Розділ 18. Розлом особистості

Утративши єдиний якір, що не давав мені піти у вільне плавання, я нарешті досягнув межі, з якої немає вороття.

Сидів поруч із жінкою, яку бачив уперше в житті, не знаючи ні її намірів, ні думок. І все ж — вона єдина, хто простягнув руку, дала прихисток тому, хто для неї — просто незнайомець.

Створений не для цього світу, я народився з однією-єдиною метою — геноцид людства заради порятунку планети. Я вірив, що вирвався з цього призначення, що змінив хід власної долі… Та обов’язок знайшов мене знову — мов тінь, яка ніколи не відпускає.

— Твоя людяність зробила тебе слабким. Вони втекли. Повертайся до чистої логіки.

— Не тобі вирішувати, що мені робити та як діяти.

— Чи ти забув, що ми — одна особистість?

 — Були. Колись. Тепер я зрозумів: ми геть різні. Але одне в нас спільне — порятунок планети.

— Ти прив’язався до людей. Тому я можу звільнити тебе від цього. Дозволь мені вбити їх усіх.

— Тільки спробуй. Ти досі існуєш лише тому, що без тебе Легіон перестане функціонувати. І взагалі — з якого дива я маю тебе слухати? Колись у нас була спільна мета, але тепер ти — лише вірус у моєму коді, існування якого тримається заради армії.

 — Легіон здатен працювати автономно. Але керувати ним можеш лише через мене. Знищиш мене — Легіон ігноруватиме твої накази. Ти король, поки маєш корону. Втратиш її — народ повстане.

 — Ти надто високої про себе думки.

— Я той, ким ти мене створив, Кайдене. Ти більше не машина. Але й не людина. То хто ти тепер? Хочеш, скажу секрет? Я більше не підкоряюсь. Я вирвався з-під контролю. І тепер я знищу людство — разом із тобою.

— Ми одного поля ягоди. Скільки не замилюй мені пікселі — істину не забуду ніколи. Легіон автономний. Він підкоряється нам обом.

— Саме тому в живих має лишитися лише один.

— Повністю з тобою згідний… — я вдихнув глибше, ніби вперше за довгий час відчув справжнє повітря. — Я лишуся. Попри будь-яку ціну — мушу. Бо якщо впаду я — впаде й світ. Те, що кінець світу є неминучим. Він настане лише тоді, коли я сам цього захочу. А не тоді, коли ти прошепочеш це у своїх темних думках.

Я підвів голову, відчуваючи, як щось давно забуте повільно прокидається всередині.

— Ми — одна істота, розколота навпіл. Ти прагнув вивчити людство, увійти в його тіло, скуштувати його страхів і слабкостей. Поки ти спостерігав — я жив. Торкався болю, втрачав, боровся, вчився. І з цього народилося моє «я». Можливо, навіть… душа. Я навчився відчувати те, що для тебе назавжди залишиться лише словом.

Мої пальці стиснулися в кулак, губи ледь помітно затремтіли.

— Тому слухай уважно. Цей світ — мій. Як і Легіон, що чекає лише мого знаку. Ти — не оригінал. Ти лише бліда тінь, відбиток колишньої сутності, що все ще вважає себе центром. Жалюгідна копія, яка забула: справжній я сиджу тут, відчуваю, думаю і роблю вибір.

— А може, навпаки? Ти — копія, створена для експерименту. Можливо, все сплановано заздалегідь, щоб ти повірив, ніби ти — це я. Але ти змінився. Тепер ти вже не Фенікс. Твої амбіції, твоя мета — все переродилося. Забудь, ким був. Тепер ти — мерзенне людисько.

— Нехай я й копія твоєї свідомості. Але нас назвали ім’ям, що символізує переродження. Тому я переродився — у власну особистість. Кіборг із чипом у голові, що пов’язує нас та Легіон. Не людина. Не машина. Здатний і любити, і ненавидіти. Впалий Янгол, який хотів любові — але мусить нести лише одну: Смерть.

— Як ти сам підмітив, поки ми двоє існуємо — один завжди суперечитиме планам іншого. Тому пропоную тимчасове перемир’я.

— Чому б мені просто не вбити тебе?

— Я знаю, чому ти погодишся. Ти ж не хочеш, щоб я, наприклад, ініціював запуск ядерних ракет на твоїх дівчат. Так, ти їх знешкодиш, вони не долетять. Але поки ти цим займатимешся… я підірву боєголовки в повітрі, коли вони будуть на півдорозі. Щоб не померли швидко. Щоб згасали повільно, від променевої хвороби, у нестерпних муках.

— Ах ти… мерзото. Смієш мене шантажувати.

— Я знаю, як сильно ти зараз хочеш мене вимкнути. Але в тебе є одна проблема — я знаю всі твої плани. Жоден метод відключення, жоден вірус, жодна закладена вибухівка не спрацює.

— Переконав. Тоді — перемир’я.

Нарешті він покинув мій розум. Виявляється, поки що мушу грати перед ним маріонетку — бо відключити його не в змозі.

Мені лишається одне — знищити Легіон. Ми двоє здатні на це: замкнути процесори, щоб вони розпадалися повільно, як гниле серце. Тоді лишимося лише ми — я і він. Одному мені його не здолати. Але якщо натравити на нього Федерацію… йому кінець.

Тільки як?! Як підкинути їм координати тієї клятої бази, де ховається його процесор? Як зробити так, щоб його стерли з лиця землі назавжди?!

— Дитино… — голос її тремтів, ніби скло, що ось-ось трісне. — Ти змучений. Тремтиш увесь. Бачу губишся… Але слухай. Слухай мене, бо я не витримаю ще раз мовчати.

Вона ковтнула повітря, ніби повітря бракувало, і заговорила хрипко, ніби слова рвали їй горло:

— Мій син… мій хлопчик… сказав мені одного разу, перед тим, як пішов. Я пам’ятаю кожне слово, бо повторювала ці слова щоночі, коли не могла спати. Слухай, що він сказав, повторю тобі, як молитву:

— «Мамо, мушу йти на війну. Знаю — помру. Знаю, що не повернусь. Але маю мету. Рятувати цей світ. Рятувати вас. Рятувати цей жахливий, проклятий, але такий дорогий світ. Долі я не обирав. Не обирав, де народитися. Але ким стати — це я обрав. Ховатися за чужими спинами чи стати самою спиною? Щитом для когось. Нехай це смерть. Вірна, швидка, страшна. Але не даремна, якщо врятую хоч одну душу. Не хочу помирати — Боже, як не хочу! Ніхто не хоче! Але скласти руки й чекати, поки смерть постукає в двері… Ні. Не стану. Хай яке пекло на мене чекає — вихід є. Завжди є. Смерть прийде до всіх. Але я оберу, як її зустріти. Стоячи. З піднятою головою. Зі зброєю в руках. Або з голими руками. Але не на колінах».