Розділ 12. Помста

Літній вечір повільно згасав, розливаючи по асфальту останні теплі відблиски. Повітря стало густим, липким, але на душі все одно хололо — ніби хтось повільно витягував тепло зсередини. Ми йшли мовчки вузькою вуличкою, лише наші кроки різали тишу. Я відмовлявся пояснювати, що сталося насправді — правда була надто гострою, надто болючою. Тому я мусив брехати. Без тремтіння в голосі, без вагань — ніби правда давно втратила право на існування.

— Скажи вже, годі мовчати. Це правда, що мене врятував сам Легіон?
Її голос тремтів — між надією й недовірою.

Я зітхнув, не піднімаючи очей від потрісканої бруківки.
— Ти справді віриш, що армія, яка спалює все на своєму шляху, раптом кинеться рятувати чиєсь життя? Без образ, але якби Легіон прийшов по тебе… ти б уже не ставила запитань. Вони просто прискорюють те, що й так неминуче. Твоє життя, моє — для штучного розуму, що ними керує, це лише цифри в балансі втрат.

Брехня лягла рівно, як завжди. Брехня лягла рівно, як завжди. Її майже неможливо викрити, коли в самій основі — крихта правди: холодна й гостра, мов осколок.

Вона зупинилася. Очі блиснули.
— Тоді поясни одне: як я вижила?

— Ерік. Коли ракети рвали небо на шматки, він кинувся вперед і став між тобою та смертю. Ризикував усім. А потім прибула допомога — та, яку він устиг викликати.

Тиша повисла — важка, як повітря перед грозою.
— І де він тепер… мій рятівник?

Я знизав плечима, дивлячись повз неї, в темряву вулиці.
— Хто зна. Зник. Як це завжди буває після таких подій.

Вона мовчала довго. А в моїх грудях повільно холонула ще одна брехня — цього разу, здається, найважча.

— Знаєш, для більшості людей буденність — це кавові побачення, вечері в гостях, дрібні радощі. А в мене буденність — це чергова спроба померти. І щоразу — невдало. Ніби хтось спеціально зачинив перед мною браму на той світ. Ця брама не просто зачинена. Немов самі янголи стали її замком — і я залишаюся тут: жива, але не врятована.

—  Кіро один із них стоїть перед тобою, — раптом втрутилася Луміна, вперше за весь час порушивши мовчання.

— Який іще янгол?

— Янгол Смерті. Той, що зараз дивиться на тебе. Я давно це зрозуміла: він вирішує, кому жити, а кому помирати. Що б не сталося, він завжди на крок попереду. Він бачить усе, знає все, слідує за кожним і терпляче чекає миті розплати. А коли ця мить настає — наслідки неможливо передбачити.

— Так. Він робить речі, які в голові не вміщаються. Робить, що хоче. Нікого не боїться. Бо всі повинні боятися його. Коли він витягнув мене зі смерті… я зрозуміла: якби я тоді пішла, він пішов би слідом. Не вагаючись. Не зупиняючись. До самого кінця. У пітьму.

Луміна тихо додала:

— Він темний янгол. Що переріс самого себе. Еволюціонував.

— Для нас — янгол, — тихо поправила Кіра. — Для інших — сама смерть в плоті.

Я довго мовчав. Потім видихнув, майже з посмішкою.

— Може, я все чую, що ви тут про мене плетете.

Тиша стала важкою, як свинець. Вони дивилися на мене — одна з жахом, друга з сумішшю подиву й розуміння. А я… я просто стояв.

— От скажи мені, любий янголятку, — Луміна ледь стримувала посмішку, — чому нас спочатку зв’язали, як собак. Та раптом відпустили — і ще вибачалися, ніби ми були їхні королівські величності?

Я знизав плечима, дивлячись кудись у темряву вулиці.

— Я пообіцяв їм. Чітко й без посмішки: якщо хоч пальцем зачеплять — я стер би їх так тихо й остаточно, що навіть світ забув би, що вони колись існували. А Смерті не перечать. Її просто бояться.

Я раптом засміявся — легко, майже невимушено, маскуючи правду. Для них це звучало як жарт. Невдалий, чорний, але все ж жарт. Слова розчинилися в повітрі, ніби нічого не означали. Та я не жартував. Я попереджав. Я знав: немає сили, здатної стати навпроти мене; немає важеля, що зупинить руку, в якій уже зібрані всі козирі. Вони це зрозуміли — не з розповідей, не з чуток. На власній шкурі. Цього ж тижня. І те, що вони бачили, було лише вступом, лише квітами, що не встигли розцвісти перед бурею.

Для людства я давно перестав бути людиною. Я — межа. Я — вирок, який ще не озвучили вголос. Я — бог, у чиїх руках зосереджена влада над світом. А богам не протистоять. Їм не кидають виклик. Перед ними або мовчать — або стають на коліна.

Кіра тихо хмикнула, глянувши на Луміну.

— Ну ти йому влучний псевдонім вигадала, браво.

І правду я вплів між словами — коли пояснював, чому нас відпустили, зачепившись за розмову про янгола смерті, що виявилося геніально: збоку це звучало як жарт, насправді ж — як почута правда, подана настільки обережно, щоб не роз’їдала їхні душі і не розривала на шматки знанням про мене.

— Ходімо краще поїмо, — я кивнув на неонову вивіску попереду. — Ресторан.

Луміна зиркнула з острахом.

— А якщо знову нарвемося, як тоді в магазині?

Я зупинився. Посмішка вийшла повільна, холодна, майже ніжна.

— Нарвемося ми… чи на нас?

Вони переглянулися. Погодилися мовчки. Знали: я прикрию.

Ми сіли за столик біля вікна. Молодий офіціант, ледь побачивши Луміну зі світло-синім волоссям, аж здригнувся. Руки затремтіли.

— Не хочу вас проганяти, — тихо сказав він, — але мушу. Інакше втрачу роботу. Тільки… я не хочу цього робити. На її місці міг бути я. Не хотів би, щоб мене цкували, тому й сам так не роблю. Виженуть — хай виганяють. Уже остогидло слухати власника з його «відбором» клієнтів.

— Тоді без роботи не буде грошей. Без грошей ти ніхто. Навіть поїсти не матимеш за що.
— Тоді одна мені дорога… — сумно мовив він.
— Ми краще підемо. Не завдаватимемо тобі проблем.
— Мені байдуже, що буде далі. Я втомився існувати в світі, де доброта тоне у власній тіні. Світ роз’їдає мене зсередини, і часом здається, що порятунку немає. Я виріс у вірі: мій батько був проповідником. Його шлях лишив у мені слід. Я вірю в Бога — єдиного Спасителя. Але мислю інакше, ніж мене вчили.
Історія людства — це довгий шлях світла й темряви. Крок за кроком ми йдемо крізь жахи, але коли здається, що все втрачено, з’являється крихітна іскра — надія. Я певен: Бог один. Але його янголи не сходять із небесним сяйвом — вони народжуються тут, серед нас.
Для мене янгол — це людина, здатна творити добро навіть тоді, коли все навколо руйнується. Людина, яка жертвує собою не заради слави, а тому що не може інакше. У кожному її вчинку — тиха сила, що змінює світ, навіть якщо світ того не помічає.