Розділ 13. Вимушений антагоніст

Майже дійшовши до будинку, я відчув, як тіло нарешті здається. Ноги налилися наче  свинцем, кожен крок віддавався глухим болем у кістках, а в грудях повільно розливалася втома.

Біля під’їзду стояла чорна машина — низька, блискуча, ніби витягнута з самої темряви. Скло затемнене, але силует за ним був знайомий.

Коли я підійшов ближче, двері тихо відчинилися. Вона вийшла — повільно, без поспіху, ніби даючи мені час відчути вагу цієї зустрічі. Вітер злегка ворухнув її волосся, і в повітрі повисло щось гостре, мов перед грозою.

— Щось сталося, майоре?

Вона кинула швидкий погляд на пакети в моїх руках — продукти, одяг, дрібниці для нормального життя.

— Бачу, ти став сімейним.

— Можливо.

Вона ступила крок ближче. Очі її були серйозними, майже пронизливими.

— Кайден… чому ти вирішив пощадити нас? Це питання не дає мені спокою.

  Я зітхнув, дивлячись повз неї, на темні вікна будинку.

— Не всі заслуговують смерті. Мені набридло бути катом. Коли став людиною… звільнився від холодного розуму. Мені стали притаманні людські почуття.

— Ти прив’язався до цих дівчат?

— Приховувати не стану. Поруч із ними світ набуває кольорів.

Козетта мовчала мить, ніби зважуючи слова.

— Армія Легіону не атакує. Вони відступили. Ймовірно, тому що ти не хочеш, щоб люди гинули в цій війні.

— І так, і ні. До більшості мені байдуже. Але є ті, за кого я стоятиму горою.

Вона ледь помітно посміхнулася — сумно, з розумінням.

— Тобто ти ніби пішов на «пенсію»? Набридло вести цю кровопролитну війну?

Я глянув їй прямо в очі.

— Чому ви прийшли?

— Хочу просто поговорити.

— Не боїтесь мене?

— Частково… — вона ледь посміхнулася, сумно і чесно. — Але мені потрібен хтось, хто наведе порядок. Люди прогнили до самої глибини. Корупція, наркотики, насилля — усе переплелося в один клубок. Більше мені нікуди йти.Ти довів людство до краю… але саме ти — єдиний, хто здатен витягти його з попелу.

Я мовчав, дивлячись на перламутрові відблиски вечірнього сонця на її обличчі.

— Цьому світові потрібен антигерой. І ти пропонуєш мені стати ним?

— Не пропоную, Кайдене. Благаю.

— Ризикувати життям… Без Легіону я не такий всемогутній. Подумаю. Може, погоджуся. Може, ні.

Вона ступила ближче.

— Є одна організація. Розповсюджують наркотики по всій Федерації. Впливові люди. Підкупили всіх, кого можна. Хочу, щоб ти їх усунув.

Я подивився їй прямо в очі.

— Якщо я дам тобі потужну зброю — станеш моєю правою рукою. Немає нікого, кому я можу довіряти. І це має залишитися між нами. Дівчата не повинні знати, хто я насправді. Я змушений приховувати правду.

— Прийде час — і вони дізнаються. Але краще, щоб це сказав ти сам.

— Не зараз. Вони ще не готові.

Козетта витягла з кишені телефон — простий, чорний, без зайвого пафосу.

— Ось. Тримай. Щоб бути на зв’язку.

Я взяв його. Важкий, ніби обіцянка.

— Тоді буду на зв’язку. Щось дізнаюся — повідомлю. А зараз мушу йти.

Вона кивнула.

— Добре. До зв’язку, Кайдене.

Вона повернулася до машини. Двері тихо клацнули. Двигун м’яко загудів.

Я стояв і дивився, як чорний силует зникає в сутінках, а в руці грівся телефон — як перший крок до чогось нового. Чи до чергової війни.

Я просто підійшов до дверей. Відчинив ключем і зайшов усередину. На моє здивування, на ліжку спали дівчата — обидві, притулившись одна до одної, уже чистенькі та спокійні. Мене довго не було, тож вони просто заснули, мабуть, зморені й голодні.

Я вирішив приготувати їм щось поїсти — просте, тепле, домашнє. Пішов на кухню. Почистив картоплю, акуратно, без поспіху. Замаринував курку в олії, часнику й травах — запах одразу розлився по кімнаті, ніби обіцяючи спокій. За годину все вже шипіло й золотилося в духовці.

Після цього я спустився до гаража і зробив усе так, щоб ніхто, крім мене, не міг туди потрапити або побачити, що я там зберігаю.

Відкрив один із ящиків. На чорному оксамиті лежала стара японська катана. Викувана з найкращої сталі, лезо спало в темряві, але варто було лише злегка висмикнути з піхов — і метал оживав. Світло ковзнуло по дзеркальній поверхні, вирізьблюючи хвилястий хамон — ніби застиглий подих полум’я. Руків’я, туго обмотане шовковою іто, лягло в долоню, як рідне. Цуба — проста, але витончена, з різьбленим драконом, що чекав свого моменту. Від клинка йшов спокій, сила й холодна шляхетність століть.

У сусідніх ящиках — зброя різних калібрів. Усе під наглядом. У дальньому кутку, зливаючись із тінями, стояв мій дрон-охоронець.

Він не був схожий на звичайні бойові машини. Тихіший. Розумніший. Хижий у своїй грації. Корпус — обтичний, чорний метал поглинав світло, ніби провалля. Оптичні сенсори світилися тихим багряним — не яскраво, але пронизливо. Поворотна турель малого калібру ховалася під бронепелюстками. З боків — два мікродрони-розвідники, готові злетіти миттєво, як зграя тіней.

Він повів сенсорами в мій бік і м’яко клацнув — упізнав. Мій мовчазний страж.

Настав час витягати курку з духовки. Я піднявся нагору.

На кухні дівчата вже сиділи за столом і доїдали вечерю. На моїй тарілці акуратно лежала ніжка — недоторкана.

— Ми її не чіпали, вона така й була, чесно, — Кіра винувато всміхнулася, витираючи губи.

— До речі… скільки тобі років, Кайдене? — Луміна спитала аж надто щиро.

Питання, якого я уникав. Тіло виглядало на двадцять один — двадцять два. І це було правдою… частково.

— Двадцять один, — відповів рівно.

— Мені сімнадцять! — Луміна засяяла. — А тобі, Кіро?

— Вісімнадцять, — тихо сказала та й теж усміхнулася.

Раптом Кіра повернула голову до мене й непомітно підморгнула Луміні.

— Тримай його!

Вони наскочили одночасно. Пальці ковзали по боках, руках — лоскотали безжально, весело, з дитячою злістю. Я не стримувався. Засміявся — щиро, голосно, вперше за довгий час. Сміх виривався з грудей, ніби щось усередині нарешті розблокувалося.