Розділ 14. Просто друзі

Минув один день.

— Кайдене, раз програв у карти — йди виконувати бажання.
— Я не буду цього робити.
— Ще й як будеш, — я хитро підморгнула Луміні. — Ми обоє тебе змусимо.
— Ох, уже ви… Ну гаразд, гаразд. Я це зроблю.

Я повільно рушив до Кіри. Усередині все одночасно кипіло й тремтіло: хвилювання душило, рішучість штовхала вперед, а ноги ніби налилися свинцем. Кожен крок давався важко — ніби я долав не відстань, а самого себе.

Підняв на неї очі — і все зникло. Увесь світ звузився до її погляду. Хотілося сказати щось надзвичайно важливе без слів, одним тільки поглядом. І, здається, в мене вийшло, бо її очі раптом потеплішали.

Губи дрібно тремтіли. Я ковтнув повітря — раз, другий, — ніби перед стрибком у холодну воду. Це було вперше. І я ніколи не думав, що мені колись загадають саме таке бажання.

Я подивився їй прямо в очі. А потім… різко відвернув голову вбік. Ніби кажучи: «Не можу. Не хочу». Хоча насправді хотів. Просто страх переміг — на якусь жалюгідну секунду.

Вона помітно знітилася. Плечі ледь опустилися, а в очах промайнуло щось таке тонке, що боляче було дивитися: надія, яка вже починала гаснути.

І саме в ту мить, коли вона опустила погляд до землі, я зрозумів — або зараз, або ніколи.

Я різко розвернувся назад. Швидко, але чомусь вийшло дуже м’яко, майже беззвучно. Кіра здригнулася від несподіванки, підняла очі — і я вже був близько. Дуже близько.

Я нахилився до неї повільно, ніби боявся злякати. Губи торкнулися її — несміливо, майже невагомо, теплим тремтячим дотиком. Усе навколо раптом стихло, стало м’яким, ніби повітря накрило нас ковдрою.

Вона завмерла. А потім повільно, дуже повільно заплющила очі. У цьому русі було стільки довіри, що в мені щось стиснулося й водночас розтануло.

Я відступив лише на півподиху. Щоки палали. Серце калатало так гучно, що, здавалося, вона могла це чути.

— Гадаю… — голос вийшов хрипкий, майже шепіт, — бажання виконано.

Ми з Луміною стояли збоку й просто світилися усмішками — тими самими, теплими й щирими, які з’являються самі собою, коли бачиш щось по-справжньому ніжне.

— Наше янголятко зовсім розтало від поцілунку, — тихенько прошепотіла я, ледве стримуючи сміх. — Подивись, який милий став. Кіро, а як ми його ділити будемо? Нас двоє, а він один. Я теж хочу, щоб він і мене поцілував.

Не встигли ми навіть як слід посміятися, як у двері гучно постукали.
«От кого ще принесло саме зараз…» — майнула думка.

Ми втрьох рушили до входу. Я відчинив двері — і на порозі стояла Козетта з тортом у руках.

— Ну що ж… запросите мене на чай? — усміхнулася вона.

— Проходь, — відповів я, відступаючи вбік.

— Яким вітром вас, майоре, занесло? — хитро прижмурилась Кіра. — Спочатку зв’язали нас, а тепер приходите вибачатися?

— Пробачте мене, — зітхнула Козетта. — Я справді помилялася й надто багато сумнівалася. Давайте забудемо це непорозуміння. Я прийшла, бо маю поговорити з Кайденом. Наодинці.

— Тільки не кажіть, що він вам в око впав! — вигукнула Луміна. — Ми його вам не віддамо!

Я не втримався — стало так смішно й водночас тепло, що я ледь не розсміявся, дивлячись на цих двох.

— Бачите, майоре… — сказав я з усмішкою. — Я вже не той, яким ви мене колись знали.
І ледь помітно підморгнув, натякаючи на своє минуле.

— Дасте нам хвилинку? — перепитала Козетта.

— Ну… якщо хвилинку, то добре, — Кіра глянула на Луміну, вони перезирнулися й разом подивилися на Козетту.

— Ходімо до мене в гараж, — мовив я. — Там для вас дещо маю.

— Що саме? — насторожилася вона.

— Побачите.

Я відчинив двері гаража.

— Тільки… не лякайтесь того, що тут побачите. Він вас не чіпатиме.

— Ти… ти серйозно? — Козетта витріщилась. — Ти зберігаєш тут одного зі своїх бойових роботів? І ще й з гарматою на плечі?! Якщо хтось це побачить — у тебе будуть серйозні проблеми. Федерація легко вистежить тебе!

— Мені байдуже, — спокійно відповів я. — Ось що я маю для вас. Тут, у цьому ящику.

— І що там?

— Катана, яка колись була створена для імператора Японії. Тепер вона належатиме вам. Це мій подарунок.

— І для чого вона мені? — скептично примружилась Козетта. — На стіну повісити?

— Можете повісити — це ваш вибір. Але можете й використовувати її, щоб вершити правосуддя. Стати тінню, що йде слідами злочинців, не даючи їм вийти сухими з води.

— І як я, по-твоєму, повинна нею карати?

— Коли всі зрозуміють, що з’явилася сила, яка карає мечем правосуддя — незалежно від того, бідний це чи багатий — тоді й настане порядок.

— Раніше воювала проти тебе, а тепер з твоєю ідеологією мушу робити світ добрішим.

— Світ непередбачуваний. Я й сам не уявляв, що доживу до дня, коли стану тим, кого мав знищити.

— Не думала, що найбільший ворог людства колись почне його рятувати.

— Я не рятую людство. Я лише караю, дозволяючи зрозуміти, що розплата буде всім.

— До речі… ця модель робота. Я ще таких ніколи не бачила. Вона… якась особлива, мабуть.

— Це не просто холодна машина. Вона має свідомість… можливо, навіть щось схоже на душу. Я створив лише одну таку одиницю. Більше — не вдалося. Справжня людська свідомість, записана на двадцяти терабайтах пам’яті й повністю з’єднана з програмним кодом, який я в неї вклав. Я не робив нових, бо на прикладі цієї моделі… вона аналізує, думає, мислить і часом навіть суперечить моїм наказам. Тому й взяв її для охорони — вона здатна мислити як людина, не покірна, має власний вибір.

— Тільки не кажи, що це все…

— Тут є дрони, які створюють голограми й здатні спотворювати реальність. Нічого казкового, як у фільмах — закони фізики не дозволяють. Тому все працює інакше: одні дрони розпилюють у повітрі туман з мікроскопічних частинок, а інші проектори спрямовують на них світло. Частинки ловлять промені — і з’являється проекція. Здається геніальною технологією, але в основі — досить проста і водночас ефективна забавка.
— А що по вогнепальній зброї?
— Вибір величезний, тому на цьому не зупинятимемось.
— А якщо хтось зайде й побачить усе це? Навіть хтось із твоїх дівчат.
— Роботи створять проекцію. Для стороннього виглядатиме так, ніби це просто стіна й нічого цікавого.
— Навіть не знаю, що ще запитати…
— Тоді ходімо звідси.