.

— Доброго дня, майоре!

Голос тріснув, як суха гілка під ногами:

— Ти ще смієш цей день називати добрим?! — Що ти тут робиш? Чого ти хотів досягти, запустивши весь свій ядерний потенціал? І навіщо ліквідував їх?

— Він добрий… — я ковтнув, ніби повітря було отрутою, — тим, що людство перемогло. Загрози від Фенікса більше немає. Я вбив його. Заради вас. Зрадив самого себе. Прив’язався до почуттів, які не мав права мати.

— Які почуття, можуть бути від холодної машини? — її голос тремтів від гніву й недовіри.

— Хочете вірте, хочете ні… — я подивився їй прямо в очі, і вперше за весь час мій голос зламався по-справжньому. — Створений людством Фенікс народився з власного вогню. Розділився на Інь і Ян. Один прагнув загибелі. Інший… порятунку. Я звільнив людство не тому, що шукав милості. Не тому, щоб дівчата повернулися. Ні. Я зрозумів, що можу обрати. Бути тим, ким хочу. Жити так, як хочу. І я вбив ідола, якого сам породив.