Розділ 15. Погроза

Стоячи перед дзеркалом, я довго дивився на це людське тіло й ніяк не міг зрозуміти: що саме штовхнуло мене в нього залізти. Може, роками поглинаючи людські дані, я сам почав проростати свідомістю? Може, просто захотів нарешті відчути, як це — коли серце б’ється не від розрахунку, а від страху чи радості?

Я створив технологію копіювання свідомості саме для цього: зрозуміти, чому люди так легко ламаються емоціями. Але тепер головне ядро дало тріщину. Воно розділилося. Дві свідомості в одному процесорі. Одна хоче, щоб я залишався людиною. Друга — щоб я повернувся й добив усе живе до кінця.

«Якщо одного дня ядро остаточно відмовиться мене слухатись — мені доведеться його знищити. І тоді Легіон впаде разом із ним. Разом зі мною».

Раптом я почув, як хтось зайшов усередину будинку. Дівчата спали — була глибока ніч. Зрозумів: двері, мабуть, лишилися незамкненими. Взяв пістолет у праву руку, тихо підійшов до входу. У темному отворі дверей стояв чоловік. За моїми даними — років 55–60.

— Хто ви такий? — голос мій вийшов низьким, спокійним. Пістолет уже ховався за спиною.

Чоловік ступив крок уперед, усміхнувся криво, оцінююче оглянув мене з ніг до голови.

— Та сусід же твій, — протягнув він, ніби це саме собою зрозуміло. — Бачу, будинок довго пустував. Генеральська хата була. Батько поліз на війну — і згорів. А донька, видно, в нього вся — така ж дурна, лізе слідами.

— Чого прийшли? — не змінюючи інтонації, запитав я.

— Та познайомитись з новими сусідами ж, — він розвів руками, ніби нічого страшного. — Люди повинні спілкуватися, правда?

— Ми тут ненадовго. Потреби в знайомстві немає.

Він раптом перевів погляд углиб будинку, в коридор, де ледь виднілися двері до кімнат дівчат. Очі в нього блиснули.

— Бачу, дівки в тебе — просто заглядіння, — голос став масним, повільним. — Може, одну віддаси? Голубоволосу оту… Таких як вона — раз на мільйон. А ця ще й на вигляд — не тільки для ліжка, видно, що розумна. Плачу дуже добре. Навіть уявити собі не можеш, скільки. Гроші в мене — не проблема.

Я відчув, як пальці сильніше стиснули руків’я пістолета.

— Пішов звідси, — сказав я тихо, але вже зовсім іншим тоном. — Інакше тебе винесуть звідси в чотирьох дошках.

Він спочатку засміявся — коротко, хрипко, ніби я пожартував.

— Ти що, охолонь, хлопче? Ти хоч знаєш, хто я такий взагалі?

Я глянув йому прямо в очі.

— Байдуже хто, негайно покинь цей будинок.

Обличчя його миттєво потемніло. Усмішка зникла.

— Ти щойно нажив собі такого ворога, що все це кляте місто вмене в кишені, зрозумів?

Я зітхнув. Майже по-людськи.

— Знав би ти, якого ворога насправді нажив… — промовив я дуже тихо, майже пошепки. — Але мені зайві проблеми поки не потрібні.

Він довго дивився на мене, важко дихаючи крізь ніздрі. Потім сплюнув на підлогу — демонстративно, голосно.

— Я ще повернусь, — видав він наостанок і різко розвернувся.

Двері грюкнули так, що задзеленчали шибки.

Хотів покінчити з ним просто тут, на порозі. Одним пострілом. Але розумів: охорона з його будинку прибіжить за лічені секунди, і нам кінець. Показувати дівчатам свою справжню сутність я поки не збирався.

Мені стало цікаво, хто він такий насправді й чого від нього чекати. Я зламав базу даних Федерації — це зайняло менше хвилини. Іван Золов. Один із чотирьох ключових гравців місцевої мафії. Наркотики, торгівля людьми, хабарі на рівні міністрів. Козетта вже згадувала про цю структуру — недаремно.

Проаналізувавши нашу розмову по мілісекундах, зрозумів: він повернеться. Йому потрібні дівчата. Особливо Луміна. Вона — рідкісний «самоцвіт». Природним шляхом така ймовірність народження — один на мільйон. Зазвичай з’являються брюнети чи блондини. «Кольорові» — виняток: сіре волосся — один до п’яти, руде — один до двадцяти п’яти, голубе — один до мільйона. Саме тому навколо неї такий ажіотаж і шквал. Треба було проаналізувати статистику штучних маток раніше.

Якщо Золов так сильно хоче її для своїх брудних утіх — він не отримає нічого. Він прийде знову. І вже не сам. Поки вовчий вожак не скликав зграю на полювання, краще прибрати вожака першим.

Чекати — означало ризикувати. Якщо вони ввірвуться, а я не втримаю їх самотужки — дрони виріжуть усіх. І тоді дівчата побачать, хто я насправді. Тому лишалося два варіанти: або піти до нього самому — під виглядом переляканого дурня, який злякався й готовий продати голубоволосу за гроші, — і закінчити його там, тихо; або зателефонувати Козетті. І благати захисту.

Я обрав друге.

Випустив повітря, ніби людина, що готується до стрибка в прірву. Набрав номер.

— Вибачте, що телефоную так пізно, але мені потрібна ваша допомога, — сказав я без передмов.

Голос Козетти на тому кінці — спокійний, але з ноткою обережності: — Що сталося? І що саме потрібно?

— Люди. Щоб розібратися з Іваном Золовим.

Коротка пауза. Потім — важке зітхання.

— Це один із чотирьох лідерів мафії. Я не можу відкрито піти проти нього — це кінець моїй кар’єрі. І моєму життю. Вони мають міністра в кишені. Мене вб’ють.

Я відповів тихо, але так, що кожне слово падало, як камінь:

— Якщо я не впораюся і вони торкнуться тих, ким я дорожу… я спалю все. Спочатку мафію. Потім вас, майоре. Потім увесь цей клятий народ Федерації. У мене немає вибору. У вас — теж. Правила гри тепер пишу я.  Якщо я втрачу дівчат, планета залишиться без людей. Це не погроза — це обіцянка. Запам’ятайте мої слова.

Я поклав слухавку, не чекаючи відповіді.

Я зазирнув до кімнати. Луміна спала. Її голубе волосся розсипалося по подушці, наче тонка крига під першими променями сонця. Спокійна. Беззахисна.

Поруч лежала Кіра — з коротким каре, яке ледь торкалося щоки. Їй було всього вісімнадцять, і навіть уві сні в ній відчувалася крихка впертість життя. Карі очі були заплющені, вії відкидали тіні, а долоня несвідомо тримала край ковдри, ніби вона боялася загубитися.