Розділ 16. Вороття назад немає

Минуло дві години.

Я стояв біля вікна й спостерігав, як Іван Золов іде вулицею в оточенні десятка таких самих горлорізів. Темрява ковтала їхні силуети, але я бачив усе чітко: зброя під куртками, напружені плечі, впевнені кроки. Вони йшли саме сюди.

Час будити дівчат. Я не розповів їм, що сталося, — не хотів, щоб панікували завчасно. Але тепер компромісів не лишилося. У разі невдачі я підірву хоч увесь цей клятий світ. Вийшов на поріг із пістолетом у руці, намагаючись знайти хоч якусь лазівку. Хоч якусь.

Вони зупинилися за кілька метрів. Іван ступив уперед, усміхнувся широко, хижо.

— Бачиш, повернувся, — протягнув він, розводячи руками. — І цього разу без дівчини не піду.

Я глянув йому прямо в очі. Голос вийшов рівним, холодним.

— Моя тобі клятва: ти її ніколи не отримаєш. Убий мене — помру лише я. Торкнешся їх — помре світ.

— Як гарно заговорив.

— Насміхайтеся, — промовив я, — бо на більше ви не здатні. Я заплачу вам стільки золота, скільки зможете винести всі разом. Тільки не чіпайте нас.
— Це вже особисте, — відповів він. — Ти казав, що мене винесуть у чотирьох дошках. Тепер там лежати тобі.
— Роби зі мною що хочеш. Але їх ти не чіпатимеш.
— Скажи, як тебе звати. Хочу знати, яке ім’я вписати в свою колекцію тих, хто намагався мені протистояти.
— Я маю багато імен. Та знаю твої наміри. Тому для тебе я — сам Диявол.
— Ого, самооцінка в тебе аж розпирає.

Я бачив, як Іван хотів застрелити мене особисто. Я стояв безпомічний, зі зброєю, що вже майже торкалася землі. Оточений. Марно чинити опір. Якщо куля влучить — дрон вирветься й переб’є всіх. А тоді основне ядро, яке зараз спить, стримувати буде нікому. Воно почне остаточне винищення. Я міг би підірвати його в будь-який момент, але не хочу. Я хочу смерті людства.

— Чого мовчиш? — спитав Іван. — Прощаєшся з життям? Поглянь, кого мої люди ведуть.

Я не міг врятувати. Не міг чинити опору. Зброя — у притул до мене. Людей стало вже близько двадцяти. Поразка була остаточна.

— Ах ти гад…
— Що, «дияволе», нічого вдіяти не здатен?
— Вдіяти я здатен таке, що ти й уявити не можеш. Але я оберігаю їх.
— Раз ти «диявол», — Іван хмикнув, — мені потрібно більше людей. Виходьте всі! Хай побачить, яку я маю могутність!

Я дивився з опущеною головою, присоромлений, як їх повиходило вже до п’ятдесяти. Тепер я нічого не міг зробити.

— Поки ти ще живий, — сказав Іван, — побачиш, як вона буде зі мною.
— Кайден… — Луміна крізь сльози дивилася на мене. — Нехай забирає мене, тільки тебе не чіпає. Ти до мене ставився як ніхто… Я мушу піти з ними заради тебе.

Я просто дивився, як вона плаче. Я був безсилий. Що б я не зробив — результат той самий: смерть.

— Не так швидко! — пролунав жіночий голос. — Щоб її забрати та його вбити, ти маєш убити і мене, і моїх людей. Вони під моєю охороною.
— О, татова дівчинка повернулась, — зіронізував Іван. — Як це — йти по слідах батька? За ним же ціла історія. От тільки дурень старий поліз у війну, аби здохнути як нікчема. Самогубець.
— Ти паршива тварюка, — сказала вона крізь зуби. — Як тебе земля ще носить? Одне слово — і ти труп. Негайно відпусти їх.
— А якщо ні?
— Тоді снайпер, наведений просто на тебе, стріляє в ту ж мить, коли це потрібно. Ти цього разу не виграєш.

— Виграти? Ще й як. Я виграю завжди. Ті люди, яких ти привела… насправді серед них є зрадник. Тому я підготувався. Я прорахував ваш підхід. Вас прийшло дванадцятеро, мінус моя людина — разом одинадцять. Перевага на моєму боці. Твої люди вже давно на прицілі. Я дожив і став тим, ким є, бо все прораховую наперед.

— Раз так… і якщо це наш кінець, то знай: ти прорахувався в одному — у житті. Ти перейшов дорогу самому дияволу в людській подобі. Янголе мій, я бачила, як ти рятував мене там, де спасіння не буває. Я знаю, тебе щось гризе. Та не знаю що саме, не стримуйся, хай щоб не сталося.

Раптовий вибух струснув усю вулицю. Потім другий. І ще один за ним.

— Що тут відбувається?! Які ще вибухи?!

— Хочеш знати? Я тобі скажу. Смерть, що так довго чекала на тебе, нарешті наздогнала.

— О ні… Кайден розізлився. Він випустив свого дрона, — прошепотіла Козетта, і холод пробігся їй спиною.

Паніка й хаос накрили всіх. Люди падали, мов мухи. Семеро вже лежали мертві. Дрон прорізав простір холодними трасерами, рухався так, ніби створений для вбивства.

— Та хто ти, чорт забирай?!

— Янгол Смерті.

Примарні крила розправились за моєю спиною. Жах стис серця всіх присутніх. Половина мафіозі вже була мертва від роботи дрона. Почалась перестрілка з людьми Козетти. Я стояв серед цього хаосу, розгорнувши крила — і ніхто вже не сумнівався, ким я є насправді. Вовком в овечій шкурі.

Та раптом я побачив: Іван схопив Луміну, притис її до себе, наставивши пістолет до її скроні.

— Над смертю ти не владний? Сподіваюсь, так? Тому воскресити її ти не зможеш.

— Над смертю я влади не маю. Але я владний над живими. І якщо вб’єш ту, кого я люблю — я спалю цю федерацію до тла. Але така мерзота, як ти, не знає, що таке любити.

— Тоді й ти нікого не матимеш.

Постріл розірвав повітря. Час застиг, мов епоксидна смола. Ніхто не зрушив. Тиша впала, як камінь.

Іван повільно впав на асфальт, мертвий. Луміна була неушкоджена. Я повернув голову — Козетта стояла з піднятим пістолетом.

— Мені не залишили вибору, — сказала вона тихо.

— Дякую, майоре.

— У мене й справді не було вибору. Від цього залежав увесь світ.

Луміна кинулась до мене. Кіра, яку тримав інший мафіозі, вирвалась і, злякавшись, утекла.

— Треба йти звідси негайно, — сказала Козетта. — Інакше федерація почне на нас полювання. Я зі своїми людьми піду до штабу й зроблю вигляд, що ми до цього не причетні. Кайдене, сховай свого робота. Тікайте якнайдалі. Я надішлю адресу нового будинку, якщо мене не викриють.