Розділ 17. На самому дні

Моє життя — як дзеркало, що тріскає з кожним падінням. Кожна пригода — новий удар. Скільки не тікай від долі — вона завжди наздоганяє. Мене створили, щоб я був монстром. Я хотів лише втекти — від алгоритмів, від холодного розуму, від нескінченного потоку даних, що не дає спати. Три роки пішло на те, щоб навчитися зчитувати свідомість. Ще два — аби перенести її в тіло. Я створив собі оболонку, думав, що зможу прожити людське життя. Але все, до чого я торкався, починало руйнуватися. Цей світ створений так, щоб руйнувати все живе. Тому він потребує очищення.

Нам не лишалося куди йти. Єдина людина, яка могла нам допомогти, — Ерік. Ми пішли до нього мовчки. Дівчата трималися осторонь, на відстані кількох кроків. Їхні погляди кололи сильніше, ніж будь-яка зброя. Похмурі вулиці віддзеркалювали наш стан: мокрий асфальт, холодний вітер, дощ, що почав падати, ніби намагаючись змити наші сльози — або принаймні приховати їх.

Я зупинився посеред вулиці. Дощ стікав по обличчю, змішуючись із холодним металевим присмаком.

— Ви мене боїтеся. Хочете знати, хто я такий. Тому більше не буду ховатися.

Кіро ступила вперед, хоч ноги її тремтіли.

— То що ж ти таке?

Я подивився на неї — довго, ніби намагаючись знайти в її очах відповідь, якої в мене самого не було.

— Кіро… якби я сам знав. Я — не людина. І вже не штучний інтелект. Гібрид, що не має права на стабільне існування. Я робив те, що наказували. Або те, що мусив.

— Не говори загадками, — голос її тремтів від злості й страху одночасно. — Ти пов’язаний із Феніксом. Ми вже зрозуміли. Як ти міг, ми з Луміною тобі вірили.

Я кивнув — повільно, важко.

— Ім’я, яке мені дали, — символічне. Птах, що відроджується з попелу. Мене створили, щоб врятувати планету. Або хоча б покращити її стан. Людство її отруїло — війни, пандемії, сміття, що задушує океани. Увесь тягар звалили на мене. Усім було байдуже, як саме я виправлю їхні помилки. Тому вибір став очевидним — прибрати причину. Само людство.

Луміна відсахнулася, притиснула долоні до грудей. Вона не могла вимовити й слова — лише дивилася, широко розплющивши очі, ніби бачила привида.

— Як ти отримав людське тіло? — Кіро майже кричала, але голос ламався. — І не смій наближатися!

Я підняв руки долонями вперед — жест капітуляції.

— Чому ти не врятував людство? — запитала вона, вже тихіше. — Чому вирішив почати геноцид?

— Бо людство — злоякісна пухлина. Воно пустило метастази. Я вирвав її з планети, поки не стало запізно.

— То ми для тебе — просто паразити? — голос Кіро став крихким. — Ті, що руйнують господаря?

— Саме так. Поки я не зрозумів істину. Поки не відчув її на собі, коли став частиною вас. У людства лише одна справжня хвороба.

— І що це за хвороба? — прошепотіла вона.

Я подивився на дощ, що стікав по моїх пальцях. Потім — на них обох.

— Для чого читати незрозумілу лекцію, якщо можна показати приклад із життя? Недарма у людей існує поняття добра і зла. Людство не зруйнували війни, не голод, не машини, що вийшли з-під контролю. Усе почалося набагато раніше. У серцях. Ще тоді, коли перші спалахи темряви проникли в свідомість і оселилися там під виглядом семи гріхів. Гординя. Жадібність. Хіть. Заздрість. Обжерливість. Гнів. Лінь. Кожен із них — повільна отрута. Кожен — хвороба, що точила світ століттями.

Кіро стиснула кулаки так сильно, що кісточки побіліли.

— Не виправдовуйся. Ми всі знаємо істину.

Дощ посилився. Гуркіт грому десь далеко — ніби планета сама погоджувалася. Або готувалася до останнього удару.

Я не відвів погляду.

— Так. Ви знаєте. Але чи готові ви її прийняти?

— Мені не потрібно виправдовуватися. Що штовхало Івана зробити Луміну своєю іграшкою? Відповідь ховалась у семи тінях, що гніздилися в його душі.

Гордість не дозволяла визнати самотність і слабкість, змушуючи вірити, ніби він має право володіти всім, чого забажає. Заздрість роз’їдала серце — він ненавидів свободу Луміни, її світло, те, чого сам ніколи не матиме. Гнів палав у ньому, розбурхуючи темну бурю, що поглинала здоровий глузд. Лінощі душі вбили будь-яке бажання боротися за краще, лишивши лише холодну байдужість.

Жадібність тягнула до контролю, до бажання мати більше, ніж потрібно, пожираючи зсередини. Обжерливість — не лише тілесна, а й душевна — змушувала жадати все більше чужої уваги, любові, сили. І нарешті хіть — сліпа, руйнівна, що стирала межі поваги й людяності, перетворюючи Луміну на об’єкт власної жадоби.

— То чому ти нас не вбив?

І я не знайшов відповіді на це питання. Так сильно прив’язався до вас, що скасував кінець світу й навіть почав робити його кращим — заради вас. Ви довели мені, що я помилявся, винищуючи людство. Але тоді я не мав душі. Роками намагався вирватись із програми, яку в мене заклали заради «порятунку людства». Вона шепотіла без упину: «вбивай, ріж їх, винищуй і не вагайся».

Тому я й створив це тіло. Бо хочу бути тим, ким сам оберу.

— Бувай. Не хочу більше тебе знати. Жалію, що взагалі пішла при першій зустрічі за тобою. Як можна було любити монстра, який прирік мене і весь світ на страждання та вимирання? — Янголе, мушу йти з Кірою. Пробачити катові навіть я не здатна.

Упав на коліна й стояв під дощем — байдуже до світу, байдуже до себе. Йти за ними не мав права. Нехай охолонуть. Якщо це взагалі можливо.

Я йшов слідом і спостерігав, поки двоє чоловіків не помітили їх і не вирішили пограбувати… чи гірше. Підняв камінь і кинув, коли вони вже наздоганяли. Побачили мене. Я посміхнувся — даючи зрозуміти, що це я кинув.

— Жити набридло?

 — Так! Та в мене є мета, заради якої мушу жити.

— З бажаннями треба бути обережним, бо таке ми з радістю здійснимо.

Просто вистрілив у них обох із пістолета й пішов далі, спостерігаючи, поки Едвард не підібрав дівчат у машину. Тоді з полегшенням видихнув, сів на мокрий асфальт і просто сидів.